Розділ «Книга друга»

 — Старіння — це вже само собою, либонь, доля! — І лишилася дуже невдоволена цією відповіддю, бо свою юну журбу висловила в ній, як самій здалося, надто невиразно.

Але брат не звернув на це уваги й навів приклад.

 — Коли я став математиком, — сказав він, — то мріяв домогтися успіхів у своїй науці й докладав задля них усіх зусиль, хоч і вважав це лише першим кроком на шляху до чогось іншого. І справді, в перших моїх працях — не дуже досконалих, звісно, як воно завжди буває на початку, — траплялися ідеї, які на той час були нові й або лишилися непоміченими, або навіть наштовхнулися на опір, хоча в усьому іншому мене сприймали непогано. Отож можна, мабуть, назвати долею те, що невдовзі я втратив терпець і відмовився вгачувати в цей клин усю свою силу.

 — Клин? — перебила його Аґата, так наче саме звучання цього мужнього технічного терміна не могло не викликати прикрого враження. — Чому ти називаєш це клином?

 — Тому що тільки це я спочатку й хотів зробити: клином увігнатися в математику, але потім, бач, утратив терпець. І тепер, коли я завершую свою останню, можливо, працю, до якої приступив ще за тих часів, мені стало зрозуміло, що я, очевидно, не зовсім без підстав міг би вважати себе провідником певної течії в науці, якби тоді мені трохи більше пощастило або якби я виявив більше наполегливости.

 — Але ж ти міг би ще все надолужити! — сказала Аґата. — Чоловік-бо робиться застарим для якої-небудь справи не так швидко, як жінка.

 — Ні, — відповів Ульріх, — надолужувати я не хочу! Це дивно звучить, але так воно є: від цього — ні в розвитку самої науки, ні взагалі в усіх процесах — суттєво геть нічого не змінилося б. Можливо, я років на десять випередив свій час; але інші люди іншими шляхами і не так швидко й без мене прийшли до того, до чого я привів би їх хіба що трохи раніше, а ось чи досить було б такої переміни в моєму житті, щоб завдяки цій перевазі випередити власну мету, — ще хтозна. Ось тобі шматочок того, що називають особистою долею, хоча зводиться вона до чогось навдивовижу знеособленого.

 — А загалом, — провадив він, — з роками зі мною дедалі частіше трапляється, коли щось таке, чого я терпіти не міг, іде хоча й пізніше і кружними шляхами, але все ж у той самий бік, що й мій власний шлях, і раптом настає момент, коли я вже не можу відмовити тому «щось» у праві на існування. Або, буває, ґанджі виявляються в ідеях чи процесах, які я колись обстоював. Виходить, отже, що, за високим рахунком, цілком байдуже, чи ти хвилювався й у якому сенсі ти хвилювався. Потім усе зводиться до тієї самої мети, й усе слугує розвитку, який незбагненний і непохибний.

 — Колись це приписували незвіданій волі Божій, — відказала Аґата, наморщивши чоло; вона розмовляла тоном людини, яка каже про те, чого зазнала сама, й каже не надто шанобливо.

Ульріх пригадав, що сестру виховували в монастирі. Вона лежала на канапі у своїх довгих, зашнурованих на щиколотках штанях, а він сидів у неї в ногах; торшер освітлював обох, кидаючи на підлогу лапастий листок світла, й вони пливли в сутінках на цьому листку.

 — Тепер доля справляє скоріше враження руху якоїсь маси, керованого згори, — промовив Ульріх. — Ти перебуваєш усередині цієї маси, і вона несе тебе з собою.

Колись, пригадав він, йому вже спадало на думку, що будь-яка правда тепер приходить на світ розділеною на дві свої половини, й усе ж таки загальний результат такого ненадійного і слизького способу вагоміший, ніж коли б кожне намагалося з усією відповідальністю й поодинці повністю виконати свій обов’язок. Цю думку, яка черв’ячком сумніву точила його шанолюбство й усе ж таки не відкидала можливости величі, він уже навіть висловив був із висновком, хоч і сам серйозно в нього не вірив, що, отже, робити можна що завгодно! Бо насправді такий висновок був йому геть чужий, і саме тепер, коли доля, схоже, відвернулася від нього, не лишивши йому нічого, до чого він міг би докласти рук, у цей небезпечний для його шанолюбства момент, коли внаслідок якогось дивного імпульсу він завершив і те останнє, що пов’язувало його з колишніми часами, цю запізнілу працю, — саме в цей момент, отже, коли він особисто зостався ні з чим, він, замість дати самому собі спокій, відчув ту нову напруженість, яка виникла після його від’їзду. Назви вона не мала; наразі можна було з цілковитою підставою сказати, що молода, рідна йому людина очікувала від нього поради, як із такою самою підставою можна було сказати й що-небудь інше. Але він разюче виразно бачив осяйну рогожку ясного золота на чорно-зеленому тлі кімнати, а на рогожці — шаховий малюнок блазенського вбрання Аґати, й себе самого, й надзвичайно чітко окреслена, вихоплена з темряви їхня випадкова тут зустріч.

