Розділ «Книга друга»

 — Я так і думав, що цей чоловік не припаде тобі до душі! А Клариса вигукнула:

 — Якось ти сказав був, що не можна жити ідеєю. Пригадуєш? А Майнґаст уміє так жити!

Вальтер висловився поміркованіше:

 — Я, звісно, міг би дещо йому закинути. Клариса перебила чоловіка:

 — Коли слухаєш його, відчуваєш, як усередині тебе проймає осяйний трепет.

Ульріх заперечив:

 — Коли в чоловіка надто гарна голова, він зазвичай нікчема; надто глибокі філософи зазвичай мислителі банальні; у поезії талантів, котрі ледве підносяться над посередністю, сучасники зазвичай називають великими.

Дивна це штука — захоплення. У житті окремої людини воно обмежене просто «нападами», а в житті спільноти це — тривале явище. Вальтер, власне, відчував би глибше задоволення, якби сам посідав те місце, яке, на його й Кларисину думку, належало Майнґасту, і хоч убий не розумів, чому це не так; але якась невеличка перевага все ж таки крилася й у тому, що все було так, як було. І заощаджені внаслідок цього почуття пішли на користь Майнґастові; так буває з чоловіком, який всиновлює чужу дитину. А з другого боку, саме тому його захоплення Майнґастом чистим і здоровим почуттям і не було, Вальтер розумів це й сам; воно було скоріше просто-таки нестямним бажанням віддатися вірі в нього. У цьому захопленні було щось умисне, штучне. Це було почуття «фортепіанне», яке вирує, не маючи цілковитої переконаности. Про це здогадувався й Ульріх. Одна з тих первісних потреб у пристрасті, котрі життя нині трощить на друзки й перемішує так, що їх уже годі впізнати, шукала тут вороття, бо Вальтер розхвалював Майнґаста так само несамовито, мов ото глядачі в театрі, нехтуючи будь-якими межами власної думки, плескають банальностям, що ними актори підстьобують їхню потребу в оплесках; розхвалював він метра з тієї нужди в захопленні, яку звичайно вдовольняють всілякі свята і ювілеї, великі сучасники або ідеї, а також почесті, які їм виявляють — і то за участю мас, хоч ніхто до пуття й не знає, кого й за віщо вшановують, і кожне в душі ладне другого дня бути вдвічі банальнішим, ніж звичайно, аби лиш не довелося ні в чому собі дорікнути. Так міркував Ульріх про своїх друзів, раз у раз дошкуляючи їм гострими зауваженнями на адресу Майнґаста; бо як і в будь-кого, хто знає більше, в Ульріха вже безліч разів викликала роздратування сліпота й невміння сучасників захоплюватись, бо вони майже завжди складали хвалу не тим і не тому, що треба, і так донищували й те, чого не занапастила байдужість.

Коли за такими розмовами вони повернулися до будинку, вже смеркло.

 — Цей Майнґаст живе тим, що нині люди плутають догадку й віру, — промовив нарешті Ульріх. — Бо майже про все, що не становить знань, можна лише здогадуватись, а для цього потрібна пристрасть і обачність. Отож методологія того, чого ми не знаємо, — майже те саме, що й методологія життя. А ви «віруєте» одразу, щойно перед вами вигулькне просто хто-небудь такий, як Майнґаст! І так роблять усі. А з цією вірою приблизно така сама напасть, як коли б вам спало на думку всією своєю дорогоцінною персоною вмоститися в кошик з яйцями, аби невідомо що там висидіти!

Вони стояли внизу перед сходами. І раптом Ульріх збагнув, чому прийшов сюди й знов розмовляв із цими двома так само, як колись. Він не здивувався, коли Вальтер відповів йому:

 — А світ, виходить, нехай стоїть на місці й чекає, поки ти випрацюєш методологію?

Вони всі вочевидь мали його за ніщо, бо не розуміли, в якому занедбаному стані ця сфера віри, що простирається поміж певністю знання й туманом догадки! У голові в нього зароїлися давні ідеї; від їхнього напливу думка мало не задихнулася. Але цієї миті він усвідомив, що тепер уже не варто починати все спочатку, як отому килимникові, чий розум засліпила мрія, і що він, Ульріх, саме через це знов тут і опинився. Останнім часом усе стало куди простішим. Два минулі тижні перекреслили всі попередні і зв’язали нитки внутрішнього руху в тугий вузол.

Вальтер сподівався на таку відповідь від Ульріха, яка викликала б у нього, Вальтера, роздратування. О, тоді він відплатив би йому тією самою монетою, ще й з лишком! Він поклав сказати, що такі люди, як Майнґаст, — справдешні цілителі. «Адже «зцілення» — слово того самого кореня, що й «цілий», — міркував він. — Цілителі можуть помилятись, але вони допомагають нам стати цілісними! — хотів сказати він. А ще він хотів додати потім: — А може, ти взагалі не годен такого собі уявити?» Цієї хвилини Вальтер відчував до Ульріха приблизно таку саму неприязнь, як до зубного лікаря, коли сідав до того в крісло.

Та Ульріх лише неуважно поцікавився, що, власне, Майнґаст писав і робив останні роки.

 — Ось бачиш! — розчаровано мовив Вальтер. — Бачиш, ти про це навіть нічого не знаєш, а ганьбиш чоловіка!

 — Ох, — зітхнув Ульріх, — та мені про таке й не треба знати, для цього досить уже кількох рядків! — І поставив ногу на східець.

Але цієї миті Клариса затримала його, схопивши за піджака, й прошепотіла:

 — Але ж насправді його звати зовсім не Майнґаст!

 — Ну звісно, не Майнґаст. Хіба це — таємниця?