Розділ «Книга друга»

Хоробрі тішаться смертю лише один раз.

З-поміж усіх див, про які я чув,

Найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися,

Бачачи, що смерть, цей неминучий кінець,

Приходить, коли їй завгодно».

А Гаґауер виправив той переклад, я сама бачила зошита:

«Лякливий мре до смерти сто разів.

Лиш раз потішить смерть сміливець.

О, диво з див — ні світ, ні я

Ніколи більшого не знав…»

І так далі — тра-та-та, тра-та-та, як у шлеґелівському перекладі!

І ще пригадую одне таке місце! Здається, у Піндара є слова: «Закон природи, цей цар усіх смертних і безсмертних, панує, санкціонуючи насилля, править всемогутньою рукою!» А Гаґауер надав цим словам «останнього лиску»: «Закон природи, що панує над усіма смертними й безсмертними, править усемогутньою рукою, санкціонуючи навіть насилля». — А хіба не чудово, — спитала вона, — що той малюк з його школи, яким він був незадоволений, зробив такий жахливо дослівний переклад, немовби слова лежали перед ним безладною купою каміння?

 — І вона повторила: — «Боягузи часто помирають ще до своєї смерти… Хоробрі тішаться смертю лише один раз… З-поміж усіх див, про які я чув… найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися. бачачи, що смерть, цей неминучий кінець. приходить, коли їй завгодно.»!!!

Обхопивши долонею одвірок, мов стовбур дерева, Аґата вигукувала ці неоковирні рядки так само несамовито й прекрасно, якими були й вони самі; їй зовсім не заважало те, що під її поглядом, сповненим гордощів юности, лежало нещасне скулене тіло.

Ульріх поморщив чоло й звів на сестру очі. «Людина, яка не прилизує давнього вірша, а лишає його з наполовину вивітреним, утраченим змістом, нагадує того, кому й на думку не спаде приставляти стародавній статуї з відбитим носом нового мармурового носа, — подумав він. — Це можна було б назвати відчуттям стилю, однак це — не відчуття стилю. І це навіть не та людина, яка завдяки своїй живій уяві може легко без чого-небудь обійтися. Ні, це — радше та людина, котра повноті й завершеності взагалі жодного значення не надає й тому не очікує від своїх відчуттів, щоб вони були «цілковиті». «Вона, мабуть, і коли цілувалася, — несподівано з усього цього виснував він про сестру, — не втрачала голови цілковито!» Цієї хвилини йому здалося, що досить було почути від Аґати той пристрасний вірш, щоб збагнути, що вона ніколи «не поринає ні в що цілковито», що вона, як і він, — людина «пристрасної нецілісності». За цими роздумами він навіть забув про другу половину свого єства, яка вимагала міри й самовладання. Тепер він міг би з певністю сказати сестрі, що жоден її вчинок не відповідає її найближчому оточенню, навпаки, всі її вчинки залежать від оточення дуже й дуже широкого й надзвичайно сумнівного, яке, по суті, не має ні початку, ні кінця, — він міг би так сказати, і тоді й суперечливі враження першого вечора дістали б достатнє пояснення. Але стриманість, до якої він себе привчив, виявилася ще сильнішою, тож він зацікавлено, навіть не без сумнівів, очікував, коли Аґата спуститься з високої гілки, на яку вибралася. Адже вона все ще стояла перед ним, тримаючись піднятою рукою за одвірок, і одна зайва мить могла б усе зіпсувати. Він ненавидів жінок, котрі поводяться так, немовби їх привів на світ художник чи режисер, або котрі після такого, як оце в Аґати, збудження переходять на вдаване піано. «Може, — подумав він, — вона раптом зісковзне з вершини свого захвату, скориставшись якою-небудь трохи безглуздою, сомнамбулічною реплікою, що з нею виходять із трансу медіуми; а нічого іншого їй, мабуть, не залишиться, і це буде також досить прикро!» Однак Аґата, здавалося, й сама про це знала чи у братовому погляді прочитала, яка небезпека на неї чигає. Вона весело сплигнула на обидві ноги зі своєї висоти на землю й показала Ульріхові язика!

Але потім вона споважніла, зробилася мовчазна й, не сказавши жодного слова, пішла по ордени. Так донька й син почали виконувати останню батькову волю.

