Розділ «Книга друга»

 — То на чому ми, власне, спинилися? Треба скористатися часом! — І трохи несподівано почав: — Ти, будь ласкавий, пригадай: військове міністерство розраховує на підтримку, з одного боку, пацифістів, а з другого — націоналістів.

Ульріх, який не вмів так спритно, як Штум, відвернутися від того, що його оточувало, дивився на ґенерала, нічого не розуміючи.

 — Та мені не до жартів! — заявив Штум. — Те, про що я кажу, — політика. Треба, аби що-небудь сталося. Ми ж бо один раз на цьому вже були спинилися. Якщо невдовзі нічого не станеться, наспіне кайзерів день народження, і ми сядемо в калюжу. Але що має статися? Логічне запитаннячко, еге ж? І якщо тепер грубо підсумувати все, що я тобі вже сказав, то виходить, що одні вимагають від нас, аби ми допомагали їм любити всіх людей, а другі — аби ми дозволяли їм цькувати людей задля перемоги шляхетної крови чи як там це називають. І в тому, й у тому щось є. Одне слово, щоб не дійшло до біди, ти маєш усе це якось об’єднати!

 — Я?! — обурився Ульріх, коли товариш отак зненацька зірвав свою бомбу, і якби вони були десь інде, то підняв би його на сміх.

 — Ну звісно, ти! — твердо відповів ґенерал. — Я залюбки тобі допоможу, але ж секретар акції і права рука Ляйнсдорфа — ти!

 — Я подбаю, щоб тобі дали місце отут, — рішуче заявив Ульріх.

 — Чудово! — мовив ґенерал, який з військової науки знав: у разі несподіваного спротиву краще відступити, аніж показувати, що тебе заскочили зненацька. — Якщо ти виклопочеш мені тут місце, то я, може, все ж таки познайомлюся з кимось таким, хто придумав найвеличнішу в світі ідею. Бо там, за цими мурами, до великих думок однаково вже ніхто не має смаку. — Він знов кинув погляд на годинника. — А тут, кажуть, ще трапляються, як-не-як, такі, котрі вважають себе папою чи всесвітом. З них ми наразі нікого не бачили, а саме з ними мені й хотілося познайомитись! А твоя приятелька страх яка допитлива… — поскаржився він.

Доктор Фріденталь обережно відірвав Кларису від споглядання олігофренів.

Пекло не цікаве, воно жахливе. Коли його ще не олюднили (як Данте, що заселив його літераторами й іншими знаменитостями й цим відвернув увагу від техніки покарання), а намагалися дати про нього первісне уявлення, навіть люди з буйною фантазією не йшли далі банальних мук і примітивних спотворень характерних земних рис. Але саме марна ідея неймовірної і тому неминучої безкінечної покари й мук, припущення переміни на гірше, байдужої до будь-якої протидії, — ось що приваблює, мов та безодня. Отакі й божевільні. Це, власне, богадільні. Є в них щось від позбавленого фантазії пекла. Одначе більшість людей, які не мають жодного уявлення про причини психічних недуг, нічого так не бояться — крім загрози втратити свої гроші, — як загрози одного дня втратити розум; і просто дивом дивуєшся, як же багато таких людей, котрих мучить думка, нібито вони можуть раптом утратити себе. Із переоцінювання того, що вони бачать у собі, випливає, мабуть, переоцінювання тих жахів, що, як гадають люди здорові, панують у таких лікарнях. Клариса також була трохи розчарована, і причина цього полягала в якомусь непевному очікуванні, прищепленому їй вихованням. А в доктора Фріденталя все було навпаки. Він до такого шляху звик. Порядок, як у військовій казармі чи в іншому такому гуртовому житлі, полегшення гострих болів і допомога в разі скарг, запобігання погіршенням, яких ще можна уникнути, сяке-таке лікування чи навіть незначне видужання — такі були складові його щоденної діяльности. Багато спостерігати, багато знати, але не мати достатнього пояснення всіх взаємозв’язків — ось що судилося цьому чоловікові на його духовній ниві. Призначати під час обходу, крім ліків од кашлю, нежитю, затвердіння й ран, які-небудь заспокійливі засоби — в цьому полягала його щоденна лікарська праця. Облудну мерзенність світу, в якому жив Фріденталь, він відчував лише тоді, коли йому доводилося стикатися зі світом звичайним і між цими двома світами виникав контраст; щодня відчувати її не можна, але відвідувачі якраз і дають таку нагоду, й тому те, що бачила Клариса, лікар показував не без своєрідної режисури й відразу, щойно виводив гостю із задуми, доповнював чимось новим і щораз драматичнішим.

