Розділ «Книга друга»

Саме так, отже, без будь-яких уточнень вони підтвердили своє рішення з’їхатись. Але Ульріх розумів, що цей експеримент покладе край його «життю у відпустці». Йому не хотілося замислюватись, які це матиме наслідки, але те, що відтепер його життя зазнає певних обмежень, неприємним йому не було, і він уперше згадав про товариство, зокрема про жінок, із паралельної акції. Перспектива від усього відійти, ізолюватися, пов’язана з цією новою переміною, видалась йому прекрасною. Як ото в кімнаті, часто буває, досить лише змінити непомітну дрібницю, щоб замість нудної луни вийшло милозвучне відлуння, так тепер у його уяві невеликий власний будинок обернувся на мушлю, де міський гомін віддається далеким потоком.

А потім, здається, наприкінці тієї розмови, окремо відбулася ще одна, невеличка.

 — Ми житимемо, як пустельники, — сказала Аґата, весело всміхнувшись. — Але в любовних справах кожне й далі матиме, звичайно, свободу. Принаймні ти перешкод не відчуватимеш! — запевнила вона.

 — Чи знаєш ти, — відповів на це Ульріх, — що ми входимо до Тисячолітнього царства?

 — Що це таке?

 — Ми вже так багато розмовляли про кохання, що не поспішає, мов струмок, до якої-небудь мети, а утворює, наче море, своєрідний стан! Скажи по щирості: коли в школі тобі розповідали, нібито янголи в раю нічого не роблять, а лише славлять Всевишнього, не відходячи від нього, — чи уявляла ти собі такий стан, коли нічого не робиш і ні про що не думаєш?

 — Я завше уявляла собі, що це стан досить нудний; і причина цьому, певна річ, — моя недосконалість, — відповіла Аґата.

 — А тепер, — сказав Ульріх, — враховуючи все, про що ми домовились, уяви собі, що це море — така собі нерухома усамітненість, яку ненастанно наповнюють кришталево чисті події. У давнину люди намагалися уявити собі таке життя вже на землі. Це — Тисячолітнє царство, створене за нашим образом і подобою і все ж не схоже на жодне з царств, про які ми знаємо! І отак ми й житимемо! Ми забудемо про будь-яке себелюбство, не збиратимемо ні багатств, ні знань, ні коханих, ні друзів, ні принципів, ні самих себе. Завдяки цьому наш дух розбрунькується, відкриється людині й тварині й розквітне так, що ми вже не зможемо лишатися самими собою і по-справжньому збережемося, тільки злившись з усім світом!

Ту коротеньку, ніби випадкову, розмову вони провадили жартома; Ульріх сидів з олівцем у руці й аркушем паперу перед собою, робив помітки і водночас обговорював із сестрою, що на неї чекає в тому разі, якщо вона продасть будинок і меблі. До того ж він був ще сердитий і сам не знав, що означають його власні слова — блюзнірство чи фантазії. І за всіма цими балачками вони так і не вирішили по совісті, що робити із заповітом.

Та ще й тепер усе це розмаїття обставин було, мабуть, причиною того, що Ульріх до рішучого каяття аж ніяк не прийшов. В Аґатиній витівці багато чого йому подобалося, хоч побитим виявився він сам; він мусив зізнатися собі, що внаслідок цього людина, котра живе «за правилом вільних розумів», людина, котрій він у собі надто часто потурав, різко зайшла в небезпечну суперечність із тією глибоко непевною людиною, в якій криється сувора правда. Уникати такого плину подій, нашвидку поправивши його яким-небудь звичним способом, йому теж не хотілося. Але в такому разі виходило, що жодного правила нема й треба дати подіям розвиватися так, як вони розвиваються.

16. Зустріч із Діотиминим чоловіком-дипломатом

Ранок Ульріхові нічого не з’ясував, і ще задовго до вечора він, бажаючи розвіяти свою гнітючу серйозність, поклав навідатися до кузини, заклопотаної визволенням душі від цивілізації.

Не встигла Рахель повернутися з Діотиминої кімнати, як назустріч Ульріхові, на його подив, вийшов сам начальник відділу Туцці.

 — Сьогодні дружина погано почувається, — пояснив досвідчений одружений чоловік тим байдужо-ніжним тоном, який завдяки його щомісячному застосуванню вже став формулою всім відомого сімейного секрету. — Не знаю, чи зможе вона вас прийняти.

Він був уже одягнений, щоб вийти з дому, але охоче лишився з Ульріхом.

Цей скористався нагодою поцікавитися про Арнгайма.

 — Арнгайм їздив до Англії, а тепер він у Петербурзі, — сказав Туцці.

На Ульріха, пригніченого власними турботами, це малозначуще й цілком природне повідомлення справило таке враження, немовби на нього раптом наринув світ у всій своїй повноті й заклопотаності.

 — Це добре, дуже добре — мовив дипломат. — Нехай собі катається туди-сюди скільки завгодно. Так можна за ним поспостерігати й дещо довідатись.

 — То ви й досі гадаєте, що він роз’їздить з якимсь дорученням пацифістського характеру від царя? — спитав Ульріх, пожвавішавши.