Розділ «Книга друга»

Кларисиного листа Ульріх сприйняв як перешкоду. Несподівані спалахи емоцій у листі турбують його куди менше, ніж спокійна й майже розважлива на вигляд робота, яку вона виконує глибоко в душі задля вочевидь божевільного плану. Ульріх сказав собі, що після повернення треба буде, мабуть, поговорити про це з Вальтером, і відтоді вмисне розмовляє про інше.

Аґата лежить, випроставшись, на канапі, одне коліно в неї підібгане, вона жваво підтримує бесіду.

 — Цими своїми словами ти ж бо сам пояснюєш, чому мені довелося вийти заміж удруге! — каже вона.

 — І все ж у цьому так званому «священному чутті сім’ї» щось є — в цьому розчиненні одне в одному, у слугуванні одне одному, в цьому самовідданому русі у замкненому колі, — провадить Ульріх, не звертаючи уваги на те, що сказала Аґата.

І сестра дивується, що його слова знов раз у раз віддаляються від неї, хоч були вже зовсім близько.

 — Зазвичай це колективне «я» — всього-на-всього колективний егоїст, і в такому разі глибоке чуття сім’ї — це найнестерпніше з того, що лишень можна собі уявити; але таку неодмінну взаємовиручку, таку спільну боротьбу й спільні страждання від ран я уявляю собі і як невимовно приємне, одвічно людське, ба навіть розвинене вже й у тваринних стадах чуття, — долинають до Аґати братові слова.

Але вона не певна, як їх розуміти. Не певна вона, як розуміти й наступні слова:

 — Річ у тім, що цей стан швидко вироджується, як і всі давні стани, походження котрих уже годі й з’ясувати. — І аж коли він завершує фразою: — І лише за умови, що кожне зі свого боку буде чимось особливо порядним, ціле, що його утворюють окремі люди, не обернеться на безглузду карикатуру! — вона знов почувається поруч із ним спокійно, затишно й, дивлячись на нього, боїться кліпнути, щоб він, коли вона заплющить очі, тим часом не зник; адже це так чудово, що ось він сидить і розмовляє про речі, які то губляться десь у високості, то раптом знов падають на землю, мов ото ґумовий м’ячик, що застряг був серед гілок.

Надвечір брат із сестрою зустрілись у вітальні; після похорону вже минуло кілька днів.

Цей видовжений салон був обставлений і оздоблений не лише за смаками, але й справжнім начинням бюрґерського ампіру; поміж вікнами висіли високі прямокутники дзеркал у гладеньких золотих рамах, а стримано церемонні стільці стояли попід самими стінами, і складалося враження, ніби гола підлога залила кімнату притемненим блиском своїх квадратів і наповнила неглибокий басейн, в який можна ступити лише з осторогою. Край цієї влаштованої зі смаком салонної незатишности — бо кабінет, де Ульріх зупинився першого ранку, так і лишився за ним, — приблизно там, де в кутку, у ніші, суворою колоною стояла груба з вазою на ній (і одним-єдиним свічником якраз на осьовій лінії карнизу, що охоплював грубу на рівні пояса), влаштувала собі вельми особистий півострів Аґата. Вона звеліла поставити там отоманку, а поряд постелила килима, червоно-сині барви якого разом з турецьким узором на отоманці, що безмежно, безглуздо-безмежно повторювався, були погордливим викликом ніжній сіризні й розважливо-спокійним лініям, які поселилися в цій кімнаті з волі предків. А ще образи цій вишколеній і шляхетній волі Аґата завдала якоюсь зеленою рослиною в шаплику, з лапастим листям і заввишки на людський зріст; сестра лишила її від жалобного оздоблення будинку й поставила цей «гайок» собі в головах — по другий бік від великого яскравого торшера, під яким зручно було читати навлежачки і який серед класичного краєвиду кімнати справляв враження прожектора чи антени на щоглі. Цей салон з його поділеною на квадрати стелею, пілястрами й схожими на колони шафами за сто років майже не змінився, тому що ним рідко користувалися й він ніколи не відігравав помітної ролі в житті пізніших господарів; можливо, у предків стіни тут ще були обтягнені ніжними тканинами, а не пофарбовані, як тепер, у світлий колір, та й оббивка на стільцях мала, певно, інший вигляд, але таким, як тепер, Аґата пам’ятала цей салон змалечку й навіть не знала, хто його так опорядив — діди-прадіди чи чужі люди, бо вона в цьому будинку виросла і запам’ятала тільки одну особливість цієї кімнати: дівчинкою вона щоразу входила сюди з осторогою, яку дітям прищеплюють до того, що вони легко можуть зламати чи забруднити. Але тепер вона скинула жалобне вбрання, цей останній символ минулого, знов одягла свою піжаму, вляглася на отоманку, яка ґвалтом проникла сюди, й уже від самого ранку взялася читати книжки — добрі й погані, які лишень потрапили їй під руку, відкладаючи їх тільки час від часу, щоб поїсти чи поспати; й коли день отак і минув, вона поглянула крізь сутінки, що заповнювали кімнату, на світлі фіранки, що, вже зовсім занурившись у присмерки, вітрилами напиналися на вікнах, і почулася так, немовби щойно мандрувала у цупкому вінку променів від лампи цією ніжно-застиглою кімнатою й оце тільки-но спинилася. Отак Аґату й застав брат, окинувши поглядом її освітлений куточок; адже й він знав цей салон і навіть міг розповісти сестрі, що першим власником будинку був нібито якийсь багатий комерсант, але згодом він потрапив у скруту, і їхній прадід, імператорський нотар, внаслідок такого сприятливого збігу обставин і придбав цей гарний особняк.

