Розділ «Книга друга»

 — Атож, зажив, — кинула Агата.

 — Наскільки я знаю його праці, в педагогіці він — не лише на всі руки майстер, а й один із перших виступив за реформи в наших вищих навчальних закладах. Пригадую, якось я читав його книжку, де, з одного боку, йшлося про неоціненну роль історико-гуманітарної просвіти для формування моралі, з другого — про неоціненну роль природничо-математичної просвіти для формування розумових здібностей, а з третього — про неоціненну роль спорту й військової підготовки для формування в людині активности. Це правда?

 — Мабуть, що так, — відказала Агата. — Та чи звернув ти увагу на те, як він використовує цитати?

 — Як він використовує цитати? Стривай, здається, мені там і справді дещо впало в око. Він наводить багато цитат. Із класиків. Він… ну звісно, сучасників він цитує також. О, пригадав: він цитує — і як для педагога, то просто-таки по-революційному — не лише стовпів педагогіки, а й нинішніх конструкторів аеропланів, політиків і митців. Але ж це, зрештою, — лиш те, що я вже казав і перед цим? — завершив він з тією розгубленістю, яку відчуваєш, коли твої спогади звертають зі сподіваної колії й заходять у глухий кут.

 — Він цитує ось як, — пояснила Аґата. — У музиці, скажімо, він без найменшого сумніву може дійти до Ріхарда Штрауса, а в малярстві — до Пікассо; але в жодному разі, навіть на підтвердження чогось хибного, він не назве ім’я, яке ще бодай трохи не прописалося в газетах — хоч би тим, що вони на всі заставки його сварять!

Он воно що! Саме цього й шукав у своїй пам’яті Ульріх. Він підвів погляд. Аґатина відповідь його потішила, вона свідчила про спостережливість і добрий смак.

 — Так він згодом став вождем, одним із перших плентаючись у хвості часу, — додав Ульріх, сміючись. — А всі, хто приходить іще пізніше, вже застають його поперед себе! Та чи подобаються тобі в нас ті, що йдуть попереду?

 — Не знаю. Принаймні я не цитую.

 — Але нам усе ж таки слід бути скромнішими, — мовив Ульріх. — Ім’я твого чоловіка — це нині вже програма, яка для багатьох означає вершину ідеалу. Його діяльність — солідний невеличкий проґрес. Його міжнародного визнання чекати вже недовго. Рано чи пізно з нього вийде принаймні університетський професор, хоч задля хліба насущного йому й довелося нидіти учителем середньої школи. А ось мені, бач, досить було лише не звертати зі свого прямого шляху. І чого ж я досяг? А того, що тепер мене й на доцента навряд чи візьмуть. І це вже щось та означає!

Аґата була розчарована, й, мабуть, через це обличчя її прибрало якогось порцелянового, безвиразного вигляду такої собі світської дами, коли вона люб’язно відповіла:

 — Не знаю, може, ти й маєш поважати Гаґауера.

 — Коли він приїде? — спитав Ульріх.

 — Перед самим похороном; більше часу він на це не змарнує. Але тут, у будинку, він не житиме, я цього не допущу!

 — Твоя воля! — несподівано рішуче заявив Ульріх. — Я його зустріну, відвезу до якого-небудь готелю, а там, якщо ти так бажаєш, скажу йому: «Кімнату для вас приготовано тут!»

Аґата вражено застигла, а тоді зненацька захоплено промовила:

 — Гаґауер страшенно розізлиться — це ж бо коштуватиме грошей, а він запевне має намір спинитись у нас. — Обличчя в неї ту ж мить перемінилося, до нього повернулося щось дитинно-первісне, як у малого шибеника.

 — А які тут складаються обставини? — поцікавився брат. — Кому належить цей будинок — тобі, мені чи нам обом? Чи є заповіт?

 — Тато розпорядився передати мені великого конверта, і там ми, мабуть, знайдемо все, що нам потрібно знати.

Вони рушили до кабінету, що був по другий бік від кімнати, де лежав покійник.

Вони знову пропливли крізь сяєво свічок, аромат квітів, проминули поле зору двох очей, які вже нічого не бачили. У мерехтливому сутінку Агата на мить обернулася на такий собі переливчастий золотисто-сіро-рожевий серпанок. Заповіт знайшовся, але розпечатати конверта вони, повернувшись із ним до чайного столу, так і забули.