Розділ «Книга друга»

 — Майнґастом він колись став, а тепер він у нас знов перевтілюється! — прошепотіла Клариса гаряче й загадково, і це шепотіння нагадувало сичання ацетиленового пальника.

Вальтер накинувся на це полум’я, щоб його погасити. — Кларисо! — благально промовив він. — Кларисо, облиш ці нісенітниці!

Клариса всміхалася й мовчала. Ульріх рушив перший сходами нагору; йому кортіло нарешті побачити того посланця, що спустився з гір Заратустри до сімейного життя Вальтера й Клариси, і коли вони піднялися, Вальтер був лихої волі вже не тільки на нього, а й на Майнґаста.

Цей прийняв своїх шанувальників у їхньому темному помешканні. Він бачив, як вони підходили до будинку, і Клариса відразу ступила до нього й на сірому тлі вікна стала маленькою, вузенькою тінню поруч із худою й високою Майнґастовою; їх не відрекомендували одного одному чи, радше, все ж таки відрекомендували, але тільки одного з них: метрові нагадали Ульріхове прізвище. Потому запала мовчанка; Ульріхові стало цікаво, що ж буде далі, й він відійшов до вільного другого вікна, а Вальтер несподівано приєднався до нього, — мабуть, через те, що за рівних цієї хвилини сил відштовхування його просто привабило світло, яке ще тьмяно падало до кімнати з менш затуленого вікна.

Стояв березень. Але на метеорологію можна покладатися не завжди, іноді вона влаштовує червневий вечір раніше або пізніше, ніж треба. Про це міркувала Клариса, коли темінь за вікном видалася їй літньою ніччю. Там, куди падало світло від газових ліхтарів, ця ніч відливала ясно-жовтим полиском. Сусідні кущі нагадували плинну чорну масу. Вихлюпуючись на світло, вони ставали зеленими або білуватими — власне, добре розгледіти це важко було, — обрамлялися зубчиками листочків і погойдувались у світлі від ліхтарів, мов білизна, яку полощуть у спокійному потоці. Тоненька залізна перекладина на карликових стовпчиках — всього-на-всього згадка й нагадування про сякий-такий лад — тяглася трохи вздовж газону, де росли кущі, а тоді зникала в темряві. Клариса знала, що там перекладина взагалі закінчується; колись цій ділянці планували, мабуть, надати доглянутого, як у садку, вигляду, але потім від такого наміру відмовилися. Клариса підступилася ближче до Майнґаста, щоб від його краю вікна бачити якомога далі дорогу; ніс її притиснувся до шибки, а обоє тіл торкалися одне одного так щільно й нерівно, немовби вона витяглася на весь свій зріст десь на гімнастичній драбині, що часом і траплялося; її праву руку, якій довелося потіснитися, відразу обхопили біля ліктя довгі Майнґастові пальці, немов жилаві лапи якогось украй неуважного орла, що бгає шовкову хустку абощо. Хвилину тому Клариса угледіла з вікна чоловіка, з яким було щось не гаразд, хоч вона й не могла збагнути, що саме. Він ішов, то уповільнюючи ходу, то ступаючи якось недбало; здавалося, щось сковувало його волю переставляти ноги; потім чоловік розривав внутрішні пута й кілька метрів ішов, як звичайна людина, котра хоч і не квапиться, але й не плететься. Ритм цього нерівномірного руху захопив Кларису; коли той чоловік проходив під ліхтарем, вона спробувала розгледіти його обличчя, і воно видалося їй застиглим і байдужним. Під передостаннім ліхтарем воно побачилося їй безвиразним, відлюдькуватим і неприємним; та коли він підійшов до останнього, який стояв майже під її вікном, обличчя те виявилося дуже блідим і погойдувалось у світлі туди-сюди, як у темряві погойдувалося туди-сюди саме світло, тому тонкий залізний ліхтарний стовп поряд із цим обличчям мав вигляд дуже випростаного й трепетного і бив в очі своєю ясною зеленавістю настирливіше, ніж йому, власне, годилося б.

