Розділ «Книга друга»

 — Чудово! — невдоволено кинув ґенерал. — Але мені, крім того, доконче треба побалакати з тобою про сьогоднішній вечір. А ще я повинен доповісти про це його превосходительству. А він о четвертій уже йде! — Він поглянув на годинника й через безнадію не зміг підвестися.

 — Ну, то я вже готовий! — сказав Ульріх.

 — А хіба твоя добродійка з нами не їде? — розчаровано спитав Штум.

 — Сестри немає вдома.

 — Шкода! — зітхнув ґенерал. — Такої дивовижної жінки, як твоя сестра, я ще зроду не бачив!

 — Я гадав, така жінка — Діотима? — промовив Ульріх.

 — Вона теж, — відповів ґенерал. — Діотима теж дивовижна. Але відколи вона присвятила себе сексології, я здаюся собі школярем. Я ж бо від неї просто в захваті. Адже війна, Господи, — це, як я завше кажу, ремесло просте й грубе. Зате саме в сексуальній сфері — о, тут офіцерська честь, так би мовити, повстає проти того, щоб з тобою поводилися, як із дилетантом!

Тим часом вони, однак, сіли в екіпаж і швидким клусом вирушили до божевільні.

 — А твоя приятелька бодай гарненька? — недовірливо поцікавився Штум.

 — Вона своєрідна, сам побачиш, — відповів Ульріх.

 — Отже, сьогодні ввечері, — зітхнув ґенерал, — щось таки розпочнеться. Сподіваюся, це стане подією.

 — Ти казав так щоразу, коли бував у мене, — зауважив, усміхнувшись, Ульріх.

 — Можливо. І все ж таки це правда. А сьогодні ввечері ти станеш свідком зустрічі твоєї кузини з професоркою Набридер. Сподіваюся, ти забув іще не все з того, що я тобі про неї розповідав? Одне слово, поки до цього дійшло, та Набридер — це ми її так називаємо, я й твоя кузина, — та Набридер, одне слово, довго набридала твоїй кузині. Нікому не давала спокійно жити. І сьогодні ці дві нарешті побалакають одна з одною. Ми чекали тільки на Арнгайма, щоб і він склав собі думку.

 — Правда? — Ульріх і не знав, що Арнгайм, якого він давно не бачив, уже повернувся.

 — Ну звісно. На кілька днів, — пояснив Штум. — Тож нам і довелося взятися за справу… — Раптом він змовк і рвучко, що про нього так ніхто й не подумав би, смикнувся з пухких подушок до передка. — От бовдур! — з гідністю гаркнув він на вухо перевдягненому на візника ординарцеві, що поганяв міністерських коней; тим часом екіпаж так розгойдало, що ґенерал безпорадно вчепився за спину щойно облаяного підлеглого. — Ви ж робите гак!

Вояк у цивільному тримав спину нерухомо, мов дошку, не звертаючи уваги на позаслужбові ґенералові намагання з її допомогою врятуватися, й, повернувши голову рівно на дев’яносто градусів, через що вже не бачив ні свого ґенерала, ні його коней, гордо доповів вертикалі, яка губилася в порожнечі, що попереду ця дорога через ремонтні роботи закрита, але скоро вони, мовляв, виїдуть на неї знов.

 — Ну ось, виходить, я все ж таки маю рацію! — вигукнув, відкидаючись на спинку сидіння, Штум, щоб, з одного боку, перед ординарцем, а з другого — перед Ульріхом виправдати марний вибух своєї нетерплячки. — І треба ж таке — цей чолов’яга робить гак, коли я ще до вечора мушу доповісти моєму превосходительству, бо його превосходительство о четвертій годині хоче піти додому, а доти ще сам повинен з’явитися на доповідь до міністра!… Річ у тім, що його превосходительство міністр пообіцяв особисто побувати сьогодні ввечері в Туцці! — вже тихіше, тільки для Ульріхового вуха, додав він.

 — Та що ти кажеш?!

Ульріх вдав, ніби ця новина його приголомшила.

 — А я тобі вже давно товчу: щось воно та назріває. Нарешті Ульріхові все ж таки скортіло почути, що ж воно назріває.