Розділ «Книга друга»

Це було туманно, але правильно. І до цього ґенерал додав одне дуже мудре зауваження.

 — Послухай, ти завше вимагаєш чіткости, — докірливо сказав він своєму супутникові. — Я за це від тебе, звісно, в захваті, але помізкуй хоч один раз у плані історичному: звідкіля безпосереднім учасникам якої-небудь події наперед знати, чи стане вона великою? Таке вони можуть собі хіба що уявити, тільки й того! Отож якщо дозволиш мені висловити такий парадокс, то я скажу, що світова історія пишеться ще доти, як вона відбувається; спершу це — завше просто балаканина. І перед діяльними людьми постає якраз дуже важке завдання.

 — Щодо цього ти маєш рацію, — похвалив його Ульріх. — А тепер усе ж таки розкажи мені про все!

Але ґенерал, хоч йому кортіло поговорити про це й самому, у такі напружені хвилини, коли кінські копита затупотіли вже по небрукованій вулиці, раптом знов перейнявся іншими турботами.

 — Я ж бо прибрався вже, мов ялинка, до міністра — на той випадок, якщо він мене викличе! — вигукнув Штум, ще й показав на свій блакитний мундир, пообчіплюваний орденами. — Чи не думаєш ти, що може дійти до якогось прикрого інциденту, якщо я покажуся перед тими ідіотами отак в уніформі? А як мені бути, якщо котрийсь із них, скажімо, образить мій мундир? Не хапатися ж мені тоді за шаблю, а змовчати теж дуже небезпечно?!

Ульріх заспокоїв товариша, пообіцявши йому, що поверх мундира той накине білого лікарняного халата; та не встиг Штум висловити своє задоволення таким розв’язанням проблеми, як вони побачили Кларису: вбрана в просторий літній одяг, та в супроводі Зиґмунда нетерпляче поспішала просто серединою вулиці їм назустріч. Вона сказала Ульріхові, що Вальтер і Майнґаст відмовилися йти з нею. І коли їм трапився ще один візник, ґенерал задоволено мовив до Клариси:

 — Добродійко, коли ви йдете отак вулицею, поглянеш на вас — точнісінько тобі янголятко!

Та коли перед воротами клініки Штум фон Бордвер зійшов з екіпажа, обличчя в нього було червоне й вигляд він мав трохи розгублений.

33. Божевільні вітають Кларису

Клариса бгала в руках рукавички, поглядала на вікна вгорі й жодної секунди не могла спокійно встояти, поки Ульріх намагався заплатити візникові. Штум фон Бордвер не дозволяв Ульріхові робити це, і кучер, сидячи на передку й задоволено всміхаючись, чекав, поки обидва добродії кинуть сперечатися. Зиґмунд, як завжди, струшував пучками порошинки з піджака або задивлявся в порожнечу. Ґенерал стиха промовив до Ульріха:

 — Дивна жінка ця твоя приятелька. Пояснювала мені дорогою, що таке воля. Жодного слова не зрозумів!

 — Вона така, — мовив Ульріх.

 — Гарненька, — прошепотів ґенерал. — Як чотирнадцятирічна балеринка. Але чому вона каже, буцімто ми приїхали сюди, щоб поринути в свої «ілюзії»? Світ, каже, надто «вільний» від ілюзій? Ти знаєш про це що-небудь докладніше? Було так прикро, у мене, по суті, не знайшлося жодного слова, щоб їй відповісти.

Ґенерал вочевидь не поспішав платити візникові лише через те, що хотів поставити ці запитання; та не встиг Ульріх відповісти на них, як його звільнив від цього обов’язку посланець, що привітав гостей від імени головного лікаря; посланець переказав ґенералові фон Штуму вибачення свого шефа за невеличку затримку через термінові справи й повів усе товариство до почекальні нагорі. Дорогою Кларисиних очей не уникав жоден камінь на сходах і в коридорах, і навіть у маленькій приймальні, яка своїми потертими, оббитими зеленим оксамитом стільцями нагадувала старомодні залізничні зали першого класу, погляд її майже весь час повільно рухався. Коли посланець пішов, усі четверо спочатку так і сиділи, не кажучи ні слова, поки Ульріх, щоб якось порушити мовчанку, покепкував з Клариси запитанням, чи не боїться вона зустрітися з Моосбруґером віч-на-віч.

 — Ет! — зневажливо кинула Клариса. — Він-бо справжніх жінок ніколи не знав; тож так воно й мало статися!

Ґенералові, хоч і запізно, спало щось на думку, і він спробував повернути собі честь.

 — Тепер воля дуже в моді, — промовив він. — Ми в патріотичній акції приділяємо цій проблемі теж багато уваги.

Клариса всміхнулася до нього й випростала руки, щоб зняти в них напруження.

 — Коли доводиться отак чекати, то відчуваєш те, що має статися, всіма фібрами душі, так наче дивишся в далекоглядну трубу, — відповіла вона.

Штум фон Бордвер замислився; цього разу спізнюватися він не хотів.