Розділ «Книга друга»

Ульріх і собі засміявся. Було не зовсім зрозуміло, чому вони сміються. Якось найшов на обох цей сміх — чи то його навіяло повітря, чи будинок, чи сліди подиву й ніяковости, що їх лишили в них врочисті події останніх днів, які марно нагадують про потойбічне життя, чи незвичайна втіха від цієї розмови; адже будь-який до дрібниць відшліфований обряд уже несе в собі зародок перемін, і будь-яке хвилювання, що сягає за межі звичайного, невдовзі вкриває поволока журби, безглуздости й переситу.

Отак і таким кружним шляхом вони підійшли зрештою, ніби щоб перепочити, до певною мірою безневиннішої розмови про «я», «ми» та «сім’ю», а також до трохи кумедного, а трохи дивного відкриття, що вони вдвох становлять сім’ю. І тоді як Ульріх веде мову про потяг до спільноти (знову ж таки із запалом людини, котра завдає собі болю, спрямованого проти власної природи, тільки ця людина не знає, проти якої саме її природи цей біль спрямований — проти справжньої чи проти вигаданої), Аґата прислухається, як його слова долинають до неї й віддаляються, а він усвідомлює, як довго в ній, що оце так беззахисно лежить перед ним при яскравому світлі у своєму химерному вбранні, шукав чогось такого, що його відштовхнуло б, і ці пошуки вже ввійшли, на жаль, у його звичку, але так нічого й не знайшов, і він дякує за це з простою і чистою приязню, якої досі ніколи не відчував. І від їхньої розмови він у захваті. Та коли вона завершується, Аґата простодушно питає:

 — А ти, власне, за те, що сам називаєш сім’єю, чи проти цього?

Ульріх відповідає, що річ зовсім не в цьому, адже говорив він, по суті, про вагання світу, а не про свою особисту нерішучість.

Аґата замислюється над його словами. Та врешті вона несподівано каже:

 — Ні, я не можу про це судити! Одначе мені б хотілося бути цілком у мирі та злагоді з собою і… ну, якось так жити! А хіба тобі не хочеться спробувати також?

9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

Тієї хвилини, коли Аґата сіла в потяг і вирушила в неочікувану подорож до батька, сталося щось дуже подібне до раптового розриву, й обидві половинки, на які розпадається хвилина від’їзду, розлетілися так далеко одна від одної, мовби ніколи й не були вкупі. Аґату проводжав її чоловік; він скинув свого цупкого круглого чорного капелюха, який, коли потяг рушив, просто на очах ставав дедалі меншим і меншим, і тримав він його так, як і належить тримати, коли прощаються, — трохи навкоси піднявши над головою, й Аґаті здавалося, ніби критий перон котиться назад з такою самою швидкістю, з якою потяг — уперед. Цієї хвилини Аґата, хоча щойно ще мала намір пробути у від’їзді не довше, ніж того вимагатимуть обставини, вирішила сюди вже не повертатись, і її свідомість сповнилася тривогою, як сповнюється, бува, тривогою серце, коли бачить, що раптом уникло небезпеки, про яку доти навіть не здогадувалося.

Коли Аґата розмірковувала про це згодом, цілковитого задоволення від свого рішення вона не відчувала, аж ніяк. У своєму вчинку вона засуджувала те, що своєю формою він нагадував якусь дивну недугу, такою вона захворіла була в дитинстві, невдовзі після того, як пішла до школи. Понад рік вона страждала тоді від температури, що, хоч була й не дуже висока, однак і не підскакувала, й не спадала, а схудла Аґата так, що стала, мов билинка, і це викликало тривогу в лікарів, які не знаходили цьому жодного пояснення. Те захворювання так і не розпізнали й згодом. Аґата з неабияким задоволенням спостерігала тоді, як великі університетські лікарі, що, сповнені гідности, з мудрим виглядом уперше переступали поріг її кімнати, з тижня на тиждень потрохи втрачали свою впевненість; і хоч вона слухняно приймала всі прописані їй ліки й навіть справді рада була б видужати, бо цього від неї всі очікували, її все ж таки тішило те, що своїми приписами й призначеннями лікарі не годні нічого домогтися, й почувалася в якомусь неземному чи принаймні незвичайному стані, тоді як від неї самої лишалося чимдалі менше й менше. Вона пишалася тим, що, поки хворіла, порядки дорослого світу не мали над нею влади, й не розуміла, як цього домагається її маленьке тіло. Та зрештою воно видужало саме і, здавалося, таким самим незвичайним чином.

