Розділ «Книга друга»

Вона підійшла до самого краю кручі; братові слова не проникали в її свідомість, вона їх не розуміла, вона лише бачила перед собою суворий, голий краєвид, смуток якого був співзвучний з її власним. Потім Аґата обернулася й промовила:

 — Ось де можна вчинити самогубство. — І всміхнулася. — Порожнеча моєї голови надзвичайно м’яко розчинялася б у порожнечі цього краєвиду! — Вона ступила кілька кроків назад до Ульріха. — Мені все життя дорікали за те, — провадила далі, — що я не маю сили волі, нічого не люблю, нічого не шаную, одне слово, що я — не та людина, котра націлена на життя. За це дорікав мені тато, засуджував мене Гаґауер. То скажи мені хоч ти, заради Бога, скажи нарешті, в які хвилини нам що-небудь у житті потрібно?!

 — Коли перекидаєшся з боку на бік у ліжку! — різко відповів Ульріх.

 — Як це розуміти?!

 — Вибач, — мовив Ульріх, — за такий банальний приклад. Але так воно й є. Людина невдоволена своїм становищем. Вона безперестану думає про те, щоб його змінити, й щось планує собі, планує, але планів своїх не виконує. Нарешті вона відмовляється від них — і враз повертається, туди, де була. Власне, правильніше буде сказати: її щось повертається туди, де вона була. Саме так, а не інакше ми чинимо й тоді, коли нами керує пристрасть, і тоді, коли довго виношуємо свої наміри.

Цієї хвилини Ульріх на Аґату не дивився, відповідав він самому собі. Він усе ще відчував: «Тут я стояв і про щось мріяв, але мрії мої так і не здійснилися».

Аґата всміхнулася й тепер, але вуста її немовби скривила гримаса болю. Вона вернулася туди, де стояла спочатку, й мовчки задивилася в авантюрну далечінь. Її хутряне пальто на тлі неба здавалося зовсім темним, а струнка постать уперто контрастувала з розлогою тишею краєвиду й тінями від хмар, що пропливали над ним. Дивлячись на все це, Ульріх невимовно гостро відчув причетним себе до того, що діялося довкола. Йому ледве не стало соромно за те, що він стоїть тут у товаристві жінки, а не поряд з осідланим конем. І хоч він добре усвідомлював, що спокою всій картині цієї хвилини надає саме сестра, йому здавалося, ніби щось важливе відбувається не тут, не з ним, а десь-інде у світі, а він це проґавлює. Він назвав себе смішним. І все ж таки було щось слушне у твердженні, яке ненароком зірвалося йому з язика: що він шкодує про своє життя. Іноді Ульріх мріяв про те, щоб устряти в яку-небудь справу, як ото встряють у спортивний бій, і нехай навіть вона виявиться безглуздою чи й злочинною, аби лиш була чимось реальним. Реальним і доконечним, а не чимось постійно тимчасовим, коли людина виявляється над тим, що з нею відбувається. «Отже, устряти в справу, доконечну своєю реальністю», — розмірковував Ульріх, з усією серйозністю шукаючи якої-небудь словесної формули, і ця думка зненацька перестала кружляти навколо примарних справ, а остаточно зосередилася на справжньому цієї хвилини вигляді Аґати, а не на якомусь її дзеркальному відображенні. Отак ці брат і сестра тривалий час і стояли неподалік одне від одного, кожне саме собою, і сповнена суперечностей нерішучість не давала обом зрушити з місця. Та найдивовижніше було, мабуть, те, що в такій ситуації Ульріхові й на гадку не спадало, що на цю хвилину все ж таки щось уже сталося, адже на прохання Аґати й щоб позбутися зятя, який сном-духом нічого не відав, він набрехав йому, нібито десь є запечатаний заповіт, і розпечатати його можна буде, мовляв, лише за кілька днів, і, знову ж таки покрививши душею, запевнив Гаґауера, нібито Аґата подбає про його інтереси (згодом Гаґауер назве це підсобництвом).

