Розділ «Книга друга»

Аґата підвелася з-за столу.

 — Ти не маєш права цього робити! — благально промовив він.

 — Стривай, Улі, — відказала вона, — це ти сам міркуєш уві сні чи це тобі сниться, ніби щось відбувається?!

Це запитання нагадало Ульріхові про його власне твердження, яке він зробив кілька днів тому, — твердження про те, що всі вимоги моралі вказують на певний стан сну, і цей стан звітрився з них, коли вони набули остаточного вигляду. Сказавши про це, Аґата пішла до батькового кабінету, в якому тепер за двома відчиненими дверима спалахнуло світло, й Ульріх, який за сестрою не рушив, побачив в обрамленні цих дверей її постать. Вона читала якийсь папір, тримаючи його на світло. «Невже вона не уявляє собі, що оце на себе бере?!» — подумав він. Але в низці ключів, що її утворюють такі сучасні поняття, як «нервова неповноцінність», атрофія, дебільність і таке інше, не підходив жоден, та й у привабливій картині, яку становила Аґата під час свого прогріху, не було й натяку ні на корисливість, ні на мстивість, ані на якесь інше моральне каліцтво! І хоча, якщо послуговуватись такими поняттями, навіть вчинки злочинця чи напівбожевільного в Ульріхових очах постали б досить стриманими й цивілізованими (адже тут у глибині проглядають спотворені й зміщені мотиви буденного життя), то нестямно-м’яка Аґатина рішучість, в якій змішалися водно чистота й злочинність, цієї хвилини цілком позбавила його самовладання. Ульріх не міг навіть у думці припустити, що ця людина, котра, не криючись, збиралася скоїти лихий вчинок, може бути лихою, і він безпорадно дивився, як Аґата діставала з письмового столу папір за папером, перечитувала їх і відкладала вбік, вперто шукаючи якийсь один. Її рішучість, здавалося, зійшла з якогось іншого, вищого світу до рівня звичайних рішень.

Поки Ульріх спостерігав цю картину, його тривожило також запитання, чому він умовив Гаґауера так легковірно поїхати додому. Йому спало на думку, що від самого початку він поводився так, ніби був знаряддям волі своєї сестри, й досі, навіть коли не погоджувався з нею, давав відповіді, які допомагали їй посуватися до мети. «Правда збиткується над людиною», — заявила була Аґата. «Сказано дуже добре, — подумав Ульріх, — але ж вона зовсім не знає, що таке правда! З роками від неї дерев’яніють руки й ноги, хоча замолоду вона просто підносить людину на своїх крилах!» Він знову сів. Тепер йому раптом здалося, що Аґата не лише перейняла від нього те, що він сказав про правду, — на те, що вона оце робила в сусідній кімнаті, прирік її також він. Адже то він казав, що в найвищому стані людини нема ні добра, ні зла, а є лише віра й сумніви; що тверді правила суперечать глибокій суті моралі й що віра не може постаріти довше, ніж на годину; що, віруючи, не можна скоїти нічого ницого; що передчуття — це стан, сповнений ще глибшої пристрасти, ніж сама правда. І ось тепер його сестра мала намір вийти за межі моралі й пуститися в ті бездонні глибини, де нема жодного іншого виходу, крім одного: або піднестися, або впасти. Робила вона це так, як тоді, коли взяла з його нерішучої руки ордени, щоб замінити їх іншими, і в цю хвилину він любив Аґату, попри її недобросовісність, любив з дивним відчуттям, що це ж від нього перейшли до неї його власні думки, а тепер знов повертаються від неї до нього, збіднівши на розважливість, але пахнучи свободою, мов якась дика істота. І він, тремтячи від зусиль стримати себе, обережно запропонував їй:

 — Я відкладу на день свій від’їзд і проконсультуюся в нотаря або в адвоката. Може, те, що ти збираєшся зробити, — жахливо очевидно!

