Розділ «Книга друга»

«Від учора багато що змінилося!» — подумав Ульріх.

З удячности за це він спробував на прощання сказати Аґаті кілька по-братському щирих слів, та, позаяк говорити їх він не звик, на думку йому так нічого й не спало. Тому він просто обійняв її й поцілував.

3. Ранок у жалобному будинку

Другого дня Ульріх прокинувся рано й так легко вислизнув зі сну, як ото рибина вистрибує з води; йому нічого не снилося, він добре виспався, і втому минулого дня як рукою зняло. У пошуках сніданку Ульріх обійшов будинок. Жалоба тут ще не набрала сили, й лише її дух сповнював усі кімнати. Це нагадало йому крамницю, яка рано-вранці повідчиняла свої віконниці, коли на вулиці ще ні душі. Потім він дістав з валізи свою наукову працю й вирушив з нею до батькового кабінету. У грубі топилося, й коли Ульріх сів тут, кімната видалася йому людянішою, ніж напередодні ввечері. Хоч обставляв її розум педантичний, який зважував усі «за» і «проти» й навіть симетрично, один навпроти одного, порозставляв на рівні книжкових полиць гіпсові бюсти, багато покинутих дрібних особистих речей — олівці, монокль, термометр, розгорнена книжка, коробочки з перами тощо — все ж таки надавали кабінету зворушливої пустки в щойно полишеній оселі. Ульріх сидів серед усього цього хоч і поблизу вікна, однак за письмовим столом, що в цій кімнаті справляв враження органу в церкві, й відчував дивну стомленість волі. На стінах висіли портрети його предків, і частина меблів лишилася ще від їхніх часів; той, хто тут недавно мешкав, із шкаралуп їхнього життя зліпив яйце власного життя. І ось він помер, а речі його й досі стояли й лежали тут — так різко окреслені, немовби їх з цього простору вже випиляли, але лад, здавалося, ось-ось розкришиться, розпадеться й почне слугувати спадкоємцеві; відчувалося, що більша живучість речей уже ледь помітно пробивається з-під їхньої жалобної личини.

У такому настрої Ульріх розгорнув свою працю, перервану багато тижнів і навіть місяців тому, й погляд його відразу впав на те місце з гідрофізичними рівняннями, далі якого він не посунувся. Він невиразно пригадав, що тоді саме замислився був про Кларису, коли на прикладі трьох головних станів води спробував показати нові можливості математики, а Клариса відвернула його увагу. Але часом пам’ять відновлює не слово, а атмосферу, в якій його мовлено, й Ульріхові раптом спало на думку: «Вуглець.» І в нього немовби на голому місці виникло враження, що він посунувся б уперед, коли б тепер лишень знаття, у скількох станах існує вуглець; але він цього так і не пригадав, а натомість подумав: «Людина існує у двох станах. Як чоловік і як жінка». Міркував він про це досить довго, немовби застигнувши від подиву, так ніби це якесь надзвичайне відкриття — що людина живе у двох різних усталених станах. Але за цим застоєм у його мисленні крилося явище інше. Адже можна бути жорстоким, себелюбним, цілеспрямованим, неначе зверненим назовні, і можна раптом, лишаючись тим самим Ульріхом таким і таким, відчути себе й зовсім іншим, зануреним у себе, таким собі жертовно-щасливим альтруїстичним створінням у невимовно чутливому й певною мірою навіть якомусь жертовному стані всього навколишнього. І він спитав у себе: «Скільки часу минуло відтоді, коли я відчував це востаннє?» На його подив, виявилося, що навряд чи й більше доби. Довколишня тиша діяла на Ульріха підбадьорливо, і стан, що оце йому пригадався, не видався таким незвичайним, яким видавався завжди. «Адже всі ми — організми, — міркував він, заспокоївшись, — які в цьому непривітному світі мусять з усіх сил, пожадливо боротися одне проти одного. Але кожне з нас разом зі своїми ворогами й жертвами — все ж таки й частинка і дитя цього світу; і кожне із нас, можливо, не так уже й геть відірване від тих ворогів та жертв і самостійне, як ми це собі уявляємо». А коли так, то, як йому здавалося, не було нічого незбагненного в тому, що над світом іноді здіймається передчуття єдности й любови, така собі майже певність, що за звичайних умов нагальні життєві потреби дають змогу пізнати лише половину всіх взаємозв’язків живих істот. У цьому не було геть нічого образливого для людини, яка звикла мислити математично-природничо-науковими категоріями й любить точність. Ульріхові це навіть нагадало працю одного психолога, з яким він був знайомий особисто: в ній ішлося про те, що є дві великі, протилежні одна одній групи уявлень, одна з яких ґрунтується на тому, що суб’єкт завжди охоплений змістом переживань і вражень, друга — що суб’єкт охоплює цей зміст сам; автор висловлював переконання, що таке «перебування в всередині чогось» і «споглядання ззовні», «увігнутість» і «випуклість» сприйняття, «просторовість» і «уречевлення», «проникність» і «споглядальність» трапляються і в стількох інших протилежностях переживань і вражень та їхніх мовних образах, що за всім цим вочевидь угадується споконвічна двоїстість людського сприйняття. Праця та стала наслідком серйозних, об’єктивних досліджень, вона була з тих, котрі на крилах уяви випереджають час і своїм народженням завдячують імпульсу, що виникає за межами щоденної наукової діяльности; однак вона твердо дотримувалася певних засад і підводила до вельми вірогідних висновків, які вказували на сховану за туманом давнини єдність сприйняття, з хаотично розкиданих руїн якої — принаймні так тепер припускав Ульріх — врешті й постав нинішній погляд, що невиразно зводиться до протилежности чоловічого й жіночого способів сприйняття і таємниче затуманений давніми мріями.