Вони все ж таки якось зрушили з цього місця, де кожне стояло, заглибившись у себе, й разом пішли далі, так і не вибалакавшись. Вітер знов посвіжішав, і Ульріх, оскільки Аґата мала стомлений вигляд, запропонував завернути до пастушої хижі, знаючи, що вона десь тут неподалік. Скоро вони знайшли цю кам’яну хижу, входячи до якої їм довелося понахиляти голови, й пастухова дружина втупилася в них збентежено-невдоволеними поглядом. Суржиком з німецько-слов’янських слів, який у тих краях розуміли і який Ульріх ще сяк-так пам’ятав, він попросив дозволу погрітися й перекусити під дахом цієї хижі прихопленими в дорогу харчами; він самохіть підкріпив своє прохання й грішми, тож злякана господиня несамохіть заходилася побиватись, що через свої кляті злидні не має змоги нічим пригостити «таких гарних гостей». Вона витерла засмальцьований стіл під вікном, затопила хмизом у плиті й поставила грітися козяче молоко. Аґата, однак, відразу протислася повз стіл до вікна, не звертаючи на все це жодної уваги, так наче й так було само собою зрозуміло, що пристановище однаково де-небудь знайдеться, а вже де — байдуже. Вона дивилася крізь невеличкий тьмяний квадрат із чотирьох шибок на місцевість, що простиралася за «укріпленням» і, ним таки й обмежена, викликала скоріше відчуття плавця, оточеного зеленими гребенями хвиль. День іще не хилився до вечора, проте через вершину свою вже перевалив і помалу пригасав.

 — Чому ти ніколи не розмовляєш зі мною серйозно?! Хіба міг Ульріх придумати кращу відповідь, ніж звести на неї погляд, що мав свідчити про його безневинність і подив?! Він саме розкладав шинку, ковбасу та яйця на аркуші паперу, який лежав між ним і сестрою. Однак Аґата правила своєї:

 — Коли ненароком торкнешся тебе, відчуваєш біль і лякаєшся того, яка між нами величезна різниця. Та коли я зберуся поставити тобі яке-небудь вирішальне запитання, ти розчиняєшся в повітрі!

Вона не взяла нічого з харчів, які він посунув ближче до неї, ба більше, не бажаючи завершувати цей день таким собі сільським застіллям, сиділа дуже рівно й навіть не торкалася столу. І цієї хвилини повторилося щось подібне до того, як вони підіймалися путівцем угору. Ульріх відсунув набік кухлі з козячим молоком, які господиня щойно поставила з плити на стіл і від яких ішов запах, дуже неприємний для незвиклого нюху; і твереза, легенька нудота, яку відчув Ульріх, прояснила його свідомість так само, як це іноді робить раптова гіркота.

 — Я завжди розмовляв з тобою серйозно, — заперечив він. — Якщо це тобі не до вподоби, то я нічого не можу вдіяти, бо те, що тобі в моїх відповідях не до вподоби, — це, як-не-як, мораль нашого часу.

Цієї миті Ульріх усвідомив своє бажання якомога вичерпніше пояснити сестрі все, що вона має знати, аби зрозуміти саму себе, а трохи й брата. І він з рішучістю людини, котра будь-які затримки вважає зайвими, почав досить довгу промову:

 — Хай там що кажуть, а мораль нашого часу — це мораль, яка слугує досягненню мети. П’ять більш чи менш злісних банкрутств — це непогано, якщо за п’ятим настає пора благословення й благодаті. Успіх може пустити в непам’ять усе. Дійшовши до того, що жертвуєш гроші на виборчу кампанію й купуєш картини, ти здобуваєш поблажливість з боку держави. У такому ділі існують неписані правила: коли жертвуєш гроші на церкву, доброчинні справи чи політичні партії, то можеш обмежитися щонайбільше десятою частиною того, що довелося б викласти, якби ти надумав доводити свою добру волю сприянням мистецтву. Є, крім того, й межі успіху: ще не можна досягати будь-якої мети будь-яким шляхом; декотрі засади монархії, дворянства й суспільства мають певну гальмівну дію на «вискочня з низів». Але з другого боку, держава, коли йдеться про її власну, надособисту особистість, сама стає відвертою прихильницею тієї засади, що можна грабувати, вбивати й обдурювати, аби лиш це сприяло могутності, цивілізації й блиску. Я, звісно, не стверджую, що все це дістає визнання й у теорії, ні, з теорією тут скоріше непроглядна темрява. Але я оце назвав тобі найзвичайнісінькі факти. Поряд із ними моральні арґументи — тільки ще один засіб на шляху до мети, засіб бойовий, і користуються ним приблизно так само, як брехнею. Такий вигляд має світ, створений чоловіками, і я б хотів бути жінкою, якби жінки. не кохали чоловіків!