Тепер вона майже про все те забула, крім того, що згодом їй розповіли слуги; вони запевняли, буцімто тоді їй зробила причину якась старчиха — вона часто приходила до них додому, і одного разу її грубо прогнали з порога; і Аґата так ніколи й не довідалася, скільки в цій історії правди, бо вдома хоч і щедрі були на натяки, однак не казали нічого конкретного, не приховуючи страху перед якоюсь суворою забороною, накладеною, очевидно, Аґатиним батьком. У самої в неї від тієї пори у пам’яті збереглася лиш одна-однісінька — щоправда, досить яскрава — картина: батько в запальному гніві накинувся на якусь підозрілу з вигляду жінку й надавав їй ляпасів; тільки один той раз у житті бачила Аґата цього невеличкого, розважливого й зазвичай нестерпно справедливого чоловіка таким несхожим на себе й безтямним; але було це, якщо вона не помилялася, не до, а вже під час її хвороби, бо вона, пригадувалося їй, лежала тоді в ліжку, а ліжко те стояло не в дитячій кімнаті, а поверхом нижче, «в дорослих», в одній із віталень, куди прислуга пустити старчиху не зважилася б, хоч у господарських кімнатах і на сходах та бувала як своя. Авжеж, Аґаті навіть здавалося, що це сталося радше вже наприкінці її хвороби й що за кілька днів вона раптом видужала, й підняла її з постелі якась дивна нетерплячка, якою та хвороба скінчилася так само несподівано, як і почалася.

Вона, щоправда, не знала, що послужило основою всіх цих спогадів — справжні факти чи вимисел гарячки. «У всьому цьому вражає, мабуть, лише те, — похмуро міркувала вона, — що картини ті збереглися в мені як щось середнє між правдою й вигадкою і що я не бачила в цьому нічого незвичайного!…»

Таксі на погано забрукованих вулицях трясло, й розмовляти було важко. Ульріх запропонував скористатися сухою зимовою дниною і прогулятися, він навіть придумав мету цієї прогулянки — власне, й не мету, а просто намір оживити в пам’яті напівзабуті краєвиди. І ось вони сиділи в машині, що везла їх на околицю міста. «Певна річ, лише це і вражає!» — ще раз проказала подумки Аґата, повертаючись до попередніх спогадів. Адже приблизно так само вона вчилася й у школі, тож ніколи й не знала, яка вона — дурна чи розумна, слухняна чи неслухняна; відповіді, яких від неї вимагали, легко вкарбовувалися в її пам’ять, але сенс тієї науки й тих запитань їй так і не відкривався — її захищала від нього, відчувала вона, глибока внутрішня байдужість. Після тієї хвороби вона ходила до школи так само залюбки, як доти, а позаяк одному з лікарів спало на думку, що не завадило б позбавити Аґату самотности в батьківському домі і звести з перевесницями, то її відіслали до монастирського навчального закладу. Її й там знали як веселу й слухняну дівчинку, а згодом вона пішла вчитися до гімназії. Коли їй казали, що те й те потрібне чи правильне, то вона з цією думкою рахувалася й охоче погоджувалася з усім, чого від неї вимагали, бо так, здавалося їй, було менше мороки; безглуздо було б, на її думку, повставати проти усталених правил і звичаїв, які її жодним чином не стосувалися й вочевидь були частиною світу, створеного волею батьків і вчителів. Але Аґата не вірила жодному слову з того, що завчала, а оскільки, попри свою вдавану слухняність, зразковою ученицею аж ніяк не була й, коли її бажання суперечили її переконанням, спокійно робила те, що хотіла, то в однокласниць вона викликала повагу, ба навіть таку симпатію й захват, які в школі викликає лише той, хто вміє пристосовуватись до обставин. Можливо навіть, що саме так Аґата влаштувала була вже й свою дивну дитячу недугу, адже вона ніколи, крім того одного-єдиного виняткового випадку, власне, не хворіла й майже ніколи не нервувала. «Отже, просто така вдача — ледача й нікчемна!» — невпевнено констатувала Аґата. Вона пригадала, наскільки завзятіше, ніж вона, часто бунтували проти жорстокої інтернатської дисципліни навіть її подруги і якими моральними засадами обурено обставляли вони свої порушення порядку; та, наскільки їй пощастило простежити, саме ті, хто аж надто гаряче протестував проти чогось окремого, згодом найкраще знайшли спільну мову з життям загалом, і з цих дівчат повиходили найкраще влаштовані дружини й матері, й вони виховували своїх дітей майже так само, як колись виховали їх самих. Тим-то Аґата, хай там як невдоволена собою, й не була певна, що краще мати вдачу діяльну й лагідну.

