Розділ «Книга друга»

Ульріх спантеличено звів погляд на сестру, втративши нагоду відповісти на її вигадку так, як мав би відповісти. А коли нарешті зібрався був це зробити, їх у кімнаті знову вже виявилося троє, і він мусив говорити манівцями.

 — Про таке, — нерішуче почав він, — не треба, далебі, навіть думати!

 — Це ж чому не треба?! — заперечила Аґата.

Такі запитання дуже прості, коли їх не ставлять; та коли вже вони пролунають, то обертаються на страшну змію, яка доти лежала, згорнувшись у безневинний клубок. Ульріх пригадав, що у відповідь тоді сказав:

 — Навіть Ніцше радить «вільному розуму» задля внутрішньої свободи рахуватися з певними зовнішніми правилами!

Він промовив це з усмішкою, водночас відчуваючи, що ховатися за чужими словами — все ж таки легкодухість.

 — Це — безвольний принцип! — коротко відрубала Аґата. — За таким принципом я виходила заміж!

І Ульріх подумав: «Так, це принцип справді безвольний». Схоже, люди, які готові відповідати на певні запитання чимось новим, здатним привести до корінних перетворень, натомість з усім іншим укладають компроміс і так уживаються з будь-якою мораллю, тим більше що така поведінка, покликана зберегти незмінними всі передумови, крім тієї однієї, яку вони й прагнуть змінити, цілком і повністю відповідає творчій економії мислення, добре їм знайомій. Ульріхові цей спосіб також завжди здавався радше суворим, ніж недбалим, але тоді, коли вони із сестрою про це розмовляли, він відчув, що це стосується і його; він уже не міг терпіти нерішучості, яку колись любив, і йому здалося, що саме Аґаті судилося його до цього довести. І коли він усе ж таки дорікнув їй, пославшися ще й на «правило вільних розумів», вона засміялась і спитала, чи він не завважив, що тієї миті, коли він намагається вивести загальні правила, його місце заступає інша людина.

 — І хоч ти, певна річ, цілком справедливо ним захоплюєшся, тобі до нього, по суті, геть байдужісінько! — рішуче заявила Аґата.

Вона пустотливо й задирливо дивилася братові в очі. Він знову відчув, як щось не дає йому відповісти їй, і змовчав, очікуючи, що їхню розмову ось-ось переб’ють, хоч припиняти їй сам і не важився. Ця ситуація додала Аґаті сміливости.

 — За той короткий час, що ми з тобою тут, — повела вона далі, — ти давав мені такі чудові поради, як жити далі, що сама я до них не додумалася б повік, але потім ти щоразу перепитував, чи так воно є й насправді! Мені здається, правда у твоєму розумінні — це сила, яка глумиться над людиною!

Вона не знала, хто дав їй право кидати йому такі докори; адже самій їй власне життя здавалося таким нікчемним, що краще було б узагалі мовчати. Але свою сміливість вона черпала в ньому самому, й це був навдивовижу жіночий стан, коли вона, нападаючи на нього, в ньому ж і знаходила опору, — стан такою мірю жіночий, що це відчув і він.

 — Тобі незрозуміле бажання зібрати думки у великі, струнко організовані маси; радощі боротьби, яких зазнає розум, тобі чужі; ти бачиш у цьому лише якусь ритмічну ходу колон, позбавлену індивідуальности безліч ніг, які збурюють істину, наче хмару куряви! — відказав Ульріх.

 — А хіба то не ти змальовував мені два стани, в яких ти можеш жити, — змальовував так докладно й чітко, як сама я не спромоглася б зробити ніколи?! — відповіла Аґата.

Її обличчям промайнула, швидко змінюючи свої обриси, хмарка гарячої багряні. Аґаті хотілося довести брата до такої межі, звідки йому вже не було б вороття. Від цієї думки її проймав жар, але вона не знала, чи не забракне їй сміливости, й затягувала вечерю.

Усе це Ульріх знав, здогадався про це; але тепер він зібрався з духом і почав її відраджувати. Він сидів перед нею з непритомним поглядом, силоміць змушуючи свого язика говорити, і враження мав таке, ніби сам не при собі, а зостався, по суті, десь позаду себе й гукає навздогін собі те, що оце каже.

 — Припусти, — мовив він, — що в дорозі я надумав украсти в чужого чоловіка золотого портсиґара. І ось я питаю тебе: хіба про таке можливо бодай подумати?! Отож зараз я не хочу навіть розмовляти про те, можна чи не можна виправдувати високою свободою розуму рішення, яке тобі мріється. Нехай це було б навіть справедливо — завдати Гаґауерові образи. Але уяви мене десь у готелі, і я не в скруті, я не професійний злодій, розумово неповноцінним з усілякими спотвореннями в голові й у тілі мене теж не назвеш, і мати в мене — не істеричка, й батько — не п’яниця, і ніщо не затаврувало мене ганьбою, й ніхто не довів до нестями, — а я все ж таки йду на крадіжку! Кажу тобі ще раз: такого не буває в цілому світі! Просто не буває, та й годі! Можна навіть з науковою певністю стверджувати, що такий випадок просто неможливий!

Аґата дзвінко розсміялася:

 — Стривай, Уло! А що, коли хто-небудь на це все ж таки піде?!

На ці слова, яких він не очікував, Ульріх і собі засміявся; потім підхопивсь і поквапився посунути на місце стільця, щоб не довелося заохочувати сестру своєю згодою.