Усі четверо помалу почали спостерігати за тим чоловіком, який гадав, що на нього ніхто не дивиться. Ось на очі йому трапилися кущі, вони купались у світлі й нагадали йому зубчасті краї нижньої спідниці, такої грубої, якої він іще зроду не бачив, але побачити хотів би. Цієї миті чоловіка опанувало його рішення. Він переліз через низеньку огорожу, постояв на траві, яка нагадувала йому зелені стружки під деревами в коробці з іграшками, хвильку розгублено дивився собі під ноги, отямився від поруху власної голови, яка обережно озирнулась, і за звичкою сховався в тіні. Поверталися додому ті, кого тепла погода виманила на свіже повітря, здалеку долинав їхній гамір і сміх; це налякало чоловіка, і він спробував знайти моральне відшкодування за це під нижньою спідницею кущів. Клариса й далі не розуміла, що чоловік там робить. Він виходив з-під кущів щоразу після того, як повз них проходив ще один гурт людей, і їхні очі, засліплені ліхтарем, у темряві вже нічого не бачили. Тоді чоловік рушав, не відриваючи ніг від землі, ближче до того світляного круга, як ото входять десь на пологому березі у воду, намагаючись не замочити кісточок. Кларисі впало в око, що його обличчя було змарніле й спотворене — простотаки якийсь блідий диск. Їй стало його страшенно шкода. Але він робив якісь дивні короткі рухи, яких вона довго не розуміла, поки їй раптом довелося з жахом шукати рукою опори; але Майнґаст і досі міцно тримав її за лікоть, тож відвести руку вона не могла й, шукаючи захистку, схопилася за його широку холошу, яка метлялася на нозі в метра, мов знамено в бурю. Так вони й стояли, не випускаючи одне одного.

В Ульріха, який перший (так він гадав) збагнув, що чоловік під вікном — один із тих хворих, котрі ненормальністю свого статевого життя викликають жваве зацікавлення в людей нормальних, спершу марно тривожився, не знаючи, як сприйме це відкриття Клариса — адже натура вона все ж таки дуже невпевнена. Згодом він забув про свою тривогу, і йому й самому скортіло довідатися, що ж, власне, в такій людині відбувається. Тієї миті, міркував він, коли чоловік перелазив через огорожу, переміна сталася, очевидно, така повна, що описати її докладно навіть годі й думати. І дуже природно, ніби таке порівняння було цілком доречне, він одразу згадав про одного співака, який ще хвилину тому їв і пив, а тоді підходить до рояля, згортає на череві руки й, роззявивши рота, щоб заспівати, почасти стає іншим, а почасти й не стає. І ще Ульріх подумав про його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, який умів приєднатися й до релігійно-етичного, й до всесвітньо-банківського, вільного від упереджень, електричного ланцюга. Ульріха вразила цілковита повнота такого перевтілення, яке відбувається всередині, але знаходить собі підтвердження в прихильності зовнішнього світу. Йому було байдуже, як той чоловік унизу дійшов до свого стану психологічно, але Ульріх мимоволі уявив собі, як у хворій голові помалу наростає напруга, мов ото в аеростаті, куди пускають газ, — мабуть, поступово, з дня на день, а він усе ще погойдується на линвах, що тримають його біля землі, поки нечутна команда, якась випадковість чи просто закінчення певного терміну, яке стає причиною чого завгодно, відпустить ті линки, й голова, втративши зв’язок зі світом людей, попливе в порожнечу протиприродности. І ось цей чоловік зі змарнілим і безвиразним обличчям і справді стояв, сховавшись за кущами, й вистерігав, мов хижак, свою здобич. Щоб сповнити свої наміри, він мав би, власне, дочекатись, аби людей на вулиці поменшало й він відчув би себе безпечніше; та щойно його поминав іще один гурт і з’являлася якась самотня жінка, ба іноді вже навіть коли жінка, весело сміючись і не без захисту, проходила повз нього, пританцьовуючи, в гурті, для нього це були вже не люди, а ляльки, що їх недоладно ліпила собі його свідомість. Тоді він переймався до них нещадною жорстокістю, як убивця, і його не спинив би навіть їхній страх перед смертю; але водночас його й самого трохи мордувала думка, що його помітять і проженуть, як собаку, перше ніж він порине в самісіньку глибину нестями, і від страху язик у нього в роті тремтів. Чоловік тупо вичікував, і помалу згасало останнє мерехтіння сутінків. Аж ось до його схованки почала наближатися самотня жінка, й хоч від нього до неї було ще кілька ліхтарів, він, забувши про все на світі, уже бачив, як вона з’являється й зникає у хвилях світла й темряви, нагадуючи просяклий світлом чорний клубок. Тепер і Ульріх розгледів, що це — безформна жінка середніх років. Тіло в неї було, як лантух, наповнений галькою, а обличчя не викликало жодної симпатії, навпаки, воно виказувало сварливу й деспотичну вдачу. Але цей блідий хирляк у кущах, мабуть, знав, як непомітно підскочити до жінки, поки кричати їй буде вже пізно. Тепер він, либонь, відчував у своїй плоті скуте посмикування її очей і ніг і готувався напасти на неї, не давши їй отямитись і захищатися, напасти вже самим своїм виглядом, що заскочить її зненацька, проникне в неї й навіки застрягне в ній, хай би там як вона випручувалась. Це збудження нуртувало й гуло в колінах, руках і горлянці; принаймні так уявлялося Ульріхові, коли він спостерігав, як той чоловік пробирається вже трохи освітленою частиною кущів, готуючись у вирішальну мить вийти й постати перед жінкою. Подолавши останній легкий опір гілля, нещасний безтямним поглядом прикипів до того потворного чужого обличчя, яке погойдувалося вже зовсім на світлі, і його важке хекання слухняно повторювало ритм її кроків. «Цікаво, чи закричить вона?» — промайнуло в Ульріха. Від такої дебелої жінки цілком можна було сподіватися, що вона не злякається, а навпаки, розлютиться й сама дасть волю рукам. Тоді тому божевільному боягузові доведеться кинутися навтіки, а обурена похіть ужене свої ножі в його плоть тупою колодочкою вперед! Але цієї напруженої миті до Ульріха долинули невимушені голоси двох чоловіків, що простували вулицею, і коли він почув їх крізь вікно тут, нагорі, то, очевидно, й там, унизу, вони все ж таки проникли крізь шкварчання збудженої жаги, бо той чоловік під вікном обережно відпустив уже відкинуту запону кущів і нишком шаснув у гущу темряви.