У цьому місці Ульріх спробував застрахуватися — точнісінько, як ото альпініст на небезпечному спуску з гори користується мотузкою й скельними гаками, — і почав розмірковувати далі.

«У давніх, нам уже майже не зрозумілих, темних філософських ученнях ідеться про чоловіче й жіноче «начало»!» — подумав він.

«Богині, що існували в прадавніх релігіях поряд із богами, для нашого сприйняття насправді вже недосяжні, — міркував він. — Для нас будь-які взаємини з тими жінками надлюдської сили були б мазохізмом!»

«Але природа, — розмірковував він далі, — наділяє чоловіка пипками, а жінку — рудиментом чоловічого статевого органу, з чого, однак, не випливає, що наші предки були гермафродити. Не були вони такі, отже, і з погляду психіки. У такому разі можливість подвійного бачення — такого, що дає, й такого, що бере, — колись була прийнята, очевидно, ззовні, як подвійне обличчя природи, й усе те, мабуть, багато давніше, ніж різниця статей, які згодом у все це вбирали свою душу.»

Отак Ульріх міркував і доміркувався до того, що йому пригадався один випадок з дитинства, і це відвернуло його увагу від роздумів, бо пригадувати — а цього не траплялося з ним уже давно, — він любив. Але спершу слід зауважити, що батько його колись мав звичку їздити верхи й держав коней, про що й нині ще свідчила порожня конюшня під парковим муром (вона перша впала Ульріхові в око, коли він приїхав). То була, мабуть, єдина аристократична звичка, яку дозволив собі батько, захоплюючись своїми друзями-поміщиками; Ульріх був тоді ще малим хлопчиком, і та майже неозорість, принаймні та неомірність, що нею високе, м’язисте коняче тіло викликає захват у дитини, тепер знов постала в його уяві казково-моторошною горою, вкритою шерстяною порістю, якою тремтіння пробігало, наче хвилі вітру. Це був, усвідомив Ульріх, один із тих спогадів, які віддають блиском через неспроможність дитини здійснити свої бажання; але слова ці промовляють небагато порівняно з просто-таки неземною величчю цього або того, іншого, блиску, не менш дивовижного, до якого малий Ульріх доторкнувся пальчиками трохи згодом, коли шукав першого. Бо в той час розклеєні в місті афіші сповіщали про приїзд цирку, і на них можна було побачити не лише коней, а й левів, тигрів, а також великих, чудових собак, які жили в дружбі з рештою тварин, і він уже багато разів розглядав ті афіші, перше ніж йому пощастило роздобути один із таких строкатих плакатів і, вирізавши зображення тварин, закріпити їх на невеличких дерев’яних підпорах. Але те, що сталося потім, можна порівняти лише зі спрагою, яку, хоч би скільки ти пив, погамувати однаково не можна; він цілими тижнями не влягався, а тільки поглиблювався — отой безперервний потяг перейти в ці створіння, якими він тепер захоплювався, мов невимовно ощасливлена