Аґата ненавиділа жіночу емансипованість не менше, ніж зневажала жіночу потребу в приплоді, яка змушує чоловіка вити для неї гніздечко. Вона любила пригадувати ту пору, коли вперше відчула, як перса напинають її сукню, й коли проносила свої гарячі вуста крізь прохолоду вулиць. Однак ота загострена жіноча еротична заклопотаність, що вибирається з кокона дівоцтва, як округле колінце з-під рожевого тюлю, все життя викликала в неї відразу. Коли Аґата питала себе, в чому вона, власне, впевнена, то якесь відчуття відповідало їй, що її обрано зазнати чогось своєрідного, чогось зовсім незвичайного, — вже тоді, коли про світ вона, по суті, ще нічого не знала й не вірила тій дещиці, якої її навчали. І завжди їй ввижався якийсь таємничий поворот подій, суголосний тому враженню: нібито колись вона, якщо вже так має статися, піде на все, не надаючи цьому відразу надто великого значення.

Аґата поглянула збоку на Ульріха, який, застигнувши із суворим виглядом, похитувався в машині; вона пригадала, як важко було йому першого вечора збагнути, чому сестра не втекла від свого чоловіка вже першої шлюбної ночі, хоч його й не кохала. Вона відчувала надзвичайну повагу до свого великого брата, поки очікувала на його приїзд, але тепер усміхалася, потай згадуючи про те враження, яке в перші місяці справляли на неї товсті губи Гаґауера, коли вони закохано округлювалися під щетинистими вусами; тоді все його обличчя стягувалося товстошкірими складками до кутиків рота, й вона відчувала щось подібне до пересичення: «Ох, який же потворний цей чоловік!» Навіть його ненав’язливу вчительську метушливість і наставницьку доброту вона терпіла як суто фізичну нудоту, що виявляється більше зовні, ніж усередині. Коли перші приголомшливі враження вляглися, вона то з тим, то з тим ошукувала його, міркуючи: «Якщо так можна назвати те, що недосвідченому створінню, чуттєвість якого мовчить, зусилля чужого чоловіка першої миті видаються громовими ударами в двері!» Бо хист до подружньої зради в неї виявився невеликий: коханці, щойно вона пізнавала їх ближче, здавалися їй не більше недоступними, ніж власні чоловіки, й невдовзі їй уже уявлялося, що серйозно сприйняти танцювальні личини якого-небудь негритянського племені їй було б не важче, ніж любовні гримаси європейського чоловіка. Річ не в тому, що через це вона ніколи не втрачала розуму, та щойно це починало повторюватись, у душі в неї все гасло! Здійснений світ фантазій і театральність кохання її не п’янили. Усі ці розроблені переважно чоловіками режисерські приписи для душі, які зводяться до того, що життя суворе й у ньому треба час від часу влаштовувати невеличкі продухвини — з яким-небудь різновидом слабкости (погрузаєш у розпусті, залягаєш на дні, тебе беруть, ти віддаєшся, не в змозі опиратися, втрачаєш глузд і таке інше), — здавалися їй балаганним переграванням, бо не було такої години, щоб вона не почувалася слабкою у світі, так досконало влаштованому чоловічою силою.