Робила це Аґата. Ульріх не зважився торкнутися безпомічного старого тіла на смертнім одрі, але Аґата мала таку манеру — чинити несправедливо, і ця манера й думки не припускала, що Аґата чинить несправедливо. Рухи її погляду й рук нагадували рухи жінки, яка доглядає хворого, а ще було в них іноді щось безпосередньо-зворушливе, що буває в молодих тварин, коли вони раптом перестають гратися, щоб переконатися, чи дивиться на них господар. А господар брав у неї з рук зняті ордени й подавав їй підроблені. Він нагадував собі злодія, в якого серце вискакує з грудей. І коли в нього складалося враження, що зірки й хрести в сестриній руці зблискують яскравіше, ніж у його власній, обертаючись просто-таки на якісь чарівні предмети, то так воно і справді могло бути в цій чорно-зеленій кімнаті з рясними відблисками свічок на лапастих листках вазонів; а може, вся річ була в тому, що він відчував несміливо-владну сестрину волю, яка молодо оволодівала його волею; й оскільки ніякого наміру тут не відчувалося, то в ці хвилини нічим не затуманеного спілкування знову зринуло майже безоднє і тому до болю глибоке відчуття їхньої двоєдности.

Аґата впоралася з орденами і стала. Лишилося зробити ще одну річ, і сестра, на хвильку замислившись, усміхнулася й промовила:

 — А чи не написати кожному з нас на клаптику паперу що-небудь приємне й покласти йому в кишеню?

Цього разу Ульріх відразу збагнув, що вона має на увазі, бо таких спільних спогадів вони мали небагато, і йому спало на думку, що в певному віці обоє дуже любили сумні вірші й історії, де хтось помирав і про нього всі забували. Причиною цього було, очевидно, їхнє самотнє дитинство, і вони часто вигадували такі історії й разом; однак Аґата вже й тоді була схильна такі історії і здійснювати, тоді як Ульріх верховодив лише в їхніх сміливіших витівках, зухвалих і бездушних. Отож спільна тодішня ідея відтяти собі на пальцях по нігтю й поховати обидва в парку належала Аґаті, й до нігтів вона додала ще й пасмо своїх білявих кіс. Ульріх гордо заявив, що через сотню років хто-небудь, можливо, все це знайде й здивовано спитає себе, чиї ж це останки, і мріяв він тоді лише про одне: нагадати про себе майбутнім поколінням; малій Аґаті, навпаки, цікавіше було просто що-небудь закопувати, байдуже що, їй здавалося, ніби вона ховає частину себе, надовго уникаючи пильних очей світу, педагогічні вимоги якого її лякали, хоч вона була про них і невисокої думки. Тоді в кінці парку саме будували невеликий будиночок для слуг, тож Ульріх з Аґатою змовилися утнути щось незвичайне. Вони вирішили написати на двох аркушах гарні вірші, додати кілька слів про себе, а тоді замурувати ті аркуші у стіну будиночка. Та коли вони почали складати вірші — за їхніми намірами надзвичайно чудові, — на думку їм нічого такого не спадало, а дні минали один за одним, і з котловану вже виростали стіни. Зрештою, коли зволікати вже не лишалося часу, Аґата переписала якесь речення з підручника арифметики, а Ульріх вивів просто: «Я…» — і додав своє прізвище. Але в кожного аж серце вискакувало з грудей, коли вони прокралися через парк до двох мулярів, які там працювали. Аґата просто кинула свою цидулку в котлован, де ті стояли, і втекла, а Ульріх — як старший і як чоловік, він боявся, звичайно ж, іще дужче, що муляри його затримають і, здивовані, спитають, чого йому тут треба, — від хвилювання взагалі не годен був поворухнути ні рукою, ні ногою, тож Аґата, посмілішавши — з нею ж бо нічого не сталося! — зрештою вернулася й узяла і його цидулку. Немовби сном-духом нічого не відаючи, вона пройшлася вздовж щойно викладеного ряду цеглин, вибрала поглядом у його кінці одну з них і, піднявши її, встромила в стіну Ульріхове ім’я, перше ніж її встигли прогнати, а сам Ульріх нерішуче ступав услід за сестрою й тієї миті, коли вона нахилилася над цеглиною, відчув, як його гнітюча, жахлива скутість перетворилася на колесо з гострими ножами, й вони оберталися в його грудях з такою швидкістю, що наступної миті злилися в іскрометне сонце, як це буває з феєрверком… Саме на це, отже, й натякала Аґата, і Ульріх довго, дуже довго не відповідав і лиш ухильно всміхався, бо повторювати таку гру з покійником було б, здавалося йому, все ж таки святотатством.