Розділ «Книга друга»

Ульріх, усе ще в ролі старшого брата й поблажливого вихователя, стрепенувся і, не знаходячи потрібних слів, вигукнув:

 — Невже це було б і справді божевілля — пройнятись огидою й відразу зробити з цього всі висновки?! — Він спробував пом’якшити свої слова, всміхнувшись після них і якомога привітніше поглянувши на сестру.

Аґата й собі звела на нього очі; обличчя її зробилося зовсім відкритим від напруження, з яким вона вдивлялася в його риси.

 — Адже здорова людина не така чутлива до життєвих знегод?! — правила своєї вона. — Зрештою, що в них такого!

Унаслідок цього Ульріх зосередився й надалі вже не став довіряти свої думки якійсь одній частині себе. Тепер він знову був людиною функціонального мислення.

 — Маєш рацію, — мовив він. — Що, зрештою, в усіх цих подіях і процесах як таких?! Головне — система уявлень, крізь яку на ці події й процеси дивишся, а також та особиста система, що їх охоплює!

 — Що ти маєш на увазі? — недовірливо спитала Аґата. Ульріх вибачився за своє абстрактне висловлювання, та поки він шукав якогось зрозумілішого порівняння, до нього повернулися братерські ревнощі, які й визначили його вибір.

 — Припустімо, жінку, яка нам небайдужа, зґвалтували, — промови він. — За героїчною системою уявлень слід очікувати помсти або самогубства. За системою цинічно-емпіричною — що жінка струсне все це із себе, як курка полову. А те, що сталося б тепер насправді, було б, либонь, сумішшю того й того. І немає нічого огиднішого, ніж оце внутрішнє невідання.

Проте Аґата не погодилась і з такою постановкою питання.

 — Невже це, як на тебе, так жахливо? — спитала вона просто.

 — Не знаю. Мені здавалося, це принизливо — жити з людиною, якої не кохаєш. Але тепер… твоя воля!

 — Невже це гірше, ніж коли жінка, котра знов хоче вийти заміж, але раніше, ніж за три місяці після розлучення, за чинними державним законами має пройти офіційний гінекологічний огляд, щоб з’ясувати, чи вона не вагітна, й визначити права спадкоємців? І таке є, я сама читала! — Захищаючись, Аґата так розгнівалася, що чоло її, здавалось, округлилось, а поміж бровами згори вниз знов залягла складочка. — І, коли потрібно, крізь це проходить кожна! — зневажливо додала вона.

 — Я з тобою не сперечатимусь, — відказав Ульріх. — Усе, що відбувається — коли до цього й справді доходить, — минає, як дощова чи сонячна погода. Мабуть, ти багато розважливіша, ніж я, якщо вважаєш це природним. Але чоловіча природа неприродна, вона змінює природу й тому іноді буває божевільна.

Його усмішка благала дружби, а очі його бачили, яке юне в неї обличчя. Коли воно збуджувалося, зморщечок на ньому майже не було, й від того, що за ним діялося, воно, напружуючись, ставало ще більш гладеньким, як ото рукавичка, в якій рука стискається в кулак.

 — Я ніколи не замислювалася над цим так узагальнено, — нарешті відповіла Аґата. — Але після того, як я послухала тебе, мені знову здається, що я жила страшенно неправедно!

 — Причина всього лише в тому, — жартома визнав, своєю чергою, і власну провину брат, — що ти, так багато розповівши мені з доброї волі, не сказала, однак, головного. Як мені знайти слушну відповідь, коли ти нічого не довіряєш мені про того чоловіка, задля якого нарешті все ж таки кидаєш Гаґауера?!

Аґата поглянула на нього, ніби маленька дівчинка чи ніби школярка, яку образив учитель.

 — Невже ж конче має бути чоловік?! Хіба так не може вийти само собою? Чи я зробила щось погане, що втекла від нього без коханця? Я, мабуть, покривила б перед тобою душею, якби сказала, що коханця ніколи не мала; ні, такою смішною я теж не хочу бути. Але тепер коханця в мене немає, і я на тебе образилася б, якби ти вважав, що мені, аби піти від Гаґауера, неодмінно потрібен коханець!

Братові не лишалося нічого іншого, як запевнити Аґату, що жагучі в почуттях жінки втікають від своїх чоловіків і без коханців і що такий вчинок, на його думку, гідний навіть більшої поваги. Чай, за яким вони зустрілися, перейшов у ранню й безладну вечерю; таке побажання висловив Ульріх, тому що він дуже стомився й хотів лягти якомога раніше, щоб виспатися до другого дня, який обіцяв бути дуже клопітним. Перше ніж розійтися, вони припалили по сиґареті, а Ульріх усе ще не міг зрозуміти сестру. Ні від емансипованости, ні від богемности в ній нічого не було, хоч вона так і сиділа в тих широких штанях, у яких зустріла свого невідомого брата. Скоріше вже щось гермафродитне, принаймні так йому здавалося тепер; коли вона, розмовляючи, рухалася, її легенький чоловічий костюм напівпрозоро, ніби водяне дзеркало, натякав на сховані під ним ніжні форми, а її ноги почувалися вільно й незалежно поряд із гарними, по-жіночому підшпиленими косами. Але насамперед таке подвійне враження все ще створювало обличчя, в якому крилася бездонна глибина жіночих чар, але чар якихось неначе втятих, неначе недомовлених, і суті їхньої Ульріх розгадати не міг.

І те, що він так мало про неї знав і так довірливо з нею сидів, хоча й зовсім інакше, ніж із жінкою, яка бачила б у ньому чоловіка, — все це було чимось дуже приємним, надто коли зважити на втому, яка вже почала його долати.