Розділ «Книга друга»

Ульріх також поглянув їй в очі.

 — Тобі також часто завдає мук якась антипатія, а симпатії на пару їй ще немає, — промовив він і подумав: «Невже вона справді схожа на мене?» І знов йому спало на думку порівняння: можливо, так, як пастель на ґравюру на дереві. Себе він вважав міцнішим. А вона була вродливіша, ніж він. Така приємно вродлива. Тепер він тримав не лише її пальця, а й усю руку; це була довга, тепла рука, сповнена життя, й досі він брав її в свою лише тоді, коли вони віталися. Його молода сестра була схвильована, й хоча сльози в очах у неї насправді й не виступили, волога там усе ж таки стояла.

 — За кілька днів від мене поїдеш і ти, — проказала вона. — І як мені тоді з усім упоратися?

 — Ми ж бо можемо лишитися разом, ти можеш приїхати вслід за мною.

 — Як ти це собі уявляєш? — спитала Аґата, й на чоло їй набігла невеличка складка задуми.

 — Та… наразі ще не уявляю ніяк; адже це тільки щойно спало мені на думку.

Він підвівся й дав пастухам ще трохи грошей за «порізаний стіл». Аґата бачила, мов крізь туман, як ті всміхалися, кивали головою й дякували якимись короткими, незрозумілими, але радісними словами. Проходячи повз них, Аґата відчула в себе на обличчі відверті, але щирі й співчутливі погляди двох пар очей і збагнула, що їх з Ульріхом прийняли за коханців, які були посварилися, а тепер знов помирились.

 — Вони подумали, що ми — закохана пара! — сказала Аґата. Вона пустотливо підхопила брата попідручки, й уся її радість вихопилась на волю. — Тобі не завадило б мене поцілувати! — зажадала вона і, коли низенькі двері розчахнулись у вечірню темряву й обоє вже стояли на порозі хижі, притислася, засміявшись, до Ульріхового плеча.

11. Святі бесіди. Початок

Протягом тих кількох днів, що лишилися до Ульріхового від’їзду, про Гаґауера вони вже майже не розмовляли, але й до ідеї продовжити їхню зустріч чи розпочати спільне життя також довго не поверталися. Однак вогонь, що так рвучко шугонув був у нестримному Аґатиному бажанні усунути свого чоловіка, цілком під попелом не згас. Він нагадував про себе в бесідах, до яких брат із сестрою поверталися знову й знову і які нічим не завершувались; мабуть, правильніше було б сказати так: Аґатина душа шукала якоїсь іншої можливости горіти вільно.

На початку такої бесіди Аґата зазвичай ставила яке-небудь конкретне особисте запитання, внутрішньою формою якого було: «Можна мені чи не можна?» Досі неприборканість натури його молодої сестри мала подобу сумної й стомленої переконаности: «Мені можна все, але мені однаково не хочеться», — й тому її запитання інколи не без підстав справляли на Ульріха враження дитячих — вони були такі самі теплі, як рученята безпомічного маленького створіння.

Щодо його відповідей, то вони мали інший, хоч і не менш властивий йому характер. Він завжди любив похизуватися яким-небудь прикладом із власного досвіду й власних роздумів і висловлювався, що теж відповідало його манері, так само відверто, як і дотепно й цікаво. Він щоразу швидко підхоплював розмову про «мораль» тієї історії, яку саме розповідала сестра, виводив формули, охоче порівнював усе з собою і в такий спосіб багато розповідав Аґаті про себе, надто про своє життя колишнє, бурхливіше. Про себе Аґата йому нічого не розповідала, але захоплювалася його вмінням говорити отак про власне життя, і їй було дуже до серця те, що на кожну її ініціативу чи імпульс він намагався поглянути з боку моралі. Адже мораль — це не що інше, як лад у душі й речах, він панує і там, і там, отож і не дивно, що серед молодих хлопців і дівчат, чия воля до життя ще не зовсім притупилася, точиться так багато балачок про мораль. Пояснення потрібне радше тоді, коли йдеться про чоловіка такого віку, як Ульріх, і з таким, як у нього, досвідом; адже чоловіки розмовляють про мораль лише професійно, коли це слово належить до їхньої ділової мови, а загалом його вже давно в них поглинули буденні турботи, і на світ Божий воно вже не з’являється. Отож коли Ульріх заводив мову про мораль, то це означало глибокий безлад, який приваблював Аґату, відповідаючи її настрою. Тепер вона соромилася свого трохи простодушного зізнання, що хотіла б жити «в цілковитій злагоді із собою», бо почула, які складні передумови для цього потрібні; і все ж їй нестерпно хотілося, щоб брат скоріше дійшов якого-небудь висновку, адже їй часто здавалося, що всі його слова мають на меті саме такий висновок, і що ближче до нього, то цілеспрямованішими вони стають, і лиш на останньому кроці спиняються перед порогом, де Ульріх відмовляється від своїх намірів.