Тепер за добро вважають те, що дає нам ілюзію, нібито воно до чогось нас приведе. Але ця переконаність — точнісінько те саме, що ти назвала летючою людиною, яка не знає каяття, а я — проблемою, розв’язати яку ми не маємо методу. Я — людина, вихована в науковому дусі й у будь-якому становищі відчуваю, що знання мої неповні, що вони лише вказують шлях і що я, можливо, вже завтра набуду якогось нового досвіду, і він спонукає мене міркувати інакше, ніж я міркую сьогодні. А з другого боку, й людина, цілком захоплена своїми почуттями, «людина на піднесенні», як ти її змалювала, сприйматиме кожний свій вчинок як сходинку, що нею вона підіймається на наступну. Виходить, щось таке є в нашому розумі й у нашій душі, є ота «мораль наступного кроку», та чи це — просто мораль п’ятьох банкрутств, чи сягає підприємницька мораль нашої доби так глибоко в душу, чи це — лише ілюзія відповідности, чи мораль кар’єристів — це потвора, передчасно породжена явищами глибшими, на це запитання відповісти зараз я не можу!

Невеличка пауза, яку Ульріх зробив у своєму поясненні, щоб перевести дух, була, власне, суто риторична, бо він мав намір розвивати свої погляди далі. Але Аґата, яка досі слухала у часом властивій їй безживно-живій манері, всупереч плану надала розмові нового імпульсу простим зауваженням, що ця відповідь їй байдужа, бо вона, мовляв, хоче лише знати думку самого Ульріха, а охопити всього, що можна собі уявити, вона, мовляв, не в змозі.

 — Але якщо ти в якій-небудь формі зажадаєш від мене, щоб я чого-небудь досягла, то краще вже нехай тоді в мене не буде взагалі ніякої моралі, — додала вона.

 — Слава Богу! — вигукнув Ульріх. — Адже в мене щоразу серце радіє, коли я бачу твою молодість, вроду й снагу, а тоді раптом чую від тебе, що в тебе немає ніякої енергії! Наш час і так наскрізь просякнутий активністю. Думки йому вже не потрібні, він хоче бачити лише дії. Причина цієї жахливої активности тільки в тому, що людям нічого робити — внутрішньо, я маю на увазі. Та, зрештою, кожне все життя й зовнішньо тільки повторює ту саму дію. Людина знаходить собі яку-небудь роботу і в ній помалу собі посувається. І ось тут, здається мені, ми повертаємось до запитання, яке ти поставила мені ще там, на пагорбі. Дуже легко бути активним для дій, і дуже важко надати діям сенс! Сьогодні це мало хто усвідомлює. Тому люди дії нагадують тих, хто грає в кеглі й уміє з наполеонівською міною збити якихось дев’ять дерев’яних оцупків. Я б не здивувався навіть, якби ті люди врешті накинулись одне на одного з кулаками, — просто через те, що їм невтямки: всіх їхніх дій замало!… — Почав він досить жваво, але потім знову зробився замисленим і навіть на хвилю примовк. Зрештою усміхнувся, підвів очі й лише додав: — Ти кажеш, нібито розчарувала б мене, якби я зажадав від тебе яких-небудь моральних зусиль. А я кажу, що розчарував би тебе, якби ти зажадала від мене порад морального плану. Гадаю, нічого певного ми одне від одного вимагати не повинні — я маю на увазі, ми всі. Насправді нам треба не вимагати одне від одного дій, а насамперед створювати для них передумови. Так мені здається!

 — Але ж як це зробити?! — промовила Аґата.

Вона, мабуть, помітила, що Ульріх відхилився від своєї великої, загальної промови, з якої почав, збився на щось своє, ближче йому, але, як на неї, й воно було надто загальне. Аґата, як відомо, упереджено ставилася до всіляких загальних аналізів і будь-яке зусилля, що сягало, так би мовити, за межі її власної натури, вважала досить марним; вважала, анітрохи не сумніваючись, якщо напружуватись доводилося їй самій, але й до чужих загальних тверджень ставилася також із підозрою. І все ж таки Ульріха вона розуміла дуже добре. Їй упало в око, що коли брат, нахиливши голову, тихо засуджував активність, то, не випускаючи з руки складаного ножика й навіть цього не помічаючи, дряпав і колупав ним стільницю, й усі жили в нього на руці понапиналися. Мимовільні, але майже пристрасні рухи його руки й те, що він так відверто сказав про її молодість і вроду, — це був безглуздий дует поза оркестром решти слів, у якому вона також не бачила ніякого глузду, крім того, що вона сиділа тут і просто дивилася.