самотня дитина, і які він, дивлячись на них, уявляє своєю власністю настільки виразно, наскільки відчував, що тут бракує чогось завершального, чогось такого, чого нічим не заміниш, і саме тому його жадання набуло незмірної сили, яка осявала й пронизувала все тіло. Але разом із цим навдивовижу безмежним спогадом тепер цілком природно із забуття виринуло й одне, тільки трохи пізніше, враження тієї самої юної пори і, попри свою дитячу невпевненість, цілком заволоділо великим тілом, що оце марило з розплющеними очима. То була дівчинка, яка мала лише дві властивості: одна — це належати йому, а друга — його бійки за неї з рештою хлопчиків. І реальні з цих двох властивостей були тільки бійки, бо ніякої дівчинки насправді не було. Дивна пора, коли він, мов мандрівний лицар, хоробро кидався на незнайомих, заскочених зненацька супротивників; а надто любив він заводити бійку з вищими на зріст хлопцями, та ще коли вони траплялися на безлюдній вулиці, здатній приховати таємницю. Він не раз діставав за це лупки, хоч іноді й здобував великі перемоги, але щоразу, хоч би чим воно завершувалось, почувався ошуканим, бо очікуваного задоволення не мав. Природну думку, що дівчатка, яких він знав насправді, — такі самі створіння, як та, через котру він бився, — цю думку почуття його просто не приймали, бо він, як і всі хлопчики його віку, в жіночому товаристві лише ціпенів і дурнішав, поки одного дня, щоправда, не стався виняток. І ось Ульріх пригадав той вечір, коли Аґату вбрали до якогось дитячого свята, — пригадав так виразно, немовби картина ця стояла в окулярі спрямованої крізь роки далекоглядної труби. На сестрі була оксамитова сукня, й коси її стікали на сукню хвилями світлого оксамиту, і коли він побачив Аґату, то, хоч і сам був у страшному костюмі лицаря, раптом невимовно затужив, — достоту, як ото колись за звірами на циркових афішах, — через те, що він не дівчинка. Про різницю між чоловіком і жінкою він знав тоді надто мало, щоб у такому своєму перевтіленні побачити щось неможливе, та все ж уже й досить для того, щоб не спробувати відразу, як це зазвичай роблять діти, здійснити своє бажання. Тепер, коли він намагався знайти назву отому своєму подвійному стану, йому уявлялося, ніби він намацує в темряві двері, але наштовхується на якийсь теплий, мов людська кров, і приємний, як тепло, опір, силкується його здолати, все дужче й дужче притискається до чогось, і воно ніжно піддається його бажанню проникнути крізь нього, але в себе його не впускає. Можливо, це навіть нагадувало якусь безневинну форму вампірської пристрасти, що поглинає жадану істоту, однак той маленький чоловік прагнув не притягти до себе маленьку жінку, а цілком замінити її собою, і відбувалося це з тією осяйною ніжністю, яка притаманна лише ранньому пробудженню статі.