Філософія, яку в такий спосіб опанувала Аґата, була просто філософією людини жіночого роду, яка не дасть напустити собі туману й мимоволі спостерігає, як людина чоловічого роду намагається напустити їй туману. Та це взагалі була й не філософія, а лише вперто приховуване розчарування, все ще змішане зі стримуваною готовністю до якого-небудь невідомого розчинення, яка, можливо, поглиблювалася тією мірою, якою згасав зовнішній протест. Аґата була жінка начитана, але від природи розводити теорії несхильна, і нерідко мала нагоду порівнювати власний досвід з ідеалами книжок і театру й дивуватися, що ні її спокусники не ловили її, мов ото пастка — дичину, як це відповідало б донжуанівському автопортрету, до манер якого зазвичай вдавався тоді чоловік, ступаючи на слизьку стежку з жінкою, ані її спільне життя з власним чоловіком не оберталося, як у Стрінберґа, на боротьбу статей, де жінка-бранка, що теж було модно, хитрощами й слабкістю на смерть замучувала свого владно-безпорадного велителя. Її ставлення до Гаґауера, на відміну від її глибших почуттів до нього, завжди було цілком непогане. Тож першого вечора Ульріх зовсім недоречно вдавався щодо цього до таких різких слів, як страх, шок і насильство. Коли Аґата згадувала про це, вона ще й тепер уперто (хоч і всупереч власній волі) шкодувала, що її не можна було назвати янголом; у їхньому шлюбі все складалося радше вельми природно. Її батько підтримав сватання Гаґауера розважливми доказами, вона сама поклала вийти заміж удруге. Гаразд, хай так і буде, треба перетерпіти все, що з цим пов’язано; це не надто чудово, але й не так уже неприємно! Їй ще й тепер було шкода, що вона, коли хотіла неодмінно образити Гаґауера, йшла на це свідомо! Кохання Аґата собі не бажала, ні; якось воно та буде, гадала вона, адже людина він добра.

А втім, скоріше він був, мабуть, один із тих, котрі завжди добре лише вчиняють; у самих таких людей доброти нема, міркувала Аґата. Скидається на те, що доброта покидає людину тією мірою, якою вона, доброта, обертається на добру волю чи на добрі справи! Як там висловився Ульріх? Потік, який надає руху фабрикам, втрачає свій натиск і силу. Він казав, казав і про це, але пригадати вона намагалась не це. Нарешті пригадала: «Скидається на те, що, по суті, лише люди, котрі роблять не багато добра, здатні зберегти всю свою доброту». Але тієї миті, коли Аґата пригадала цю фразу, яка так переконливо пролунала тоді з Ульріхових вуст, вона видалася їй геть безглуздою. Її не можна було вихоплювати з уже забутого контексту їхньої розмови. Аґата спробувала переставити слова й замінити їх подібними; але тепер виявилося, однак, що перша фраза була слушна, бо решта фраз були порожнім звуком, і від них зовсім нічого не лишилося. Отже, Ульріх висловився так, але: «Як же можна назвати добрими людей, котрі поводяться погано? — подумала вона. — Це ж бо справді безглуздя!» І збагнула: тієї хвилини, коли він висловлював це твердження, воно, хоч і втратило вже сенс, було прекрасне! «Прекрасне» — навіть не те слово; коли вона почула ту фразу, від щастя їй ледве не стало млосно! Такі фрази пояснювали все її життя. Така фраза, наприклад, пролунала під час останньої їхньої великої розмови, після похорону, коли професор Гаґауер уже поїхав; і раптом Аґата усвідомила, як необачливо вона завжди чинила, зокрема й тоді, коли просто подумала, що з Гаґауером «якось воно та налагодиться», адже «людина він добра»! Такі зауваження, які на мить переповнювали її щастям чи горем, Ульріх робив часто, хоча «зберегти» ці миті й не щастило. «Коли, — запитувала себе Аґата, — він сказав, наприклад, що за певних обставин міг би полюбити злодія, але повік не полюбив би людину, котра бути чесною просто звикла?» Тепер Аґата не могла цього пригадати, але найцікавіше було те, що дуже скоро вона збагнула: твердження це висловив зовсім не він, а вона сама. Та й узагалі, багато чого з того, що казав він, спадало на думку вже і їй самій, тільки це не виливалося в слова, бо таких недвозначних тверджень вона, полишена сама на себе, як це було доти, ніколи не зробила б!

