Розділ «Книга друга»

 — Ти не дурна!

 — Мені завше було важко вчитись, і я нічого до пуття не розуміла.

 — Це ще нічого не доводить.

 — Тоді я, мабуть, погана, бо того, що я розумію, не сприймає моя душа.

Вони стояли близько одне напроти одного, прихилившись кожне до одвірка дверей, що вели в суміжну кімнату й після того, як пішов професор Швунґ, лишилися відчиненими; на їхніх обличчях грало денне світло й світло від свічок, а голоси їхні перепліталися, як під час поперемінного співу в церкві. Ульріх і далі говорив так, немовби проказував молитву, а Аґатині вуста спокійно вторували. Давні тортури напучуваннями, коли в ніжний, нетямкий дитячий розум утовкмачували жорстокий і чужий йому лад, робили обом утіху, і вони обернули це на гру.

І раптом Аґата, без будь-якого безпосереднього приводу, вигукнула:

 — Ти просто уяви собі, що це поширено на все, — і вийде Ґотліб Гаґауер! — І вона заходилася мавпувати свого чоловіка, мов школярка: — «Невже ти й справді не знаєш, що lamium album — це глуха кропива?» — «А як же ще ми посуватимемося вперед, якщо не пройдемо з надійним провідником той самий нелегкий шлях індукції, який крок за кроком, крізь тисячоліття тяжкої праці й помилок привів людський рід до нинішнього рівня знань?!» — «Хіба ти не розумієш, люба моя Аґато, що міркувати — це також моральний обов’язок? Зосереджуватися — означає постійно долати власну інертність». — «А духовне виховання означає таке дисциплінування духу, завдяки якому людина дедалі більшою мірою дістає змогу розумно, тобто бездоганними силогізмами, ланцюгами висновків і замиканням цих ланцюгів, індукціями чи висновками на основі ознак вибудовувати, постійно долаючи сумніви й усупереч власним здогадам, довгі низки думок і піддавати верифікації врешті одержаний результат доти, доки в усіх думках запанує цілковита гармонія».

Ульріха вразила така глибока пам’ять у сестри. Здавалося, Аґата відчувала непогамовну насолоду, коли бездоганно видавала ці по-наставницькому педантичні фрази, які бозна-звідки й узяла — можливо, вичитала десь у книжці. Вона заявила, нібито так розмовляє Гаґауер.

Ульріх у це не повірив.

 — Як же ти просто з розмов запам’ятала такі довгі, пишномовні фрази?

 — Вони вкарбувалися мені в пам’ять, — відповіла Аґата. — Така вже я.

 — Чи знаєш ти взагалі, що таке висновки на основі ознак або верифікація?

 — Уявлення не маю! — зізналася, засміявшись, Аґата. — Та й сам він це, мабуть, просто десь вичитав. Але розмовляє він саме так. А я, слухаючи його, завчила це напам’ять, наче якусь абракадабру. Мабуть, зі злости, — саме через те, що так розмовляє він. Ти не такий, як я. У мені застряє всяка всячина, бо я не знаю, що з нею робити, — ось і вся моя добра пам’ять. Страшенно добра пам’ять у мене через те, що я дурна!

Вигляд вона мала такий, ніби в цьому полягала якась сумна істина, й Аґата мусила її позбутися, щоб пустувати далі.

 — Та в Гаґауера навіть із тенісом те саме: «Коли я, навчаючись грати в теніс, уперше зумисне надаю своїй ракетці певного положення, щоб послати м’ячик, траєкторією якого доти я був задоволений, у певний бік, то я втручаюся в хід події: я експериментую!»

 — Чи добре він грає в теніс?

 — Я виграю в нього з рахунком шість — нуль. Обоє засміялися.

 — А чи знаєш ти, — сказав Ульріх, — що Гаґауер — якщо все, що ти йому приписуєш, правда, — по суті, має цілковиту рацію?! Хоч це й смішно.

 — Може, він і має рацію, — відповіла Аґата, — я ж бо в цьому нічого не тямлю. Але знаєш, якось один хлопчик з його школи дослівно переклав одне місце із Шекспіра так:

«Боягузи часто помирають ще до своєї смерти;