Але Аґата вже з’ясувала, що нотаря, послугами якого колись користувався батько, нема серед живих.

 — Тепер жодна душа вже не знає про цю справу, — сказала вона. — Не втручайся!

Ульріх помітив, що вона взяла папір і пробує підробити батьків почерк.

Зацікавившись цим, він підійшов ближче й став у неї за спиною. На столі стосами лежали аркуші, на яких жила батькова рука, і ще майже можна було відчути її рухи; а поруч чаклувала Аґата, немовби актор, що намагається повторити на сцені чиїсь рухи. Дивно було на неї дивитися. Мета, з якою вона це робила, думка, що все це служить підробці, зникла. А по суті, Аґата про це зовсім не замислювалась. Якесь відчуття справедливости проймало її радше полум’ям, аніж логікою. Доброта, порядність і законність, наскільки вона пізнала ці чесноти по знайомих їй людях, а надто по професорові Гаґауеру, завжди поставали в її уяві лише чимось на кшталт виведених з одягу плям; а несправедливість, яка цієї хвилини розпростерла свої крила над нею самою, була для неї світом, що втопає в промінні вранішнього сонця. Їй здавалося, що справедливість і несправедливість — це вже не загальні поняття, не компроміс, досягнений задля мільйонів людей, а чарівна зустріч «мене» й «тебе», безумство первісного творення, ні з чим іще не порівняного й жодним мірилом іще не зміряного. По суті, зі злочину Аґата робила Ульріхові подарунок, віддаючи себе в його руки й сповнена віри, що він зрозуміє її безрозсудство; вона поводилася, мов діти, яким, коли вони хочуть зробити подарунок, але не мають його, спадають на думку найнеймовірніші ідеї. І Ульріх майже про все це здогадався. Стежачи поглядом за її рухами, він відчував таку втіху, якої не відчував ще зроду, бо якесь казкове безглуздя було в тому, щоб раптом цілковито й беззастережно змиритися з тим, що робить хтось інший. Навіть коли й навернулася думка, що чиниться це комусь третьому на зло, то зблиснула вона лише на мить, мов сокира, й він швидко заспокоїв себе — адже те, що робить сестра за столом, наразі нікого ще, власне, не стосується; бо ще хтозна, чи цими спробами пера Аґата таки скористається, а що робить вона в чотирьох своїх стінах — то справа її, поки це не призводить до наслідків поза межами дому.

Нарешті Аґата гукнула брата, обернулась і здивувалася, побачивши, що він стоїть позад неї. Вона прокинулась. Вона написала все, що хотіла написати, й тепер рішуче присмалювала аркуш над свічкою, щоб надати йому давнього вигляду. Вільну руку вона простягла Ульріхові, він її не взяв, але й не стримався, щоб не зібрати на обличчі рясні похмурі зморшки. Тоді вона промовила:

 — Послухай! Коли ти бачиш тут суперечність — а ти любиш і один її бік, і другий, справді любиш! — то хіба вже цим самим ти її не усуваєш, незалежно від того, бажаєш цього чи ні?!

 — Надто легковажно ти поставила це запитання, — пробурмотів Ульріх.

Але Аґата знала, як він судитиме про це своїм «другим мисленням». Вона взяла чистий аркуш паперу й пустотливо написала старомодним почерком, який так добре вміла підробляти: «Моя лиха донька Аґата не дає жодних підстав змінити ці колись зроблені розпорядження на шкоду моєму славному синові Уло!» Не вдовольнившись цим, на ще одному аркуші вона написала: «Мою доньку Аґату має ще трохи повиховувати мій славний син Улі».

Ось як це, отже, було; але Ульріх, відновивши в пам’яті все до найменшої подробиці, наприкінці так само не знав, що робити, як і спочатку.