Досі Аґата вельми спокійно почувалася в автомобілі, що підстрибував і смикався на вибоїстих вулицях передмістя, тримаючи обох пасажирів у тенетах механічної тряски й не даючи їм розмовляти, і згадувала в думках ім’я свого чоловіка теж дуже спокійно, — аби лиш прив’язати їх до певного часу й певних обставин; але тепер її, без будь-якого видимого приводу, помалу почав проймати безмежний страх: адже Гаґауер неначе був тут, поруч із нею! Об’єктивність, з якою вона досі про нього думала, де й ділась, і гіркота стисла їй горло.

Професор Гаґауер приїхав уранці того дня, коли ховали батька; як сповнений любови зять, він одразу, хоч і спізнився, побажав побачити тестя, вирушив до покійницької, затримав закриття домовини й був, виявляючи такт, щирість і сувору стриманість, дуже схвильований. Після похорону Аґата, пославшись на втому, поїхала додому, й Ульріхові довелося пообідати з її чоловіком у місті. Потім брат розповідав їй, що тривале спілкування з Гаґауером доводило його до шаленства, як надто тісний комірець, і вже через це він зробив усе, щоб спровадити зятя якомога скоріше. Гаґауер мав намір побувати на якомусь педагогічному конґресі в столиці й присвятити там один день візитам до міністерства та огляду міста, а доти він, як уважний чоловік своєї дружини, збирався провести два дні з нею й подбати про її частку спадщини; але Ульріх, попередньо домовившись із сестрою, вигадав історію, через яку Гаґауера не можна було поселити в них удома, й повідомив, що вони замовили йому номер у найкращому міському готелі. Гаґауер, як і слід було сподіватись, завагався; адже готель, чого доброго, ще виявиться незручним, дорогим, а платити за нього доведеться, задля звичаю, самому; а з другого боку, візитам до міністерства й огляду столиці можна присвятити, либонь, і два дні, а якщо виїхати вечірнім потягом, то можна заощадити й на ночівлі. Отож Гаґауер, облудно заявивши, нібито йому дуже шкода, але він, мовляв, не може скористатися Ульріховою люб’язністю, зрештою оголосив про своє вже майже остаточне рішення поїхати того ж таки вечора. Лишалося, отже, залагодити тільки справи, пов’язані зі спадщиною, і тепер Аґата всміхнулася знов, бо Ульріх на її бажання сказав Гаґауерові, що заповіт можна буде розпечатати аж за кілька днів. Але тут, додав Ульріх, зостається, зрештою, Аґата, щоб захищати його, Гаґауерові, права, і йому надішлють, мовляв, передбачене законом для таких випадків повідомлення, а щодо меблів, усіляких небіжчикових подарунків на згадку й такого іншого, то Ульріх не має, мовляв, жодних претензій, від яких він, чоловік неодружений, не відмовився б на користь сестри, якщо вона того побажає. Насамкінець Ульріх ще поцікавився в Гаґауера, чи той не заперечуватиме, якщо вони надумають продати будинок, адже жити в ньому ніхто з них, мовляв, не збирається, — поцікавився, звичайно, про всяк випадок, бо заповіту, мовляв, ніхто ще не бачив, і Гаґауер відповів — звичайно, про всяк випадок, — що наразі жодних заперечень не має, але на той випадок, якщо справа до цього таки дійде, він мусить, звісно, ще застерегти за собою право на остаточне рішення. Усе це придумала Аґата, і брат сказав зятеві так, як вона й запропонувала, ні про що не замислюючись, бажаючи тільки того позбутися. Та раптом Аґата знову відчула себе глибоко нещасною, бо, коли вони все це вже так щасливо залагодили, Гаґауер у супроводі Ульріха прийшов до неї попрощатися. Аґата повелася з чоловіком украй нелюб’язно й заявила, що сказати, коли вона повернеться, просто неможливо. Знаючи Гаґауера, вона відразу завважила, що він не був готовий до такої відповіді й образився, що через його рішення поїхати відразу на нього дивляться тепер, як на людину байдужу; несподівано він розізлився, пригадавши, як принизливо запропонували йому поселитися в готелі і як прохолодно його тут прийняли, але, звикнувши робити все заздалегідь продумано, нічого не відповів; усі свої докори він вирішив виказати дружині згодом, а поки що взяв капелюха й поцілував її, як і належить, у вуста. І цей поцілунок, свідком якого став Ульріх, тепер, здавалося, вбивав Аґату. «Як могло так статися, — вражено питала вона себе, — що я так довго терпіла цього чоловіка? Та, зрештою, хіба я не сприймала покірливо все своє життя?!» Вона гаряче дорікнула собі: «Якби я бодай чого-небудь була варта, то до цього ніколи не дійшло б!»

