Розділ «Книга друга»

 — Може, й він. Не пригадую. Тепер розібратися в духові стає чимдалі важче, — щиро поскаржився ґенерал.

 — І що ж тут маю робити я?

 — Я, бач, подумав собі… ти ж бо, як-не-як, колишній офіцер…

 — Гаразд, гаразд. Але як це пов’язати з «людиною дії»? — ображено спитав Ульріх.

 — Людиною дії? — здивовано перепитав ґенерал.

 — Ти ж бо почав усе це з того, що я — не людина дії?!

 — Ах, он воно що. «Людина дії» тут, звісно, зовсім ні до чого. Просто я з того почав. Я хочу сказати, то Арнгайм вважає, що ти — аж ніяк не людина дії; одного разу він так і сказав. Тобі немає чого робити, вважає він, і це наводить тебе на думки. Чи щось таке.

 — Тобто, на думки марні? На такі, яких не можна «перенести до владних сфер»? На думки задля думок? Одне слово, на слушні й незалежні? Так? Чи, може, на думки «далекого від світу естета»?

 — Так, — дипломатично підтвердив Штум фон Бордвер. — Десь у цьому дусі.

 — В якому дусі? Як ти гадаєш, що становить більше небезпеку для духу — мрії чи нафтові промисли? Тільки не запихай собі хлібом рота, облиш! Мені геть байдуже, що думає про мене Арнгайм. Але ти на початку сказав: «Приміром, Арнгайм.» То для кого ж іще я недостатньою мірою «людина дії»?

 — Ну, знаєш, таких немало, — запевнив Ульріха Штум. — Я ж бо тобі казав, що тепер кинуто гасло: «Діяти!»

 — І що це означає?

 — Цього я й сам добре не знаю. Ляйнсдорф сказав, буцімто тепер має щось статися! З того й почалося.

 — А Діотима?

 — Діотима каже: це — новий дух. І тепер багато хто так каже на Соборі. Хотілося б мені знати, чи й тобі знайоме таке відчуття, коли просто-таки в кишках крутить через те, що у вродливої жінки така розумна голова?!

 — Охоче вірю, — зізнався Ульріх, не даючи Штумові ухилитися од відповіді, — але хотілося б почути, що каже Діотима про цей новий дух.

 — Кажуть люди, — уточнив Штум. — Люди на Соборі кажуть, що час наповниться новим духом. Не одразу, а за кілька років, якщо доти нічого аж такого не станеться. І дух той буцімто на думки багатий не буде. Та й почуття тепер теж не на часі. Думки й почуття — то переважно для тих, кому нічого робити. Одне слово, це — такий собі дух дії, та й годі, а більше я й сам не знаю. Але часом, — замислено додав ґенерал, — мені вже спадало на гадку: а чи то кінець кінцем — попросту не військовий дух?!

 — Дія повинна мати сенс! — рішуче заявив Ульріх, і його сумління глибокою серйозністю, дуже далекою від оцих безглуздих, блазенських балачок, нагадало йому про першу таку розмову з Аґатою на шведському земляному укріпленні.

Але ґенарал і собі промовив:

 — Таж про це саме щойно сказав і я. Коли людині нічого робити й вона не знає, куди себе подіти, то вона така діяльна, що куди твоє діло! Тоді вона репетує, напивається, бешкетує, присікується до коней і людей. Але, з другого боку, адже ти не можеш не визнати: коли людина добре знає, чого хоче, то стає пронозою й лицеміром. Ти поглянь лишень на якого-небудь молоденького ґенштабіста, коли він мовчки зціплює вуста й кривить пику, як у Мольтке. Мине десять років, і він матиме під мундиром черево, як у полководця, тільки воно свідчитиме не про його доброзичливість, як у мене, а про те, що там у ньому — отрута. Отож сказати, скільки сенсу має бути в дії, нелегко. — Він подумав і додав: — Якщо підійти до цього діла правильно, то у військових узагалі можна багато чого навчитись, і в цьому я переконуюся чимдалі глибше й глибше. Та чи не здається тобі, що, сказати б, найпростіше було б усе ж таки знайти високу ідею?