 — От погань! — ту ж мить палко прошепотіла Клариса до свого сусіда, анітрохи, однак, не обурившись.

До свого перевтілення Майнґастові не раз доводилося чути від неї такі слова, але тоді вони стосувалися його хвилююче вільної поведінки, і тепер це її слово можна було розуміти, отже, в контексті вже історичному. Клариса припускала, що й Майнґаст, попри своє перевтілення, ще не забув про це, і їй справді здалося, ніби його пальці в неї на руці у відповідь легенько поворухнулись. А загалом цього вечора не було нічого випадкового; і той чоловік теж не просто так, випадково вибрав Кларисине вікно й спинився під ним. Її думка, що вона немилосердно притягує до себе чоловіків, з якими щось не гаразд, була тверда й уже не раз діставала підтвердження. І взагалі, в її ідеях було не стільки плутанини, скільки звички пропускати проміжні ланки, або ж ці ідеї часто були просякнуті емоціями там, де в решти людей таких внутрішніх джерел нема. Її переконаність, що це вона дала колись Майнґастові можливість докорінно перемінитися, сама собою не була така вже й безглузда; а якщо, крім того, взяти до уваги, що ця переміна сталася сама, мимовільно (адже відстані й роки позбавляють людей контактів), і була досить глибока (бо з легковажного баламута зробила пророка), а на додачу ще й те, що невдовзі після від’їзду Майнґаста кохання між Вальтером і Кларисою сягнуло того піку боротьби, на якому лишалося й досі, то й Кларисине припущення, нібито їй з Вальтером довелося взяти на себе гріхи ще не перевтіленого Майнґаста й так допомогти йому в його піднесенні, — це припущення мало під собою не менше підстав, аніж незліченні поважні ідеї, що в них нині вірять люди. А звідси випливав і той обов’язок лицарського служіння, який відчувала за собою Клариса перед Майнґастом після його повернення, і коли тепер вона заводила мову про нове «перевтілення» метра, а не просто про переміну, то цим лише належним чином виражала ту піднесеність, в якій відтоді перебувала. Усвідомлення того, що її пов’язують з кимось багатозначні взаємини, могло Кларису в буквальному сенсі слова підносити. Ніхто до пуття не знає, чи потрібно святих змальовувати з хмарою під ногами, а чи вони просто стоять у повітрі, піднявшись на палець над землею, і саме так було тепер і з

Кларисою, відколи Майнґаст обрав її дім, щоб звершити в ньому свою велику працю з глибоким, очевидно, дуже глибоким підґрунтям. Клариса була закохана в нього не як жінка, а радше як хлопчик, що, захоплюючись дорослим чоловіком, щасливий, коли йому таланить одягти капелюха так, як той, і потай мріє позмагатися з ним і навіть його перевершити.

