Розділ «Книга друга»

Тепер це був чоловік, який присвятив себе мистецтву, — веселий, гладкий художник, чиє ліжко стояло під яскраво освітленим вікном; на ковдрі в нього лежав аркуш паперу й багато олівців, і він цілий день не випускав їх з рук. Що Кларисі впало в око насамперед, то це — його радісна невгамовність. «Отак мав би малювати й Вальтер!» — подумала вона. Помітивши, що художник зацікавив Кларису, Фріденталь хутко вихопив у нього аркуша й простяг його їй; гладун захихотів і почав поводитися, мов жінка, яку вщипнули. А Клариса, на свій подив, побачила перед собою етюд, накиданий досить упевненою рукою й цілком осмислений — за змістом навіть банальний етюд до великого полотна з численними, переплетеними за законами перспективи одна з одною постатями й залою, інтер’єр якої був виписаний так разюче детально, що весь малюнок справляв цілком здорове, професійне враження, немовби вийшов зі стін державної академії.

 — Напрочуд добре! — мимоволі вигукнула Клариса. Фріденталь лише задоволено всміхнувся.

 — Облизався! — крикнув йому, однак, художник. — А цьому добродієві, бач, до вподоби! Покажи йому ще! Він сказав: «Напрочуд добре!» То покажи ж! Ти з мене тільки насміхаєшся, я знаю, а йому ось — до вподоби.

Він говорив добродушно і, схоже, був із лікарем, якому тепер подавав також інші малюнки, запанібрата, хоч той його мистецтва й не шанував.

 — Сьогодні нам ніколи з тобою розмовляти, — відповів йому Фріденталь і, обернувшись до Клариси, втілив свій висновок у таких словах: — Він не шизофреник. На жаль, іншого художника зараз у нас немає, а нерідко серед шизофреників трапляються великі, цілком сучасні митці.

 — І вони хворі? — висловила сумнів Клариса.

 — А чом би й ні? — похмуро відповів Фріденталь. Клариса закусила губу.

Тим часом Ульріх зі Штумом уже стояли на порозі наступної палати, й Генерал сказав:

 — Коли я бачу таке, мені, їй-бо, стає шкода, що обізвав сьогодні свого ординарця бовдуром. Тепер цього повік не робитиму!

Перед ними була палата з хворими тяжкими формами недоумства. Клариса сюди ще не дійшла, вона міркувала: «Виходить, навіть таке шановане й визнане мистецтво як академічне має свою знехтувану, обікрадену й усе ж таку разюче схожу на нього рідню в божевільні?!» Це справило на неї чи не глибше враження, ніж обіцянка Фріденталя іншим разом показати їй художників-експресіоністів. Але вона вирішила повернутися й до цих його слів. Похнюпивши голову, вона все ще кусала губу. Щось тут було не так. Тримати під замком таких талановитих людей було, на її думку, вочевидь помилкою. «На недугах лікарі, — міркувала вона, — може, й знаються, але на мистецтві з усією його глибиною — мабуть, усе ж таки навряд». Вона мала таке відчуття, що тут треба щось робити. Ось тільки що — цього вона ще не знала. Проте віри не втрачала, адже той гладкий художник одразу назвав її «добродієм», і це видалося їй добрим знаком.

Фріденталь допитливо дивився на неї.

Відчувши його погляд, Клариса зі своєю тремтливою усмішкою підвела очі й рушила до нього; та не встигла вона що-небудь сказати, як усі її думки погасило жахливе видовище. У цій новій палаті сиділи на ліжках або звисали з них жахливі істоти. Усе в їхніх тілах було покарлючене, брудне, спотворене або паралізоване. Почварні зуби. Хисткі голови. Надто великі, надто маленькі й зовсім викривлені голови. Відвислі щелепи, з яких текла слина; роти, де не було ні їжі, ні слів, розтулялися й стулялися, наче у тварин. Важкі, мов олово, перегородки метрової товщини відділяли, здавалося, ці душі від світу, й після тихенького хихикання й гамору в сусідній палаті тут слух вразило тупе мовчання, що його порушувало тільки глухе бурмотіння й ремствування. У таких палатах з олігофренами на останній стадії ідіотії дістаєш найбільш приголомшливе враження, яке лишень може справити оця бридота в божевільні, і Клариса відчула себе просто на самісінькому дні якогось суцільного жахливого мороку, де вже годі що-небудь розгледіти.

Провідник Фріденталь бачив, однак, і в темряві; показуючи то на те, то на те ліжко, він пояснював:

 — Оце — ідіотія, а ото — кретинізм. Штум фон Бордвер прислухався й спитав:

 — А хіба ідіот і кретин — не те саме?!

 — Ні, з погляду медицини це — речі різні, — повчально відповів йому лікар.

 — Цікаво, — мовив Штум. — У буденному житті про таке й не замислюєшся!

Клариса переходила від ліжка до ліжка, свердлила поглядом хворих, до краю напружувала очі, але не могла нічого, анічогісінько зрозуміти з цих облич, які її просто не помічали. Вони гасили будь-яку її уяву. Доктор Фріденталь нечутно ступав за нею, пояснюючи:

 — Сімейна амавротична ідіотія. Сухотний гіпетрофований склероз… Міопа Шугпіса…

Ґенерал, який тим часом вирішив, що вже досить надивився на «цих придурків», і припустив, що такої самої думки й Ульріх, поглянув на годинника й сказав: