Розділ «Книга друга»

 — Ні, це сказав один чоловік, якого я люблю.

В її словах було щось від обурення дитини, якій доводиться напружено міркувати, коли вона підбила підсумок Ульріховим відповідям:

 — Виходить, людину, яка звикла бути порядною, ти навряд чи назвеш доброю? А злодія, який уперше вчиняє крадіжку і серце в нього мало не вискакує з грудей, ти назвеш добрим?!

Ці трохи дивні слова Ульріха здивували, й він споважнів.

 — Їй-богу, не знаю, — коротко мовив він. — Бувають, звісно, обставини, коли самому мені досить байдуже, чим це вважати — правильним чи неправильним. Але я не можу вивести тобі правила, яким тут треба керуватися.

Аґата повільно відвела від нього запитливий погляд і повернулася до заповіту.

 — Треба читати далі, тут іще дещо підкреслено! — нагадала вона сама собі.

Старий добродій, перше ніж злягти остаточно, написав кілька листів і в своїй духівниці дав пояснення, про що вони та кому їх відсилати. Особливо жирно небіжчик підкреслив те, що стосувалося професора Швунґа, а професор Швунґ був той самий старий колега, котрий отруїв останній рік у батьковому житті затятою боротьбою за параграф про обмежену осудність — і це після того, як вони ціле життя товаришували. Ульріх відразу згадав добре відомі тривалі суперечки про клопотання й звільнення на волю, про суворість закону й непевність природи, — суперечки, що їх батько перед смертю ще раз в узагальненому вигляді виклав йому, Ульріхові, у листі; в останні дні батько, схоже, тільки те й робив, що намагався розвінчати соціальну школу з її «доносом», цей «вияв пруського духу», до якої приєднався професор Швунґ. Батько саме почав був працювати над брошурою, яка мала називатися «Держава і право, або Послідовність і донос», коли відчув, що сили його покидають, і з гіркотою побачив, що повновладним господарем на бойовищі лишився його супротивник. У врочистих словах, промовляти які здатна тільки близькість смерти й боротьба за священний привілей мати репутацію, батько зобов’язував своїх дітей урятувати працю його життя від тліну, а сина, зокрема, — скористатися зв’язками, які той набув в авторитетних колах завдяки невтомним його, батьковим, напучуванням і остаточно покласти край сподіванням професора Швунґа домогтися своєї мети.

Після того, як людина отаке напише і здійснить свої побажання — чи, радше, запланує їх здійснити, — вона, цілком можливо, відчує потребу пробачити своєму колишньому товаришеві його помилки, викликані ницим марнолюбством. Коли людина зазнає глибоких страждань і за живого ще тіла відчуває, як помалу розходиться по швах її земна оболонка, вона відразу стає схильною просити прощення й прощати; та коли вона знов оклигує, то від усього цього відмовляється, бо у здоровому тілі від природи є щось непримиренне. І того, й другого старий добродій вочевидь зазнав перед смертю, коли у його здоров’ї наставали зміни, і перше видавалося йому, либонь, не менш виправданим, ніж друге. Але для шанованого юриста такий стан нестерпний, і тому залізна логіка підказала йому спосіб висловити свою волю так, щоб потім ніякий внутрішній голос не позбавив її значення волі останньої; він написав вибачливого листа, тільки не підписав його й не поставив на ньому дати, а доручив Ульріхові внести дату своєї смертної години й підписатися разом із сестрою, засвідчивши так його, батькову, волю, як це роблять у разі заповіту усного, коли поставити підпис вмирущому вже несила. По суті, він був, хоч сам цього ніколи й не визнав би, таким собі тихеньким диваком, цей невеличкий дідок, який посідав своє місце на ієрархічній драбині буття, ревно їй слугував і її захищав, але його переповнювали всілякі приховані протести, висловити які він на своєму обраному життєвому шляху не міг. Ульріх мимоволі пригадав одержану телеграму про смерть; очевидно, батько розпорядився скласти її, коли був теж у полоні таких самих розмислів; Ульріх побачив тут мало не спорідненість із собою, але цього разу не розлютився, а поспівчував — принаймні в тому сенсі, що, бачачи таку спрагу до самовираження, зрозумів батькову ненависть до сина, який полегшив собі життя неналежними вільностями. Адже батьки завжди гадають, що сини розв’язують свої життєві проблеми саме так, і Ульріх пройнявся якоюсь повагою, коли згадав про невирішені проблеми в собі самому. Але йому забракло часу прибрати це в належну, зрозумілу й Аґаті форму, він лише почав її шукати, коли сутінки рвучко внесли до кімнати якогось чоловіка. Він пройшов, підхоплений власним поривом, до осяяного свічками місця й там, за крок від катафалка, широким рухом підніс до очей руку; цієї миті ззаду наспів і батьків слуга, якого цей чоловік перегнав, і доповів про гостя.