Аґата відвела очі від Ульріха, якого доти розглядала, й подивилась у вікно. Низенькі будинки передмістя, змерзлі вулиці, затушкані перехожі… Усі ці картини, що пропливали мимо, викликали враження огидної пустки, докірливого нагадування про ту життєву пустку, куди вона потрапила через свою нерозважливість і байдужість. Тепер вона сиділа вже не випростано, а трохи з’їхавши вниз на пропахлому старістю сидінні таксі, щоб зручніше було дивитись у вікно, й уже не міняла цієї не вельми вишуканої пози, в якій вибоїни на дорозі різкими поштовхами віддавалися в неї під грудьми. Це тіло, коли його отак трясло і стріпувало, мов ганчірку, викликало в неї якесь тривожне відчуття, бо, крім цього тіла, вона більш нічого не мала. Іноді, коли вона ще дівчинкою, живучи в пансіоні, прокидалась у вранішніх напівсутінках, їй здавалося, що вона пливе у власному тілі, немовби залігши на дно човна, назустріч майбутньому. Тепер вона була майже вдвічі старша, ніж тоді. І в машині було так само напівтемно, як тоді. Але й досі вона не мала уявлення ні про нинішнє своє життя, ні про майбутнє. Чоловіки були доповненням і вдосконаленням її тіла, але не духовним його змістом; вона брала їх, як вони брали її. Тіло її казало їй, що вже за кілька років воно почне втрачати свою красу — втрачати, отже, почуття, які народжувалися безпосередньо з його самовпевнености і лише невелику частину яких можна було передати словами чи думками. Тоді все мине, хоч нічого так і не було. Їй пригадалось, як Ульріх казав щось таке про марність свого захоплення спортом, і Аґата, не відвертаючи свого обличчя од вікна, вирішила розпитати брата про це докладніше.

10. Відвідини шведського земляного укріплення