Бо тільки-но вони вийшли з палати, як до них приєдналося кілька дебелих чоловіків з м’ясистими плечима, привітними фельдфебельськими обличчями й у чистих халатах. Це відбулося так нечутно, що вразило, мов барабанний дріб.

 — А тепер — «відділення буйних», — оголосив Фріденталь.

І ось вони вже наближалися до криків і ґелґотання, що долинали, здавалося, з якогось величезного пташника. Коли вони підійшли до дверей, на них не виявилося клямки, але один із санітарів відімкнув їх загостреним на кінці ключем, і Клариса хотіла була переступити поріг першою, як це робила досі; але доктор Фріденталь різко смикнув її назад.

 — Тут треба зачекати! — сказав він, не вибачаючись, багатозначно й стомлено.

Санітар, який відімкнув двері, ледь прочинив їх, заступив вузеньку щілину своїм могутнім тілом, прислухався, а потім, спершу зазирнувши досередини, поквапно протиснувся в палату; за ним рушив другий санітар, який став на позицію по другий бік від входу. У Клариси закалатало серце. Ґенерал схвально промовив:

 — Аванґард, ар’єрґард, флангове прикриття!

І під таким прикриттям вони й увійшли, і санітари-велети повели їх від ліжка до ліжка. Те, що вони побачили на ліжках, не могло всидіти на місці, збуджено розмахувало руками, закочувало очі й рикало; враження було таке, ніби кожне кричить у простір, який існує лише для нього, і водночас усі, здавалося, були захоплені бурхливою розмовою, немовби замкнені в спільній клітці чужі один одному екзотичні птахи, кожен з яких розмовляв мовою свого острова. Одні сиділи вільно, інші були прив’язані до ліжок ременями, які майже не давали змоги поворухнути руками.

 — Щоб запобігти самогубству, — пояснив лікар і почав називати недуги: — Параліч, параноя, dementia praecox…

Так і подібно називалися породи, до яких належали ці екзотичні птахи.

Під впливом плутаних вражень Клариса знову відчула страх і спершу не могла отямитись. І коли один із хворих, до якого лишалося ще кілька ліжок, уже здалеку заходився жваво кивати їй головою і щось гукати, вона сприйняла це як добрий знак. Чоловік вовтузився в ліжку, так наче розпачливо намагався звільнитися й поквапитись їй назустріч, перекриваючи загальний гамір своїми звинувачувальними викриками та вибухами гніву й щораз завзятіше привертаючи до себе увагу Клариси. Вона все ближче підходила до нього, і її чимдалі дужче тривожило враження, що він звертався, здавалось, лише до неї, а вона хоч убий не могла збагнути, що він хоче їй сказати. Коли Клариса нарешті спинилася біля його ліжка, санітар щось шепнув лікареві так тихенько, що вона нічого не розчула, а Фріденталь одразу дуже споважнів і віддав якесь розпорядження. Але потім він дозволив собі пожартувати й звернувся до хворого. Божевільний відповів не відразу, але раптом спитав:

 — А хто оцей добродій? — І жестом дав зрозуміти, що має на увазі Кларису.