 — Вельмишановний друже! — врочисто вигукнув відвідувач, і ось невеличкий старий чоловік у труні лежав зі зціпленими щелепами вже перед своїм ворогом Швунґом. — Юні друзі, над нами — велич зоряного неба, а всередині в нас — велич морального закону! — провадив він, дивлячись затуманеним поглядом на однокашника. — У цих охололих грудях жила велич морального закону! — Аж тепер він обернувся всім корпусом і потис братові й сестрі руку.

Та Ульріх вирішив скористатися цією першою нагодою, щоб покінчити з покладеним на нього завданням.

 — Останнім часом пан надвірний радник і мій батько були, на жаль, супротивниками? — спробував він промацати ґрунт.

Враження було таке, ніби ця сива борода, перше ніж зрозуміти, спершу мала добряче подумати.

 — Розбіжності в поглядах, про які шкода й згадувати! — великодушно відповів професор, проникливо дивлячись на покійного.

Та коли Ульріх, стоячи на своєму, ввічливо дав зрозуміти, що йдеться про останню волю небіжчика, атмосфера в кімнаті раптом зробилася напруженою, як ото в шинку, коли всі знають: щойно під столом хтось дістав ножа й наступної миті почнеться бійка. Небіжчик таки примудрився, вже й помираючи, накапостити своєму колезі Швунґу! Таке давнє ворогування вже давно було, звичайно, не почуттям, а звичкою мислити; якщо емоції не діставали нової поживи для ворожнечі, то вони вже не спалахували взагалі, а загальний зміст незліченних прикрих випадків у минулому спресувався у форму такої зневаги один до одного, що вже не залежав від появи й зникнення почуттів, як від них не залежить вільна від упереджень істина. Швунґ відчував це тут достоту так, як досі відчував це його тепер уже покійний нападник; прощати здавалося професорові чимось геть дитячим і зайвим, позаяк вияв поступливости перед самим кінцем (до того ж звичайнісінька собі емоція, а не наукове спростування) порівняно з досвідом багаторічної суперечки не мав, певна річ, жодної доказової сили, а мав, як здавалося Швунґові, лише просто-таки ганебно принизити його, коли він скористається перемогою. Зовсім інша річ, звичайно, — те, що професор Швунґ відчував потребу попрощатися з померлим товаришем. Господи, вони ж бо знали один одного, ще відколи були доцентами й парубкували! Чи ти пригадуєш, як у Палацовому саду ми чаркувалися з вечірнім сонцем і дискутували про Геґеля? Скільки ж відтоді зайшло сонць, а мені так запам’яталося те одне! А пригадуєш нашу першу наукову суперечку, яка вже тоді мало не зробила нас ворогами? Як це було гарно! І ось тебе вже нема, а я, на свою радість, ще стою тут, хоч і біля твоєї домовини! Такі почуття навідують, як відомо, літніх людей, коли помирають їхні перевесники. На схилі віку тягне на поезію. Багато з тих, хто після своїх сімнадцятьох років віршів уже не писав, на сімдесят сьомому році раптом, складаючи заповіт, візьмуть та й утнуть вірша. Як ото на Страшному суді мертвих викликають по одному — хоч на дні часу кожен лежить разом зі своєю добою, наче вантаж у потонулому судні! — так само й у заповіті кожну річ викликають на ім’я, і до неї повертається її індивідуальність, яку вона втратила, поки нею користувалися. «Бухарський килим із пропаленою сиґарою діркою, котрий лежить у моєму кабінеті.» — читаєш у таких останніх рукописах; або: «Парасоль із ручкою кості носорога, придбаний мною у травні 1887 року в «Зоненшайна і Вінтера»; навіть акційні пакети перелічують кожного за його номером.