Ульріх устав і потягся, дивуючись зі своїх мрій. Менше ніж за десять кроків від нього, за стіною, лежало батькове тіло, й він аж тепер завважив, що довкола них двох уже досить тривалий час метушаться люди, які немовби з-під землі повиростали й тепер про щось клопоталися в цьому вимерлому, а проте й далі живому будинку. Якісь баби стелили килими й запалювали нові свічки, на сходах гупали молотки, хтось приносив квіти, натирав підлоги, й ось уся ця активність уже підкрадалася, схоже, й до нього, бо йому доповідали про людей, що так рано були вже на ногах, позаяк мали тут щось одержати чи про щось довідатися, і тепер їхня вервечка вже не переривалась. Університет прислав когось довідатися про похорон, прийшов лахмітник і несміливо спитав про одяг, за дорученням якоїсь німецької фірми прибіг, раз у раз перепрошуючи, міський букініст, щоб запропонувати ціну за рідкісну юридичну працю, яка, припускали, зберігалася в бібліотеці покійного, капелан за дорученням пастора хотів з’ясувати з Ульріхом якесь непорозуміння, добродій зі страхового аґенства прибув з якимись довгими поясненнями, хтось хотів купити недорого піаніно, представник фірми з торгівлі нерухомістю залишив візитку — на той випадок, якщо надумають продавати будинок, відставний чиновник запропонував свої послуги, якщо виникне потреба надписувати адреси на конвертах, і так уже й не припинявся в ці зручні ранні години потік тих, хто приходив, ішов, питав, чогось бажав, пов’язував з цією смертю якусь справу і усно й письмово обстоював своє право на існування. І так тривало й біля входу до будинку, де старий слуга як міг спроваджував ходаків, і нагорі, де Ульріхові все ж таки доводилося приймати всіх, кому щастило сюди прослизнути. Він навіть не уявляв собі, як багато людей отак шанобливо очікує смерти інших і як багато сердець змушуєш калататися тієї хвилини, коли спиняється твоє власне; він був трохи вражений, і йому бачилось: у лісі лежить мертвий жук, а до нього сповзаються й злітаються решта жуків, мурашки, птахи й, б’ючи крильцями, метелики.

Адже своєю запопадливістю ця корислива метушня дуже нагадувала пурхання й мерехтіння в темних лісових хащах. Корисливість світилася у віконцях зворушених очей, ніби засвічений серед білого дня ліхтар, коли добродій з чорною пов’язкою на рукаві чорного костюму, який становив щось середнє між жалобним вбранням і одягом кабінетного службовця, спинився на порозі з таким виглядом, немовби очікував, що або він сам, або Ульріх ось-ось заридає. Та коли минуло кілька секунд, а ні першого, ні другого не сталося, чоловіка, здавалося, влаштувало й це, бо він нарешті переступив поріг і так само, як зробив би будь-який звичайний комерсант, відрекомендувався, назвавшись директором похоронної контори, а тоді поцікавився, чи задоволений Ульріх тим, що вже зроблено. Він запевнив Ульріха, що й решту його люди виконають на такому рівні, який, безсумнівно, схвалив би, либонь, і «сам покійний тато», а йому ж бо, як усі знають, догодити було, мовляв, нелегко. Чоловік тицьнув Ульріхові в руки надрукований бланк з багатьма незаповненими графами, змусив його прочитати окремі місця з типової угоди, що передбачала всілякі варіанти обслуговування, як-от: «восьмериком або парокінним. катафалк із вінками… кількість… запряг à 1а… з форейтором, шлакування сріблом… почет à 1а… смолоскипи по-марієнбурзькому… по-адмонтському. кількість супровідних. вид освітлення. тривалість горіння… домовина з… дерева… вазони… ім’я, дата й місце народження, стать, професія. фірма не відповідає за непередбачені.» Ульріх уявлення не мав, звідки походять декотрі вмисне архаїзовані терміни, й спитав про це в директора; той лише здивовано звів на нього очі, бо не мав про це жодного уявлення й сам. Чоловік стояв перед Ульріхом, мов рефлекторна дуга в мозку людства, яка з’єднувала подразник і дію так, що свідомість не виникала. Цьому комерсанту від жалоби було довірено багатовікову історію, і він міг розпоряджатися нею, як списком товарів. Відчувши, що Ульріх відкрив у його механізмі не той вентиль, директор поквапився хутенько закрити його зауваженням, яке мало повернути розмову до обговорення замовлених послуг. Він пояснив, що такої конкретизації вимагає, на жаль, типова угода імперського об’єднання поховальних контор, але ця конкретизація не має, власне, жодного значення, якщо її не дуже дотримуватись (а цього, мовляв, і так ніхто не робить), і якщо Ульріх підпише угоду (бо ласкава добродійка сестра вчора, мовляв, не побажала підписати без добродія брата), то це просто означатиме, що добродій брат погоджується з вказівками, залишеними його батьком, а щодо першокласного їхнього виконання, то він, Ульріх, може, мовляв, не сумніватися.