Годі й сумніватися: він не повинен був від’їздити, не довівши до ладу справи в батьківському домі. І сучасне марновірство, буцімто нічого не слід сприймати надто поважно, вочевидь влаштувало йому каверзу, спонукавши його наразі не надавати більшої ваги цьому суперечливому епізоду запеклим опором і поступитися полем битви. Не такий страшний чорт, як його малюють; із найнеймовірніших перебільшень, якщо полишити їх напризволяще, згодом постає якась нова середина; страшно було б сідати в потяг і треба було б виходити з дому завжди з пістолетом напоготові, якби не можна було покладатися на закон середніх чисел, що вже сам собою перебільшені можливості робить невірогідними. На волю цього європейського емпіризму Ульріх і здався, коли, всупереч усім побоюванням, вирушив додому. По суті, він був навіть радий, що Аґата показала себе з іншого боку.

А проте, щоб завершити цю справу законно й справедливо, іншого шляху не було: Ульріх мусив тепер — і то якомога скоріше — надолужувати прогаяне. Він мав би, не зволікаючи, надіслати сестрі термінового листа або телеграму, і там, уявлялося йому, мало б стояти приблизно таке: «Я відмовляюся підтримувати з тобою будь-які взаємини, поки ти не!…» Але писати так він не мав жодного наміру, просто тепер це було для нього цілком неможливо.

На додачу, тому фатальному інциденту передувало їхнє рішення чи принаймні намір у найближчі тижні з’їхатися й жити разом, і в той короткий час, що лишався до Ульріхового від’їзду, їм переважно про це й доводилося розмовляти. Спершу вони домовилися, що так буде, «поки триватиме шлюборозлучний процес», щоб Аґата мала пораду й захист. Але тепер Ульріх, відновлюючи все в пам’яті, згадав і про те, як ще раніше сестра заявила, нібито хоче «вбити Гаґауера», і план цей у ній вочевидь працював і набув нового вигляду. Вона рішуче наполягала на тому, щоб якомога скоріше продати сімейну ділянку, й навіть це, певно, мало на меті збути з рук усю власність, хоч могло видатися розважливим і з інших мотивів; у кожному разі сестра з братом вирішили найняти маклерську фірму й визначили умови продажу. Тепер Ульріх мусив, отже, подумати й про те, що буде, власне, із сестрою, коли він повернеться до свого недбало-тимчасового й не цінованого навіть ним самим життя. Становище, в якому вони опинилися, не могло тривати довго. Хоча за цей короткий час вони стали на диво близькі одне одному. «Враження таке, ніби перетнулися дві долі, — подумав Ульріх, — навіть якщо це сталося внаслідок збігу всіляких незалежних одна від одної незначних обставин». А ось щодо Аґати, то вона вбачала в цьому, либонь, більше романтики — адже вони так мало знали одне про одного з тих різноманітних поверхових граней, від яких залежить спільне життя. Коли Ульріх замислювався про сестру неупереджено, то наштовхувався на численні запитання, і навіть про її минуле він певної думки скласти не міг; найімовірнішим, здавалося йому, було таке припущення: до всього, що відбувалося через неї чи з нею, вона ставиться дуже недбало й живе дуже непевними і, можливо, навіть фантастичними очікуваннями, які й супроводжують її реальне життя; таке пояснення напрошувалося ще й через те, що вона так довго жила з Гаґауером і так швидко з ним розірвала. У цю картину вписувалася й та нерозважливість, з якою Аґата дивилася на майбутнє. Вона пішла з дому, й цього їй, схоже, наразі було досить, а від запитань про те, що буде далі, вона ухилялася. Ульріх не міг уявити собі також ані того, що тепер сестра лишиться без чоловіка і, мов юна дівчина, житиме в непевному, але впертому очікуванні, ані того, який має бути чоловік, щоб йому була до пари Аґата; про це він і сказав їй перед самим своїм від’їздом.

Але вона зі страхом — і, либонь, трохи вдаваним страхом — поглянула йому в очі й відповіла запитанням на запитання:

 — Хіба я не можу найближчим часом просто пожити в тебе, але так, щоб нам нічого не вирішувати?