 — Що ти сказав? — перепитала Аґата.

 — Те, що тепер ще називають особистою долею, витісняють колективні процеси, які зрештою підпадають під статистичний облік, — повторив Ульріх.

Аґата замислилась, потім, не стримавшись, засміялася й промовила:

 — Я в цьому, звісно, не розуміюся, але хіба не чудово було б, якби нас розчинила в собі статистика? Адже коханню зробити це вже давно не щастить!

Ці слова раптом спонукали Ульріха розповісти сестрі про те, що було з ним, коли він, завершивши працю й не маючи до чого докласти рук, вийшов з дому до центру міста, щоб чимось заповнити свою неприкаяність. Він не мав наміру розмовляти на цю тему, бо вона здавалася йому надто особистою. Завжди, коли поїздки приводили його до міст, що з ними його не пов’язували жодні справи, він дуже любив своєрідне відчуття самотности, яке там зринало і яке рідко бувало таке глибоке, як цього разу. Він бачив барви трамваїв, екіпажів, вітрин, воріт, форми церковних веж, обличчя й фасади, і хоч усі вони були по-загальноєвропейському подібні, погляд, однак, пролітав повз них, ніби якась комаха, що заблукала над полем з манливими, але чужими барвами й не може сісти, хоч і рада була б. Таке блукання знічев’я, без чітко визначеної мети у жваво заклопотаному самим собою місті, це надзвичайно напружене сприйняття в надзвичайно чужій обстановці, чужість якої ще дужче поглиблює переконання, що вагу має не хтось один, а лише сукупність цих облич, ці відокремлені від тіл, зібрані в полчища рук, ніг і зубів рухи, яким належить майбутнє, — це напружене сприйняття здатне викликати відчуття, що коли ти ще не втратив цілісности й блукаєш сам собою, то ти вже просто-таки асоціальний елемент і злочинець; та коли здаватися на волю цього відчуття й далі, то несподівано може навіть виникнути така безглузда фізична приємність і безвідповідальність, неначе тіло належить уже не світові, де чуттєве «я» замкнене в невеличких нервових стовбурах і судинах, а світові, сповненому сонної насолоди. Такими словами Ульріх описав сестрі те, що породив, можливо, стан, в якому не маєш ні мети, ні шанолюбства, чи що було наслідком послабленого відчуття власної особистости, а може, навіть не чим іншим, як «первісним міфом богів», тим «подвійним образом природи», тим «видінням», яке «дає» і «бере» і за яким він просто-таки полював. І тепер він з цікавістю очікував, чи викаже Аґата чим-небудь свою згоду, чи дасть зрозуміти, що те саме вже траплялося і з нею, і коли нічого такого не дочекався, пояснив ще раз:

 — Це — наче легенька форма шизофренії. Відчуваєш, як тебе обіймає, охоплює і наскрізь проймає безвольно-приємна несамостійність; але, з другого боку, не втрачаєш бадьорости, лишаєшся здатним на вибагливий смак і навіть ладен сперечатися з цими речами й людьми, сповненими зашкарублої пихатости. Скидається на те, що в нас є немовби два досить самостійні пласти життя, які зазвичай перебувають у глибокій рівновазі. Та позаяк ми ведемо мову все ж таки про долю, то є в нас нібито й дві долі: одна активно-незначуща, яка вершиться, а друга — пасивно-значуща, пізнати яку нам так ніколи й не випадає.

Зненацька Аґата, яка довго слухала й не ворушилася, промовила:

 — Це — те саме, що цілувати Гаґауера! — Вона сперлася на лікті й засміялась; ноги її на отоманці були все ще випростані на всю довжину. Потім вона додала: — Звичайно, це не було так чудово, як ти описуєш!