Розділ «Книга друга»

 — У цих «добрих» людях криється щось парадоксально безглузде, — промовив Ульріх. — Зі стану вони роблять вимогу, з добродіяння — норму, з буття — мету! У цій сімейці «добрих» ціле життя їдять самі об’їдки, до того ж ходять чутки, буцімто колись було свято, від якого ті об’їдки й зосталися! Певна річ, час від часу ті чи ті чесноти повертаються в моду, але відразу по тому свою свіжість вони знов і втрачають.

 — Здається, якось ти сказав був, що той самий вчинок, залежно від обставин, може бути й добрим, і поганим? — спитала Аґата.

Ульріх відповів ствердно. Це була його теорія: що моральні цінності — не абсолютні величини, а поняття функціональні. Та коли ми вдаємося до моралізування й узагальнювання, то вихоплюємо їх з їхнього природного цілого.

 — І вже це, мабуть, — те місце, де на шляху до чесноти коїться щось негаразд, — сказав він.

 — А то чом би тоді люди моральні були такі нудні, — додала Аґата, — адже їхній намір бути добрими мав би бути, здавалося б, чимось найчарівнішим, найважчим і найцікавішим із того, що лишень можна собі уявити!

Брат завагався; і раптом у нього вихопилися слова, через які він і вона невдовзі опинились у незвичайних взаєминах.

 — Наша мораль, — заявив він, — це викристалізувані внутрішні порухи, цілком відмінні від самої моралі! Нічого з того, що ми кажемо, не відповідає дійсності взагалі! Візьми яку-небудь фразу — наприклад, мені саме спала на думку ось така: «У в’язниці має панувати каяття!» Це — фраза, яку можна сказати з чистим сумлінням; але ніхто не сприймає її дослівно, бо тоді довелося б зажадати для в’язнів пекельного вогню! То як же цю фразу розуміти? Безперечно, мало хто знає, що таке каяття, але кожне скаже тобі, де воно має панувати. Або просто уяви собі, як тебе щось підносить. Звідки ж воно в моралі взялося? Коли ж це ми так утелющилися обличчям у куряву, що були щасливі підвестися? Або витлумач буквально слова, що тебе захопила яка-небудь думка. Тієї миті, коли ти фізично відчула б її доторк, ти була б уже в царстві божевілля! І кожне слово слід розуміти саме так — буквально, а то воно, зотлівши, обертатиметься на брехню, але жодне з них сприймати буквально не можна, а то світ перетвориться на божевільню! Якийсь похмурий спогад глибоким дурманом іде від слова, і часом на думку спадає, що все, чого ми зазнаємо й що відчуваємо, — це окремі уламки чогось колись зруйнованого й пошматованого цілого, яке одного разу невдало склали докупи.

Бесіда, в якій Ульріх зронив це зауваження, відбувалася в бібліотеці-кабінеті, й поки брат сидів за книжками, прихопленими з дому, Аґата перебирала юридичні та філософські праці, співспадкоємицею яких вона стала й у яких почасти знаходила імпульси для своїх запитань. Після того виїзду за місто вони рідко виходили з дому. Час обоє збавляли переважно так. Іноді вони виходили прогулятися в парк, де листя на кущах до голизни пообривала зима, й тепер під ними повсюди проступила набухла від вологи земля. Видовище нестерпно гнітюче. Повітря було блякле, неначе воно довго пролежало у воді. Парк був невеликий. Доріжки дуже скоро поверталися до себе ж таки. Стан, в якому обоє опинялися на цих доріжках, нагадував коловорот, що його утворює потік, наштовхнувшись на перешкоду, а вода все прибуває й прибуває. Коли вони приходили до будинку, в кімнатах панувала темрява й затишок, а вікна були ніби глибокі шахти, крізь які денне світло проникало всередину так мляво й застигло, немовби було з тонкої слонової кості. Після останньої Ульріхової запальної тиради Аґата саме спустилася з приставленої до книжкових полиць драбинки, на якій сиділа, й, не відповідаючи братові, поклала йому руку на плечі. Це був незвичайний вияв ніжности, бо, якщо не брати до уваги двох поцілунків — одного поцілунку першого вечора, коли вони тут зустрілися, а другого кілька днів тому, коли виходили з пастушої хижі, — природна поміж братом і сестрою церемонність ще не розм’якла до чогось більшого, ніж слова чи невеличкі знаки люб’язности, та й у тих двох випадках враження від інтимного доторку пригасила один раз несподіваність, а другий — пустотливість. Але цього разу Ульріх відразу згадав про підв’язку, яку сестра, замість казати зайві слова, ще теплою дала на прощання покійному батькові. І ще в голові Ульріху промайнуло також: «Вона запевне має коханця; хоча, схоже, не дуже про нього думає, а то б їй так спокійненько тут не сиділося!» Неважко було здогадатися, що вона — жінка, яка незалежно від нього живе своїм жіночим життям і житиме ним і далі. Його плечі вже з того, як рівномірно розподілялася на них вага руки, відчували її красу, а боком, поверненим до сестри, він невиразно відчував близькість її білявої пахви й обриси її груді. І щоб отак просто не сидіти, без опору тішачись безмовними обіймами, він схопив Аґатині пальці, що лежали біля його шиї, й цим своїм доторком погасив відчуття її доторку.

