Розділ «Книга друга»

 — Ох і запитаннячка ти сьогодні ставиш! — кинув Ульріх. — Що ж я маю тобі на це відповісти?

 — А ти ніколи не шкодуєш про те, що зробив? — швидко запитала Аґата. — У мене таке враження, ніби ти ніколи ні про що не шкодуєш. Колись щось таке ти сказав і сам.

 — Боже праведний! — зітхнув Ульріх, знов рушаючи. — У кожному мінусі є свій плюс. Може, я щось таке й казав, але ж не треба розуміти все аж надто буквально.

 — У кожному мінусі — плюс?

 — У будь-чому поганому — що-небудь добре. Чи принаймні багато в чому поганому. Зазвичай у варіанті, з погляду людини, мінусовому криється невпізнаний варіант плюсовий. Саме це я, мабуть, і хотів сказати. А коли ти про щось шкодуєш, то саме в цьому можеш знайти силу зробити що-небудь так добре, як у тебе без цього ніколи не вийшло б. Вирішальне значення завжди має не те, що робиш, а лише те, що робиш потім!

 — А якщо ти кого-небудь убив, то що ти можеш зробити потім?!

Ульріх стенув плечима. Йому хотілося, просто щоб бути послідовним, відповісти: «Можливо, завдяки цьому я спромігся б написати вірша, який тисячам людей дав би духовне життя, або навіть зробив би яке-небудь велике відкриття!» Однак він стримався. «Цього ніколи не сталося б! — промайнуло в нього. — Уявити таке міг би лише психічнохворий. Або вісімнадцятирічний естет. Такі думки суперечать, бозна-чому, законам природи. А втім, — виправився він, — у первісної людини так воно й велося: вона вбивала, тому що людська жертва була великим релігійним віршем!»

Ні про одне, ні про друге вголос він не сказав, і Аґата повела далі:

 — Може, мої заперечення й безглузді, та коли я вперше почула від тебе, що значення завжди має не той крок, який робиш, а лише наступний, то подумала собі: якби людина вміла внутрішньо літати — сказати б, літати в моральному розумінні, безперервно вдосконалюючись і вдосконалюючись, — то їй не доводилося б шкодувати! Я тоді страшенно тобі позаздрила!

 — Дурниці! — з притиском заперечив Ульріх. — Я сказав: значення має не хибний крок, а наступний після нього. Але що має значення після кроку наступного? Очевидно, знов-таки наступний після нього? А після енного — енний плюс перший?! Такій людині довелося б жити без остаточного рішення, по суті, без реальности. І все ж виходить так, що значення має щоразу лише наступний крок. Істина полягає в тому, що ми не виробили методу правильно обходитися з цим рядом без кінця-краю. Люба моя, — несподівано завершив він, — часом я шкодую про все своє життя!

 — Але ж саме цього з тобою й не має бути! — сказала сестра.

 — Чому ні? Чому саме цього?

 — Я, — відповіла Аґата, — ніколи нічого не робила й тому завше мала час шкодувати про те, що вряди-годи задумувала робити. Я певна, ти ніколи такого не звідав — отого стану потьмарення! Напливають тіні, й те, що було, бере мене під свою владу. Воно оживає в найменших подробицях, і я не можу нічого ні збагнути, ні забути. Це стан такий неприємний…

Ці слова вона промовила без будь-яких емоцій, дуже скромно. Ульріхові й справді був незнайомий цей відтік життя, бо його власне життя завжди прагло розширюватись, і Аґатині слова лише нагадали Ульріхові про те, що сестра вже не раз якось дивно сама на себе скаржилася. Але він уже не встиг ні про що її спитати, бо тим часом вони вийшли на пагорб, який Ульріх вибрав за мету їхньої прогулянки, й простували до його протилежного схилу. Це було чимале узвишшя, яке перекази пов’язували зі шведською облогою в Тридцятирічній війні, тому що воно мало вигляд земляного укріплення (щоправда, для укріплення надто велике), — ця зелена, хоч і без кущів та дерев, твердиня природи, обернена до міста високою і світлою скелястою кручею. Довкола лежав порожній світ невисоких пагорбів; не було видно ні сіл, ні хат, самі тіні від хмар та сірі пасовища на лугах. Ульріх знов замилувався цим пам’ятним йому з юности краєвидом. Далеко внизу так само лежало місто, злякано скупчившись навколо кількох церков, які так нагадували квочок з курчатами, що мимоволі зринало бажання доскочити туди одним стрибком і примоститися серед них або схопити їх величезною рукою.

 — А ті шведські авантюристи були, мабуть, щасливі, коли, проскакавши кілька тижнів верхи, нарешті дісталися до такого чудового місця і з сідла вперше побачили свою здобич! — промовив Ульріх і пояснив сестрі значення пагорба, на якому вони стояли. — Тягар життя — оце наше зачаєне невдоволення, що всім доведеться померти, що все таке коротке і, либонь, марне! — цей тягар спадає з нас, по суті, лише в такі хвилини!

 — Які хвилини ти маєш на увазі? — перепитала Аґата.

Ульріх не знав, що відповісти. Він узагалі не хотів відповідати. Він пригадав, що замолоду на цьому місці йому завжди хотілося зціпити зуби й мовчати. Зрештою він відповів:

 — Хвилини авантюрні, коли події немовби несуть нас на гребенях своїх хвиль, — тобто, по суті, хвилини безглузді!

Цієї миті йому здалося, ніби на плечах у нього не голова, а порожній горіх, і в ньому всілякі давні прислів’я, як-от: «Прийшла кирпата свашка з косою» чи «Я не я й рука не моя»; і водночас йому вчулося відлуння фортисимо тих років, коли ще не звівся мур поміж надіями на життя й самим життям. І він подумав: «Що я відтоді зазнав такого, що з певністю можна назвати щасливим? Нічого».

 — Я завше чинила безглуздо; це приносить лише нещастя, — відказала Аґата.