Ці останні кроки й цей поворот припадали на місце, яке — й це відчував і Ульріх — паралізувало людину і про яке в дуже загальних рисах можна сказати таке: будь-яка норма європейської моралі приводить до такої межі, за якою руху далі вже нема; тож людина, свідома власних дій, спершу, поки ще певна своїх твердих переконань, нагадує того, хто бреде мілководдям, а тоді раптом починає поводитися так, неначе боїться, що, коли ступить трохи далі, твердий ґрунт життя на цьому мілководді різко провалиться в безодню й вона, людина, втопиться. У брата й сестри це мало й певний зовнішній вияв: Ульріх міг спокійно, розтлумачуючи говорити про все, що хотів, але тільки доти, доки його слова контролював розум, і таке саме зацікавлення відчувала, слухаючи його, й Аґата; але потім, коли вони змовкали, їхні обличчя напружувалися, схвильовані ще дужче. Саме так і сталося одного разу, коли вони опинилися по той бік межі, перед якою доти несвідомо спинялись. Ульріх заявив:

 — Наша мораль має лише одну певну ознаку, це — суперечність її заповідей. А найморальніша з усіх норм — «виняток підтверджує правило»!

Сказати про це його спонукала, мабуть, просто неприязнь до такої системи моралі, яка лише вдає із себе непохитну, а в реальному житті мусить хитатися при кожній потребі, чим якраз і становить протилежність цілеспрямованим підходам і діям, що спираються насамперед на досвід, а вже з нього виводять закони. Ульріх знав, звичайно, про різницю між законами природи й законами моралі, й полягає ця різниця в тому, що першу виводять зі спостережень за аморальною природою, а другі доводиться не такій упертій людській природі накидати; однак він додержувався думки, що тепер таке розмежування в чомусь уже хибне, і саме хотів сказати, що з погляду інтелекту мораль відстала від часу років на сто, через що ж її й так важко пристосувати до нових потреб. Та не встиг він у своєму тлумаченні до цього дійти, як Аґата перебила його відповіддю, що здалася дуже простою, однак цієї миті збила його з пантелику.

 — Хіба бути добрим — це недобре? — спитала вона брата, і в її очах промайнуло щось таке, як того разу, коли вони робила з батьківськими орденами те, що, либонь, не кожне назвало б добрим.

 — Маєш рацію, — відказав він, пожвавішавши. — Щоб знову відчути первісний сенс, спочатку й справді треба виробити якусь таку норму. Але діти й досі люблять бути добрими, як люблять ласощі…

 — Як, до речі, й бути поганими, — додала Аґата.

 — А хіба «бути добрим» — це одна із пристрастей лише дорослих? — спитав Ульріх. — Це — одна з їхніх засад! Дорослі не «добрі» — бути такими їм здавалося б дитячою забавкою. «Добре» дорослі тільки чинять; добра людина — це людина, котра має добрі засади й робить добрі справи. І ні для кого не таємниця, що воднораз вона може бути жахливим мерзотником!

 — Дивись Гаґауера, — докинула Аґата.