І Вальтер про це знав. Він не міг ані чути, про що Клариса шепотіла Майнґастові, ані розгледіти більше, ніж дві тіні, які злилися в щільну масу на сутінковому тлі вікна, але він бачив наскрізь усе, геть чисто все. Він також здогадався, що то був за чоловік у кущах, і тиша, яка запала в кімнаті, найважчим тягарем налягла саме на нього. Він бачив, що Ульріх, який нерухомо стояв поруч, напружено дивиться у вікно, і припускав, що ті двоє край другого вікна роблять те саме. «Чому ніхто не порушує цієї мовчанки?! — міркував Вальтер. — Чому ніхто не відчинить вікна й не прожене того виродка?!» Йому спало на думку, що не завадило б викликати поліцію, але телефону в будинку не було, а зробити що-небудь самому, що викликало б зневагу решти трьох, у нього забракло мужности. Адже йому зовсім не хотілося, щоб його називали потім «обуреним міщанином», він просто був украй роздратований! «Лицарський обов’язок» своєї дружини перед Майнґастом він розумів навіть дуже добре, адже Клариса і в коханні піднесення без зусиль собі не уявляла. Піднесення в неї траплялися не від чуттєвости, а лише від шанолюбства. Вальтер пригадував, яка тривожно активна іноді бувала вона в його обіймах, коли він ще мав справу з мистецтвом; але розпалити її інакше, ніж таким кружним шляхом, ніколи не щастило. «Може, в усіх людей справжнє піднесення буває лише від шанолюбства?» — із сумнівом міркував він. Його уваги не уникло те, що Клариса, поки Майнґаст працював, «стояла на чатах», бажаючи захистити його думки своїм тілом, хоч думок тих навіть не знала. З болем поглядав Вальтер на самотнього егоїста в кущах, і той неборака слугував йому застережним прикладом того, які спустошення можуть настати в надто замкненій душі. Водночас його мучило усвідомлення того, що він добре знає, яких відчуттів зазнає Клариса, дивлячись туди, вниз. «Вона, мабуть, трохи збуджена, так ніби щойно хутко вибігла сходами нагору», — подумав він. У картині, що стояла в нього перед очима, він і сам угадував якийсь тиск, так наче в ній, як ото в коконі, була така собі лялечка, що прагла розірвати кокон і вихопитись на волю; він здогадувався, що в тому таємничому тиску, який відчуває й Клариса, вовтузиться воля не просто спостерігати збоку, а, не чекаючи, негайно зробити що-небудь і самому, втрутитись у те, що діється, й звільнити його. Загалом у людей думки випливають, певно, все ж таки з життя, а в Клариси те, що з нею ставалося, щоразу випливало з думок, і цьому божевіллю можна було просто-таки позаздрити! І у Вальтера більше симпатій викликали перебільшення власної, можливо, душевнохворої дружини, ніж, скажімо, розмірковування свого товариша Ульріха, який забрав собі в голову, нібито він — обережний і сміливий. Те, в чому було менше глузду, лежало йому, Вальтерові, чомусь ближче до серця, воно, можливо, не торкалося його самого, закликаючи до його співчуття; принаймні багато хто віддає перевагу божевільним думкам над тяжкими, і Вальтер відчував навіть певне задоволення від того, що Клариса перешіптувалася в темряві з Майнґастом, тоді як Ульріхові судилося стояти німою тінню поруч із ним, Вальтером; він бажав Ульріхові зазнати поразки від Майнґаста. Але час від часу йому завдавало мук побоювання, що Клариса раптом розчахне вікно або збіжить сходами вниз, до кущів. Тоді він ненавидів обидві чоловічі тіні і їхню непристойно мовчазну присутність, яка з кожною хвилиною наражала на чимдалі більшу небезпеку становище того нещасного, маленького, опікуваного ним Прометея, беззахисного перед будь-якою спокусою духу.

