Розділ «Книга друга»

 — Життя дає стільки ж приводів для зміцнення волі, скільки й для її ослаблення; ніколи не треба втікати від труднощів, треба намагатися з ними впоратись! — промовив незнайомець і, щоб краще бачити, протер запітнілі окуляри.

Аґата вражено дивилася на нього. Він спостерігав за нею вочевидь уже давно, бо ці слова прийшли із самої середини якоїсь внутрішньої розмови. Цієї миті він ніби чогось злякався й трохи підняв капелюха, щоб зробити, хоч і з запізненням, те, про що не гоже забувати; але він швидко опанував себе і знов пішов напрямець. — Даруйте, коли поцікавлюсь, чи не можу я вам чим-небудь допомогти, — провадив він. — Мені здається, що біль, далебі, нерідко навіть глибоке особисте потрясіння — таке, яке я оце бачу, — краще довірити чужій людині!

Виявилося, що говорити незнайомцеві було нелегко; звернувшись до цієї вродливої жінки, він мовби виконав якийсь обов’язок милосердя й тепер, коли вони пішли поруч, просто-таки боровся зі словами. Бо Аґата, не довго думаючи, підвелася й неквапно рушила в його товаристві від могили, з-під дерев убік галяви край пагорбів, хоч ні він, ні вона ще не знали, чи спускатимуться вони тепер униз однією зі стежок і яку з них виберуть. Розмовляючи, вони пройшли чималий відтинок шляху горою, потім повернули назад, а тоді знов рушили в той самий бік ще раз; жодне з них не знало, куди саме збиралося йти друге, й усе ж таки намагалося з цим рахуватися.

 — Чи не хочете сказати мені, чому ви плакали? — повторив незнайомець м’яким голосом лікаря, який питає пацієнта, де болить.

Аґата похитала головою.

 — Мені не легко було б пояснити це вам, — сказала вона й раптом попросила його: — Але дайте мені відповідь на моє запитання: чому ви такі впевнені, що зможете мені допомогти, не знаючи мене? Я, навпаки, схильна думати, що допомогти нікому не можна!

Супутник відповів не відразу. Він кілька разів хотів був заговорити, але, здавалося, сам себе від цього й стримував. Нарешті промовив:

 — Допомогти можна, либонь, лише тому, чиїх страждань ти зазнав колись сам!

І змовк. Аґата засміялася з припущення цього чоловіка, нібито він зазнав її страждань, які, коли б він почув про їхню причину, мабуть, викликали б у нього відразу. Супутник, здавалося, пропустив її сміх повз вуха або подумав, що вона просто не може звладати зі своїми нервами. Він замислився, а тоді спокійно сказав:

 — Я, звісно, не думаю, що хтось когось зважиться повчати, як треба повестися. Але знаєте, під час катастрофи страх — штука заразна, і порятунок. теж штука заразна! Я маю на увазі сам голий факт порятунку. Це як на пожежі: всі втрачають голову й кидаються у вогонь. І яка ж то величезна допомога, коли бодай хтось один лишається надворі, махає руками — просто нічого не робить, а лише махає руками — й нерозбірливо кричить усім, що вихід є!…

Аґата ледве знов не засміялася з тих жахливих ідей, які все ж таки жили в цьому доброму чоловікові; та саме через те, що ці ідеї були чужі йому, вони надали мало не лиховісного вигляду його м’якому, як віск, обличчю.

 — О, ви розмовляєте, як пожежник! — відповіла вона вмисне насмішкуватим тоном, наслідуючи таку собі легковажну жінку, щоб приховати свою цікавість. — Але певне уявлення про те, яка катастрофа мене спіткала, ви собі, мабуть, усе ж таки склали?!

Усупереч її волі серйозність насмішки все ж таки дала про себе знати, бо наївне припущення, нібито цей чоловік хоче допомогти їй, обурило її через таку саму наївну вдячність за це, яка в ній ворухнулася. Незнайомець вражено звів на неї погляд, потім зібрався з духом і відповів, мало не приструнюючи її:

 — Ви, либонь, ще надто молода й не знаєте, що життя наше дуже просте. Нездоланно заплутане воно лише тоді, коли думаєш про себе. Але тієї хвилини, коли не думаєш про себе, а питаєш себе, як комусь допомогти, воно дуже просте!

Аґата замислено мовчала. І незнайомець — чи то через її мовчання, чи то через підбадьорливий простір, у який відлітали його слова, — не дивлячись на супутницю, провадив далі:

 — Переосмислення особистого — це сучасний забобон. Адже нині так часто можна почути про культуру особистости, про виявлення й утвердження себе в житті. Але такими розпливчастими й багатозначними поняттями їхні апологети лише виказують, що їм потрібен туман, аби приховати за ним справжній сенс свого протесту! Бо що тут, власне, утверджувати? Усе поспіль і впереміш? Розвиток завжди пов’язаний із протидією, сказав один американський мислитель. Ми аж ніяк не можемо розвивати один бік нашої природи, не стримуючи зростання іншого. А що має себе виявляти? Розум чи інстинкти? Настрої чи вдача? Егоїзм чи любов? Якщо наша вища природа має виявлятися, то нижча мусить учитись усього зрікатися й коритись.

Аґата замислилася про те, чому дбати про когось нібито простіше, ніж дбати про себе. Вона була одна з тих зовсім не егоїстичних натур, котрі хоч завжди, можливо, й думають про себе, однак ніколи про себе не дбають, а це від звичайного егоїзму, заклопотаного лише власними вигодами, багато далі, ніж задоволена самовідданість тих, хто дбає про решту людей. Отож те, про що казав її супутник, було для неї глибоко чуже, хоч усе ж таки якось її зачіпало, й окремі, із запалом виголошені фрази тривожно зависали перед нею, так ніби їхній сенс легше було розгледіти в повітрі, ніж почути. До того ж вони вже вийшли на узлісся, звідки Аґаті відкрився чудовий вигляд на глибоку звивисту долину, тоді як її супутникові цей краєвид вочевидь нагадав амвон чи катедру. Аґата спинилася й капелюшком, яким увесь цей час недбало розмахувала, перекреслила все, що казав незнайомець.

 — Отже, ви, — сказала вона, — все ж таки вже склали собі про мене певну картину. Я відчуваю це з ваших слів, і нічого втішного для мене в цій картині немає!

Довготелесий незнайомець злякався, бо образити її він не хотів, і Аґата поглянула на нього, привітно засміявшись.

 — Здається, ви плутаєте мене з правом вільної особистости, — промовила вона. — І, до того ж, з якоюсь трохи нервовою й досить неприємною особистістю!