Підписуючи угоду, Ульріх поцікавився в чоловіка, чи траплялося йому бачити тут у місті електричну ковбасну машину із зображенням на корпусі святого Луки — заступника різників; сам він, мовляв, якось бачив таку машину в Брюсселі… Але відповіді Ульріх так і не дочекався, бо місце того чоловіка вже зайняв наступний відвідувач, який від нього теж чогось хотів, і цей наступний був журналіст, і потрібні йому були відомості для некролога в головній крайовій газеті. Ульріх їх дав і відпустив похоронника, та, коли почав відповідати на запитання про найважливіші віхи в батьковому житті, вже не знав, які з них важливі, а які — ні, і відвідувач мусив йому допомагати. Аж тепер, завдяки професійній допитливості газетяра, що вмів немовби обценьками витягувати з людей потрібну інформацію, — аж тепер справа посунулася вперед, і в Ульріха склалося враження, немовби він став свідком створення світу. Той молодик, журналіст, спитав, як старий добродій помер — після тривалої хвороби чи несподівано, й коли Ульріх відповів, що батько до останнього тижня читав лекції, газетяр зробив із цього: «При доброму здоров’ї і сповнений творчої снаги». А потім від життя старого чоловіка просто тріски полетіли, аж поки лишилося кілька ребер та вузлів. Народився 1844 року в Проти-вині, освіту діставав там і там, призначений тим і тим. призначений тоді й тоді; на п’ятьох призначеннях і нагородах найважливіші віхи майже вичерпались. Поміж тим і тим — одруження. Кілька книжок. Одного разу трохи не став міністром юстиції — не вийшло через чиєсь там заперечення. Журналіст занотовував, Ульріх підтверджував — усе, мовляв, правильно.

Журналіст був задоволений, у нього набиралася потрібна кількість рядків. Ульріх дивувався — яка ж невеличка купка попелу зостається від життя. Для всіх відомостей, які він одержував, газетяр мав напоготові шести — й восьмикінні формулювання: видатний учений, широке коло зацікавлень, обережний і мудрий політик, універсальна обдарованість і таке інше; видно, тривалий час тут ніхто не помирав, цих слів давно не вживали, й вони нетерпеливилися прислужитись. Ульріх замислився; він залюбки сказав би про батька й ще що-небудь добре, але суть хронікер уже схопив завдяки своїм запитанням і тепер складав письмове начиння, а те, що лишилося, нагадувало спробу взяти в руку вміст склянки води без склянки.

