Розділ «Книга друга»

тривають далі.

Мораль іще одного кроку

Біля останніх низеньких і вже зовсім сільських хат край міста Ульріх з Аґатою вийшли з машини й рушили широким, подовбаним вибоїнами путівцем, який полого здіймався вгору і замерзлі колії якого під їхніми ногами розсипалися на порох. Невдовзі на їхнє взуття вже ліг шар похмурої сіризни від цього візницького й селянського паркету, яка різко контрастувала з їхнім елеґантним міським одягом, і хоч було й не холодно, згори в обличчя віяв дуже колючий вітер, від якого в них уже починали горіти щоки, а губи шерхли так, що важко було говорити.

Спогад про Гаґауера спонукав Аґату пояснити братові свій вчинок. Вона не мала сумніву, що Ульріхові незрозумілий цей невдалий шлюб з усіх поглядів, навіть якщо взяти його найпростіший бік, соціальний; та хоч усередині в неї слова вже були готові, подолати опір гірського схилу, холоду й потоку повітря в обличчя вона не важилася. Ульріх простував попереду широкою колією, яка слугувала їм стежкою; Аґата дивилася на його широкі, худорляві плечі й зволікала. Вона завжди уявляла його різким, непоступливим і трохи авантурним — мабуть, через докори, що їх чула на його адресу від батька, а часом і від Гаґауера, — і їй було соромно перед цим уже зовсім чужим і далеким сім’ї братом за власну поступливість у житті. «Він слушно робив, що не дбав про мене!» — подумала вона й знову відчула збентеження, усвідомивши, що надто часто терпіла негідне становище. Але насправді в ній і досі жила ота бурхлива, суперечлива пристрасть, що спонукала її у дверях кімнати, де лежало батькове тіло, продекламувати оті несамовиті рядки з вірша. Важко дихаючи, вона наздогнала Ульріха, й раптом повітря розітнули запитання, які на цьому шляху, призначеному для іншої мети, ніколи ще, мабуть, не лунали, і вітер шматував слова, що їх на цих сільських пагорбах ще не чув жоден з його вітрів-побратимів.

 — Адже ти пригадуєш… — вигукнула вона й назвала кілька знаменитих прикладів з літератури. — Ти мені не сказав, чи зміг би простити злодієві. Але ці вбивці, на твою думку, люди все ж таки добрі?

 — Ну звісно! — крикнув Ульріх у відповідь. — Тобто… ні, ти все ж таки постривай. Може, в таких людей просто добрі нахили, й вони люди повноцінні. Це лишається в них і потім, коли вони вже стають злочинцями. Але добрими людьми вони вже не лишаються!

 — Тоді чому ж ти любиш їх і після того, як вони скоять злочин?! Адже не за колишні їхні добрі нахили, а через те, що вони тобі все ще подобаються!

 — Бо так воно завжди, — сказав Ульріх. — Того чи того характеру вчинку надає людина, а не навпаки! Ми розрізняємо добро і зло, хоча в душі знаємо, що вони становлять одне ціле!

Аґата почервоніла ще дужче, ніж від холоду, коли, щоб виразити й воднораз сховати в словах пристрасть своїх запитань, спромоглася лише послатися на книжки. «Освіченістю» надто зловживають, тож могло скластися враження, що вона недоречна там, де ростуть дерева і дме вітер, так немовби людська освіченість — це не узагальнення всього, що творить природа! Одначе Аґата, мужньо опанувавши себе, взяла брата попідруки й майже на вухо, тож кричати вже не довелося, зі своєрідним запалом, який тремтінням відбився на її обличчі, відповіла:

 — Того ж ми, либонь, і знищуємо злих людей, хоч перед стратою люб’язно пригощаємо їх останнім обідом!

Ульріх, невиразно здогадуючись, яка пристрасть вирує поруч із ним, нахилився до сестри й на вухо їй, хоч і досить гучно, промовив:

 — Кожне з нас ладне думати про себе, що ніякого зла воно не вчинить, адже всі ми — люди добрі!

Розмовляючи отак, вони дісталися нагору, де путівець уже не підіймався, а перетинав хвилі широкого плато, на якому не росло жодне дерево. Вітер зненацька вщух, і було вже не холодно, але в цій приємній тиші їхня розмова урвалася, ніби її раптом утяли, і повернутися до неї вже не щастило.

 — І як лишень на такому вітрі тобі спали на думку Достоєвський і Бейль[2]? — спитав Ульріх трохи перегодя. — Якби за нами хто-небудь спостерігав, то подумав би, мабуть, що ми — двоє божевільних!

Аґата засміялася.

 — Він зрозумів би з нашої балачки не більше, ніж із пташиного крику!… До речі, зовсім недавно ти розповідав мені про Моосбруґера.

Вони простували далі. По хвилі Аґата озвалася:

 — Але він мені не до вподоби!

 — Та я про нього вже майже й забув, — відказав Ульріх. Ще якийсь час вони знов ішли мовчки, потім Аґата стала.

 — То як же це так? — спитала вона. — Адже ти, поза всяким сумнівом, теж накоїв багато чого безвідповідального? Пригадую, наприклад, одного разу лежав у шпиталі з кульовою раною. Ти, певна річ, теж не геть-чисто все обмірковуєш заздалегідь?…