І не випадково, що одночасно з цим останнім зблиском кожної окремої речі прокидається й бажання прив’язати до неї і яку-небудь мораль, яке-небудь застереження, яке-небудь благословення, який-небудь закон, і все це якою-небудь надійною формулою охопить оцю несподівану безліч, яка ще раз спливає на поверхню там, де судно пішло на дно. Тим-то одночасно з поезією пори заповіту пробуджується й філософія, і на світло Боже знову витягують філософію, само собою зрозуміло, переважно яку-небудь давню, припалу порохнею й забуту років п’ятдесят тому. Ульріх раптом збагнув, що жоден із двох цих старців не міг поступитися другому. «Нехай життя виробляє що завгодно, аби лишень недоторканними лишалися засади!» — така потреба вельми розумна, коли знаєш, що мине небагато місяців чи років і твої засади тебе переживуть. І було добре видно, як у старому надвірному радникові все ще боролися два мотиви. Його романтичність, його молодість, його поезія вимагали широкого, гарного жесту й благородного слова; його філософія, навпаки, вимагала, щоб він демонстрував незламність закону здорового глузду перед непередбачуваними поривами почуттів і минущими нападами душевної слабкости, що ними, мов пасткою, послуговувався його покійний ворог. Уже два дні Швунґ жив із думкою: тепер отого нема, й ніхто вже не чинитиме перешкод його, швунґівській, концепції обмеженої осудности; отож широкими хвилями полинули його почуття до давнього товариша, і Швунґ продумав сцену прощання, мов детально розроблений мобілізаційний план, який тільки й чекає на сиґнал вступити в дію. Але у сцену цю потрапив оцет і зробив її прозорішою. Почав Швунґ вельми зворушено, але потім затнувся — так буває, коли хтось декламує вірша і посеред строфи раптом похоплюється, не в змозі пригадати останніх рядків. Отак і лишалися вони один перед одним — колюча сива борода й сива щетина на неголеному обличчі, і в обох невблаганно зціплені вуста.

«І що ж він робитиме?» — спитав себе Ульріх, зацікавлено спостерігаючи цю сцену. Радісна впевненість, що статтю 318 Кримінального кодексу тепер приймуть у його редакції, в надвірного радника Швунґа зрештою взяла гору над гіркотою, і позаяк прикрі думки його вже не обсідали, то він, щоб висловити добрі й віднині єдині свої почуття, залюбки заспівав би: «Мав я колись товариша…» Але заспівати тут він не міг, тож обернувся до Ульріха й промовив:

 — Повірте мені, молодий сину мого товариша, спершу настає моральна криза, а за нею — соціальний занепад! — Потім він обернувся до Аґати й повів далі: — Велич вашого добродія батька полягала в тому, що він завжди ладен був допомагати ідеалістичній концепції прокладати шлях в основах права. — Після цього схопив руку Аґати й руку Ульріха, потиснув їх і вигукнув: — Ваш батько надавав аж надто великого значення невеличким розбіжностям у поглядах, які іноді неминуче виникають під час тривалої співпраці. Я завше був певен, що він робив це, щоб не мати докорів з боку свого загостреного відчуття справедливости. Завтра попрощатися з ним прийдуть багато професорів, але серед них не буде жодного такого, як він!

Отож сцена ця завершилася мирно, і Швунґ, коли вже йшов, навіть запевнив Ульріха, що той, коли все ж таки надумає обрати академічну кар’єру, може розраховувати на батькових друзів.

Аґата слухала з широко розплющеними очима, розглядаючи моторошні прикінцеві риси, яких людині надає життя.