Тим часом ходанина в будинку трохи стихла, адже напередодні Аґата відсилала всіх до брата, але тепер ця повінь спала, й Ульріх, коли репортер попрощався, лишився сам. І на душі в нього чомусь стало гірко. Чи не мав рації батько, тягаючи мішки знань і перелопачуючи потихеньку в засіках гори знань, а в усьому іншому просто здаючись на волю того життя, в якому вбачав силу й могутність?! Ульріх згадав про свою працю, яка лежала неторканою в письмовому столі. Про нього, Ульріха, мабуть, не можна буде навіть сказати, як про батька, що він щось перелопачував! Він ступив до кімнатки, де лежав покійник. Ця застигла, з голими стінами келія серед метушні, яку сама ж таки й спричинила, мала навдивовижу моторошний вигляд; заклякло, немов цурпалок, плавав мрець серед хвиль діловитости, хоча якоїсь хвилини картина ця оберталася на свою протилежність, і тоді живе здавалося застиглим, а мрець, здавалося, починав поковзом рухатися — спокійно, аж моторошно. «Що тому, хто пливе на пароплаві, — казав він тоді, — до міст, які лишаються за пристанями? Я тут жив і поводися так, як того вимагали, а тепер я знову пливу!…» Непевність людини, котра, живучи серед інших людей, хоче чогось іншого, ніж вони, стисла Ульріхові серце. Він кинув погляд на батькове обличчя. Можливо, все, що він вважав своєю особистою особливістю, було не що інше, як такий собі залежний від цього обличчя протест, що ним він колись давно по-дитячому загорівся? Ульріх пошукав очима дзеркала, але дзеркала ніде не було; крім цього сліпого обличчя, тут узагалі не було більш нічого, від чого відбивалося б світло. Він спробував знайти в цьому обличчі риси, подібні до своїх. Може, вони й були. Може, в ньому було все — порода, родинна пов’язаність, щось неособисте, потік спадковости, де кожне — ще не хвиля, а тільки баранці на ній, може, були обмеження, смуток, споконвічне повторення й повернення на круги свої духу, який він ненавидів усією своєю глибокою волею до життя!

Охоплений цим раптовим смутком, Ульріх подумав, чи не спакувати йому валізи й не поїхати звідси ще до похорону. Якщо він і справді ще здатний був чого-небудь домогтися в житті, то що йому було тут робити?

Та коли він вийшов звідси, то в сусідній кімнаті зіткнувся із сестрою, що саме шукала його.

4. «Мав я колись товариша…»

Це вперше Ульріх побачив її вбраною по-жіночому, й після вчорашнього враження тепер йому здалося навіть, що вона переодяглася так зумисне. У тремтливу сірість ранку крізь прочинені двері падало штучне світло, й ця світлокоса постать у чорному стояла, немовби в повітряному ґроті, наповненому променистим блиском. Коси Аґата зачесала дуже гладенько, і через це її обличчя мало жіночніший вигляд, ніж напередодні, тендітні перса причаїлися в чорноті строгої сукні з тією довершеною рівновагою між поступливістю й непокорою, яка, ця рівновага, властива легенькій, мов пір’їнка, твердості перлини, а стрункі, високі, як у нього, сестрині ноги, що їх він бачив учора, тепер були сховані під спідницями. Й оскільки цього ранку загалом вона була схожа на нього вже менше, то він завважив схожість їхніх облич. Ульріхові здалося, нібито це ввійшов у двері й ступає йому назустріч він сам, тільки вродливіший і осяяний блиском, в якому він ніколи себе не бачив. Уперше в нього промайнула думка, що сестра — це якесь казкове повторення й видозміна його самого; але таке відчуття тривало лише одну мить, і тому Ульріх забув про нього.

Аґата прийшла невідкладно нагадати братові про обов’язки, приступати до яких сама вона ледве не проспала. Тримаючи в руках заповіт, вона звернула його увагу на розпорядження, з виконанням яких зволікати не можна було. Насамперед належало врахувати одну досить пишномовну постанову небіжчика щодо орденів, про яку знав також слуга Франц, і Аґата старанно, хоча трохи й непоштиво, підкреслила це місце в останній волі старого добродія червоним олівцем. Батько хотів, щоб його поховали з орденами, яких він мав чимало, та оскільки цю його останню волю продиктувало не марнославство, то її супроводжувало довге й глибокодумне обґрунтування, і з нього Аґата прочитала тільки початок, а пояснювати їй решту полишила братові.