 — Знаєш, у наших балачках є щось дитяче, — невесело промовив він. — Світ вирує рішучою діяльністю, а ми сидимо тут і ледачкувато розводимося про те, яка ж то насолода бути добрим, та про теоретичні горнята, які можна наповнити цією насолодою!

Аґата вивільнила свої пальці, але руку поклала туди, де вона лежала доти, й поцікавилася:

 — Що ти, власне, всі ці дні читаєш?

 — Та ти й сама знаєш, — відповів Ульріх, — частенько ж бо зазираєш через плече в мої книжки.

 — Але однаково не можу нічого до пуття зрозуміти.

Він не зважився заводити про це розмову. Аґата підсунула ближче стільця, всілася на ньому верхи позад Ульріха й просто спокійно ввіткнулася обличчям йому в чуб, немовби зібралася так заснути. Ульріхові це чомусь нагадало ту мить, коли його ворог Арнгайм поклав йому на плечі руку й у нього, Ульріха, поривчастим пульсуванням проник, ніби крізь якусь проломину, доторк чужої істоти. Але цього разу його власне єство не впиралося єству чужому, навпаки, його щось підштовхувало назустріч тому єству — щось поховане під валунами недовіри й антипатій, якими наповнюється серце людини, котра на своєму віку вже багато чого побачила. Аґатине ставлення до нього — воднораз і сестри, й просто жінки, і чужої людини, й подруги — було непевне й не тотожне ставленню жодної з них, і в ньому, про що він уже не раз замислювався, не прозирала надто велика гармонія думок і почуттів; але це ставлення, як він тепер майже з подивом завважив, цілком пояснювало той факт (за ці, по суті, лічені дні він постав з численних і неповторних вражень), що Аґатині вуста просто так, без претензій ховалися в його чубі, а чуб його ставав теплим і вологим від її подиху. І цей факт належав не меншою мірою до сфери духовної, ніж до сфери фізичної, бо коли Аґата повторила своє запитання, Ульріх зробився таким серйозним, яким не бував уже від своїх сповнених віри юнацьких днів; і поки не розтанула ця хмарка невагомої серйозности, що повила все його тіло, розпростершись від простору в нього за спиною до книжки, в яку Ульріх саме поринув думками, він дав відповідь, що вразила його більше своїм зовсім позбавленим іронії тоном, ніж змістом. Він сказав:

 — Я хочу знайти, що пишуть про шляхи святого життя. Він підвівся; але не для того, щоб відійти від сестри, а для того, щоб, відступивши на кілька кроків, краще бачити її збоку.

 — Не треба сміятися, — мовив він. — Я не набожний; я дивлюся на святий шлях і питаю себе, чи можна їхати ним і на автомашині!

 — Я засміялася, — відповіла Аґата, — лише ось чому: мені було дуже цікаво, що ти скажеш. Книжок, які ти з собою привіз, я не знаю, але вони мені, гадаю, не зовсім незрозумілі.

 — А з тобою таке бувало? — спитав брат, уже не маючи сумніву, що з нею таке бувало. — Стоїш ти посеред страшної метушні, і раптом твій погляд падає на гру якої-небудь речі, забутої Богом і людьми, і ти вже не годен від неї відірватися?! Нараз її нікчемне існування підхоплює тебе, мов невагому пушинку, яка безсило летить за вітром?!

 — Якщо не брати до уваги страшної метушні, на якій ти так наголошуєш, то мені це, мабуть, знайоме, — промовила Аґата й знову не стримала усмішки, побачивши на братовому обличчі прикре збентеження, яке зовсім не відповідало його м’якому тону. — Часом перестаєш бачити й чути, а дар мови втрачаєш і поготів. А проте саме в такі хвилини й відчуваєш, що на мить повернулася до самої себе.

 — Я сказав би, — жваво підхопив Ульріх, — що це нагадує те, як дивишся на величезне водяне дзеркало: все таке ясне, що очам здається, ніби вони бачать темряву, а предмети на протилежному березі немовби не стоять на землі, а позависали в повітрі, і їхня ніжна разюча чіткість просто-таки завдає болю й бентежить. У такому враженні не менше здобутку, ніж утрати. Ти з усім пов’язаний і ні до чого не можеш підступитися. Ти тут, а світ там, ти — надособистий, він — надреальний, але обидва просто-таки до болю чіткі, й обидві ці зазвичай неоднорідні суміші розділяє і поєднує темний полиск, переливи, згасання, завмирання й відновлення. Пливеш, як риба у воді чи як птах у повітрі, але немає ні берега, ні гілочки — нічого, крім цієї плавби!