Розділ «Книга друга»

Ні, святенником він не був. За той короткий час, відколи Клариса за цю фразу назвала його філістером, він придумав вислів «невеличкі нечесності життя».

 — Невеличка нечесність приємна, як що-небудь солоденьке чи кисленьке, — повчав він тепер шуряка, — але наш обов’язок — перетравлювати її в собі доти, доки вона почне робити честь здоровому життю! А я під такою невеличкою нечесністю, — провадив він далі, — розумію і сповнений туги компроміс зі смертю, який ми відчуваємо, слухаючи музику з «Трістана», й загадкову привабливість більшости злочинів на сексуальному ґрунті, хоч ми їй і не піддаємося! Бо нечесним і чужим людині я називаю, щоб ти знав, і будь-яку стихійність у житті, коли вона бере гору над нами в недузі й нужді, й гіпертрофовану духовність і совісність, які намагаються вчинити насильство над життям. Усе, що пробує переступити покладені нам межі, — нечесне! Містика не менш нечесна, ніж ілюзія, нібито природу можна звести до математичної формули! І намір відвідати Моосбруґера такий самий нечесний, як. — Вальтер на мить замислився, щоб висловитись якомога влучніше, і завершив словами: — Як коли б ти біля ліжка хворого заходився волати до Бога!

Цим, певна річ, було таки дещо сказано й навіть несподівано закликано на допомогу професійну й мимовільну лікарську гуманність, щоб показати, що Кларисин задум і його пишномовні обґрунтування переходять межі дозволеного. Але проти Зиґмунда Вальтер був геній, і це виявилося в тому, що саме здоровий глузд і підказав йому такі одкровення, тоді як іще здоровіше здоров’я його шуряка повелося по-іншому: з приводу всіх цих сумнівних матерій той рішуче мовчав. Не розмикаючи вуст, Зиґмунд підгортав руками рослини, часом нахиляючи голову то в один бік, то в другий, ніби провадив дослід і саме збирався струснути пробірку чи, наслухавшись одним вухом, просто хотів підставити друге. А коли Вальтер вибалакався, запала жахливо глибока тиша, й у ній Вальтер почув фразу, яку, здається, і йому кинула була колись Клариса; бо до нього долинули — хоч і не так виразно, як буває в галюцинаціях, але все ж таки немовби заповнюючи вільні місця в тиші, — слова:

 — Ніцше й Христоса занапастила їхня половинчастість!

І його це, хоч і якимсь дивним чином нагадавши про «директора шахти», втішило. Ситуація склалася досить своєрідна: він, саме здоров’я, стояв тут, у холодному садку, між чоловіком, на якого він бундючно поглядав згори вниз, і двома неприродно збудженими людьми, на чию німу гру жестів він позирав спогорда й усе ж таки з тугою. Адже Клариса була, ніде правди діти, невеличкою нечесністю, яка, щоб не зав’янути, потребувала його здоров’я, і якийсь таємний голос підказував Вальтерові, що саме цієї хвилини допустиму мализну тієї нечесности Майнґаст намагається безмежно збільшити. Метр викликав у нього той захват, який викликає знаменитий родич у незнаменитого, й, Вальтер, спостерігаючи, як Клариса по-змовницькому перешіптується з Майнґастом, більше заздрив, ніж ревнував, а заздрощі в’їдаються в душу глибше, ніж ревнощі; але це почуття воднораз і якось підносило його; усвідомлюючи власну гідність, він не хотів бути злим, тож заборонив собі підходити й заважати їм; бачачи, як вони розгарячилися, він відчував свою перевагу, і з усього цього народилася, незбагненно й для нього самого, поза будь-якою логікою, по-гермафродитському невиразна думка, що ті двоє в кінці городу в якийсь досить розкутий і вартий осуду спосіб закликають Бога.

Якщо таку химерну плутанину в голові взагалі можна назвати міркуванням, то описати її словами годі й сподіватися, адже хімія її темряви у світлі мови враз гине. До того ж Вальтер, як він уже показав Зиґмундові, зі словом «Бог» не пов’язував жодної віри, і після того як це слово спало йому на думку, довкола нього виникла боязка порожнеча; отож перше, що сказав шурякові Вальтер після тривалої мовчанки, від усього цього було дуже далеке.

 — Якщо ти вважаєш, нібито не маєш права якнайрішучіше відмовляти її від цих відвідин, то ти — віслюк. Який же з тебе лікар?!

Зиґмунд анітрохи не образився й на це.

 — Ти вже розбирайся з нею сам, — спокійно відповів він, підвівши погляд, і знов узявся за роботу.

Вальтер зітхнув.

 — Клариса, звісно, людина незвичайна! — почав він іще раз. — Я дуже добре її розумію. Визнаю навіть, що зі своїми категоричними поглядами вона певною мірою має рацію. Згадай лишень про те, чим нині сповнений світ, — про бідність, про голод, про всілякий занепад, згадай, наприклад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на підпорах та кріпленні!…

Зиґмунд і знаку не подав, що згадав про це.

 — Отож вона й замислюється про такі речі! — суворо провадив Вальтер. — І це, як на мене, чудово її характеризує! Ми всі аж надто легко заспокоюємо своє сумління. А Клариса виявляється кращою від нас, коли вимагає, щоб усі ми змінились і обзавелися сумлінням діяльнішим — таким собі сумлінням без кінця-краю, безмежним. Але я хочу спитати тебе ось про що: чи не призведе це, якщо чогось такого взагалі ще не сталося, до втрати глузду на ґрунті моралі? Адже тобі це видніше?!

Зиґмунд, почувши цей наполегливий заклик, присів на одну ногу, допитливо звів очі на зятя й промовив:

 — Божевільна! Але не можна сказати, що в сенсі медичному.

 — А що ти скажеш про її твердження, — допитувався далі Вальтер, забувши про свою погорду, — нібито їй являються знамення?

 — Вона стверджує, що їй являються знамення? — стривожено перепитав Зиґмунд.

 — Авжеж! Отой божевільний убивця, наприклад! А недавнечко отой божевільний собака в нас під вікном.

 — Собака?

 — Та ні, якийсь ексгібіціоніст.