Розділ «Книга друга»

 — Я казав лише про головну передумову особистого життя, — вибачився він. — Щоправда, становище, в якому я вас застав, навело мене на думку, що вам, мабуть, можна допомогти порадою. Сьогодні головною передумовою життя часто нехтують. У сучасних умовах причина всієї нервозности з різноманітними її ексцесами полягає лише у в’ялій внутрішній атмосфері, позбавленій волі, тому що без особливої мобілізації власної волі ніхто не досягне тієї цілісности й сталости, яка підносить людину над темним хаосом організму!

І знову трапилися двоє слів, «цілісність» і «сталість», які були Аґаті немовби нагадуванням про її тугу й докори на власну адресу.

 — Поясність мені, що ви під цим маєте на увазі, — попрохала вона. — Адже воля може з’явитися, власне, лише тоді, коли вже є мета?!

 — Річ не в тім, що я маю на увазі! — почула вона відповідь, сказану тоном м’яким і категоричним водночас. — Хіба вже великі книги людства не вказують неперевершено чітко на те, що нам робити й чого не робити?

Аґата розгубилася.

 — Щоб визначати головні життєві ідеали, — пояснював її супутник, — треба так глибоко знати життя й людей і водночас уміти так героїчно долати пристрасті й егоїзм, як це протягом цілих тисячоліть судилося лише дуже небагатьом особистостям. І ці вчителі людства в усі часи сповідували ту саму істину.

Аґата мимоволі перейшла до оборони, як це робить будь-хто, коли вважає, що його юні плоть і кров кращі, ніж мощі мудреців.

 — Але ж не можуть людські закони, які виникли тисячі років тому, бути придатними й у нинішніх умовах! — вигукнула вона.

 — Вони зовсім не такі вже й непридатні, як це стверджують скептики, відірвані від живого досвіду й від самопізнання! — з гірким задоволенням відповів її випадковий супутник. — Уже Платон сказав: «Глибока життєва істина в суперечці не народжується». Людина чує її як живе витлумачення і здійснення самої себе! Повірте мені, те, що робить людину справді вільною, і те, що позбавляє її свободи, те, що дарує їй справжнє високе щастя, й те, що її занапащає, — все це не підвладне проґресу. Кожна людина, яка живе праведно, добре відчуває це серцем, якщо тільки до нього прислухається!

Вислів «живе витлумачення» Аґаті сподобався, але на думку їй несподівана спала одна ідея.

 — Ви, мабуть, людина релігійна? — спитала вона. І з цікавістю звела очі на співрозмовника.

Той нічого не відповів.

 — Але ж ви, зрештою, не священик?! — перепитала вона й заспокоїлася, спинивши погляд на його борідці, тому що в усьому іншому його вигляд для такого несподіваного припущення раптом видався їй цілком природним.

На її виправдання, слід зауважити, що вона не здивувалася б дужче, якби незнайомець у розмові мимохідь кинув: «Наш найясніший володар, божественний Авґуст…» Аґата знала, що релігія відіграє в політиці велику роль, але люди так звикли не сприймати серйозно ідей, розрахованих на громадську думку, що припущення, нібито партії віри складаються з віруючих людей, легко може видатися таким самим абсурдним, як і вимога до поштового службовця бути філателістом.

Після тривалої, якоїсь непевної паузи незнайомець промовив:

 — Я волів би не відповідати на ваше запитання. Ви надто далекі від усього цього.

Але Аґата загорілася живою цікавістю.

 — Я хочу знати нарешті, хто ви! — зажадала вона, і це був, звичайно, жіночий привілей, чинити опір якому було просто-таки неможливо.

В очах у незнайомця знову промайнула та сама, трохи смішна невпевненість, як тоді, коли він, вітаючись, із запізненням підняв капелюха; здавалося, в нього аж руки свербіли знов оголити, як і належить, голову, але потім у ньому щось застигло, одна армія думок немовби вступила в бій з другою і врешті здолала її, і зробила вона це аж ніяк не завиграшки.

 — Мене звати Лінднер, я вчителюю в гімназії імені Франца-Фердинанда, — відповів він і, трохи подумавши, додав: — А ще я — доцент в університеті.