На цю хвилину сором і непогамована похіть сплавились у хворому, що знов сховався до кущів, у єдність розчарування, яким, ніби гіркою масою, сочилася його вихолощена постать. Сягнувши самісінького дна темряви, він зламався, поваливсь на землю, і голова його повисла на шиї, мов листок на гілці. Світ стояв над ним, наче кат, і своє становище неборака бачив приблизно таким самим, яким воно видалося б обом перехожим чоловікам, якби вони його помітили. Та після того, як цей чоловік трохи поплакав без сліз над собою, з ним знов почала коїтися та сама переміна, тепер ще впертіше і мстивіше. Нічого не вийшло й цього разу. Мимо саме проходила дівчинка років п’ятнадцятьох, яка вочевидь затрималася десь довше, ніж годилося б, і вона видалася йому вродливою — таким собі невеличким ідеалом, який кудись поспішав. Хворий відчував, що нарешті йому, власне, слід було б відверто вийти зі схованки й привітно забалакати до дівчинки, але ця думка ту ж мить сповнила його несамовитим жахом. Його уява, ладна намалювати йому будь-яку можливість, що про неї здатна лишень нагадати жінка, зробилася полохливо-безпорадною перед єдиною природною можливістю: захоплено помилуватися вродою цього беззахисного невеличкого створіння. Що менше насолоди воно давало темному боці його єства, то більше подобалося боці денному, й він марно намагався зненавидіти це створіння, коли вже не міг його покохати. Отак нерішуче він і стояв на межі тіні й світла, ні від кого не ховаючись. Коли дівчинка завважила його таємницю, вона вже відійшла від нього кроків на вісім; спершу вона просто ковзнула поглядом по отому підозрілому місцю серед листя, не розуміючи, що там діється, а коли все збагнула, то була від тих кущів уже досить далеко, щоб відчути небезпеку й перелякатися на смерть. Щоправда, на мить вона таки німо застигла з роззявленим ротом, але потім різко вереснула й кинулася навтіки (та шельма, здається, навіть кілька разів задоволено озирнулась), а чоловік так і лишився стояти, почуваючи себе зганьбленим. Розлючений, він сподівався, що бодай краплина отрути впала дівчинці в очі, а згодом проїсть собі шлях і в її серце.

Ця досить безневинна й потішна розв’язка стала певною мірою полегкістю для гуманности глядачів, які цього разу, мабуть, таки втрутилися б, якби справа не обернулася саме так; перебуваючи під цим враженням, вони, по суті, й помітили, чим завершилася та сцена внизу, а в тому, що вона завершилася, вони переконалися, побачивши, як ця «гієна» чоловічої статі (так висловився тоді Вальтер) раптом безслідно зникла. Створіння, щодо якого чоловіків замисел удався, було з усіх поглядів пересічне; воно сторопіло, з огидою зиркнуло в бік незнайомця, на хвильку злякавшись, мимоволі спинилося, а тоді спробувало вдати, нібито нічого не помітило. Цієї миті чоловік відчув, що разом зі своїм листяним дахом і з усім світом навиворіт, з якого щойно вийшов, поринає у сповнений опору погляд беззахисної перехожої. Могло бути так, а могло бути й інак. Клариса не дуже придивлялася. Після того, як вони з Майнґастом відпустили одне одного, вона ще трохи постояла, нахилившись, біля вікна, потім глибоко зітхнула й випросталась. Їй здалося, ніби вона босими ногами раптом ступила на дерев’яну підлогу, й круговерть невимовної, жахливої насолоди в її тілі влігся. Вона не мала ані найменшого сумніву: все, що сталося внизу, сталося саме задля неї й має особливе значення; і від того огидного видовища в неї, хоч як дивно це чути, лишилося таке враження, немовби вона — наречена, і їй щойно проспівали під вікном серенаду, й у голові в неї шалено вирували плани, які вона вже ладна була здійснити, впереміж із новими, котрі в неї ще тільки народжувалися.

 — Комедія! — кинув раптом у темряву Ульріх, перший порушивши мовчанку чотирьох. — Смішно й аж не віриться, адже в того чолов’яги, власне, пропало б усяке бажання, якби він знав, що за ним без його відома спостерігають!

З порожнечі вузьким згустком мороку на Ульріхів голос виступила Майнґастова тінь і спинилася.

 — Сексуальності надають надто вже великого значення, — промовив метр. — А по суті, це — розпусні ігрища нашої доби.

Більше він нічого не сказав. Але Клариса, яка на Ульріхове зауваження обурено здригнулася, відчула, що Майнґастові слова посунули її вперед, хоч у них було стільки темного, що хтоз-на ще, куди саме.

15. Заповіт

Коли Ульріх повернувся додому, ще дужче, ніж доти, невдоволений тим, що довелося побачити, він уже не схотів і далі відкладати одне рішення і поклав собі якомога докладніше відновити в пам’яті отой «епізод» — так він м’яко називав те, що сталося в останні години їхнього з Аґатою спільного перебування й за кілька днів після їхньої великої розмови.

Ульріх уже зібрав речі, щоб їхати у спальному вагоні потяга, який проходив через те місто пізно вночі, й вони з Аґатою востаннє разом вечеряли; доти вони вже домовилися, що Аґата невдовзі приїде до нього, тож ця розлука триватиме, як обоє прикинули трохи навмання, тиждень-два, не довше.