Розділ «Книга друга»

 — Як це тобі пояснити?! — промовив Ульріх, — переглянувши заповіт. — Тато хоче, щоб його поховали з орденами, тому що індивідуалістичну теорію держави вважає хибною! Він рекомендує нам універсалістську. Лише завдяки творчому єднанню в державі людина, мовляв, знаходить надособисту мету, доброту й справедливість; сама вона — ніщо, і тому монарх — це духовний символ. Одне слово, людина, вмираючи, має загорнутись у свої ордени, як ото загортають у знамено померлого моряка, перше ніж кинути його в море!

 — Але ж я читала, нібито ордени треба повертати? — спитала Аґата.

 — Спадкоємці повинні повернути ордени до канцелярії імперського управління. Тому тато замовив собі дублікати. Але ті, котрі він купив у ювеліра, мабуть, здавалися йому все ж таки несправжніми, й він хоче, щоб ми замінили їх у нього на грудях перед тим, як закрити віко труни. У цьому ж і вся проблема! Хто знає, може, це — німий протест проти такого припису, і висловити свій протест інакше він не хотів.

 — Але ж доти тут побувають сотні людей, і ми зробити це забудемо! — висловила побоювання Аґата.

 — Ми любесенько можемо зробити це й зараз!

 — Зараз ніколи. Читай далі, він пише там про професора Швунґа. Цей може з’явитися тут з хвилини на хвилину, я ще вчора чекала на нього цілий день!

 — Тоді зробимо це після того, як Швунґ піде.

 — Буде дуже прикро, — сказала Аґата, — якщо ми не виконаємо його бажання.

 — Він про це все одно вже не довідається. Аґата із сумнівом звела на нього очі.

 — Ти певен?

 — О?! — вигукнув Ульріх, засміявшись. — А ти що — не певна?

 — Я не впевнена ні в чому, — відповіла Аґата.

 — Навіть якби в цьому й не було певности, то він однаково ніколи не був нами задоволений!

 — Це правда, — мовила Аґата. — Що ж, тоді зробимо це потім. А поки що скажи мені одну річ, — додала вона. — Ти завжди байдужий до того, про що тебе просять?

Ульріх вагався давати відповідь. «А вона непогано вбирається, — подумав він. — Даремно я потерпав, що вона матиме міщанський вигляд!» Та, позаяк із цими словами був якось пов’язаний увесь вечір напередодні, то Ульріхові хотілося дати сестрі таку відповідь, яка б їй запам’яталася й пішла на користь; він не знав тільки, з чого почати, щоб вона в жодному разі не зрозуміла його хибно, і врешті із зайвим хлоп’яцтвом промовив:

 — Помер не лише батько, мертві й церемонії, пов’язані з його смертю. Мертва його духівниця. Мертві люди, які сюди приходять. Не хочу сказати цим нічого злого. Бачить Бог, треба, мабуть, дякувати тим, хто зміцнює нашу землю. Але все це — вапняк життя, а не його океан!

Ульріх помітив, як нерішуче сестра звела на нього погляд, і збагнув, що він висловлюється незрозуміло.

 — Що для суспільства — чесноти, те для святого — вади, — додав, сміючись, він.

Він трохи поблажливо, трохи грайливо поклав їй на плечі руки — просто через те, що був збентежений. Однак Аґата суворо відступила від нього, не приймаючи такої гри.

 — Ти це сам придумав? — спитала вона.