Та й узагалі багато чого знав Ульріх про цей салон, що його тим часом уже добре роздивився, і особливе враження справило на Аґату його зауваження, що за часів їхніх прадідів таку застиглу обстановку вважали якраз дуже природною; зрозуміти це Аґаті було важко, бо ця обстановка здавалася їй якимсь породженням уроку геометрії, і минуло чимало часу, перше ніж вона збагнула ментальність доби, пересиченої надокучливими формами бароко такою мірою, що власна симетрична й уже трохи застигла манірність скувала її тонке сприйняття, не давши йому розвиватися в дусі чистої, невигадливої, розумно замисленої природи. Та коли Аґата нарешті уявила собі цю переміну понять з усіма подробицями, почутими від Ульріха, то лишилася задоволена цими багатими відомостями, хоч досі така обізнаність, з огляду на весь її життєвий досвід, викликала в неї відразу; а коли брат поцікавився, що вона читає, Аґата хутко підгорнула під себе весь запас книжок, зухвало заявивши, однак, що любить читати й добре, й погане.

Ульріх до полудня працював, а потім виходив з дому. Досі його сподівання зосередитись не збулися, й сприятливий вплив, якого слід було б очікувати від цього порушення узвичаєного плину життя внаслідок нових обставин, що раз у раз відвертали його увагу, зійшов нанівець. Аж після похорону в цій ситуації настали зміни, коли стосунки із зовнішнім світом, спочатку такі жваві, різко припинилися. Брат і сестра, які лише в своєрідній ролі батькових представників кілька днів перебували в центрі загальної теплої уваги й відчували різноманітні зв’язки, зумовлені їхнім становищем, у цьому місті не знали нікого, до кого могли б навідатися в гості, крім старого Вальтерового батька, а їх ніхто не запрошував через жалобу, й лише професор Швунґ не тільки прийшов на похорон, але й завітав другого дня поцікавитись, чи не лишив його покійний товариш якого-небудь рукопису, присвяченого обмеженій осудності, що його належало б посмертно опублікувати. Цей різкий перехід від хвилювання, яке безупинно нагадувало про себе, до важкої, гнітючої тиші, що настала потому, виявився просто-таки фізичним ударом. До того ж вони, позаяк кімнат для гостей у будинку не було, спали все ще в колишніх своїх дитячих кімнатах — нагорі, в мансарді, на таких собі розкладачках, серед сякої-такої обстановки дитинства, яка чимось нагадувала майже голі стіни палати для буйних божевільних і тривожила сни ганебним блиском церати на столах та лінолеуму на підлозі, серед пустелі якої коробка з кубиками колись утілювала в життя свої невідчепні архітектурні ідеї. З огляду на ці спогади, такі самі безкінечні й безглузді, як саме життя, що до нього вони мали підготувати брата й сестру, їм було приємно, що їхні спальні, відділені одна від одної комірчиною зі старим одягом та всіляким мотлохом, бодай містилися поряд; а що ванна була поверхом нижче, то їм доводилося бачитись і спілкуватись уже від самого ранку, зустрічаючись у порожнечі сходів і будинку, доводилося рахуватись одне з одним і разом шукати відповіді на всі запитання, які ставило перед ними чуже господарство, опинившись раптом під їхньою опікою. Відчували вони, звичайно, й комізм, якого не було позбавлене таке непередбачене й таке близьке сусідство, — комізм, споріднений із фантастичним комізмом кораблетрощі, що закинула обох на безлюдний острів їхнього дитинства, і все це привело до того, що вже після перших днів, перебіг яких від них не залежав, вони почали прагнути самостійности, хоч кожне з них прагло її не так задля себе, як задля другого.

Тому Ульріх підвівся ще доти, як Аґата влаштувала собі півострів у салоні, й тихенько прослизнув до кабінету, де й засів за своє перерване математичне дослідження — щоправда, радше аби згаяти час, аніж із наміром домогтися успіху. Та, на неабиякий свій подив, за кілька вранішніх годин він завершив (за винятком незначних дрібниць) усе, до чого не торкався місяцями. Так неочікувано розв’язати задачу йому допомогла одна з тих ідей, сказати про які, що вони осявають лише тоді, коли їх не ждеш, можна з меншим правом, ніж порівняти їх з коханою, котра давно вже ходила серед решти твоїх приятельок, перше ніж ти вражено перестаєш розуміти, як можна було порівнювати її з рештою. Такі несподівані ідеї спадають на думку не тільки за участі розуму — їхньою передумовою завжди виступає пристрасть, і на душі в Ульріха було так, неначе цієї миті він на чомусь поставив крапку й нарешті звільнився, а позаяк ні мети, ні причини для цього не бачив, то йому навіть здалося, що крапку він поставив завчасу, й невикористана енерґія перекинулася на мрії. Він побачив можливість застосувати ідею, яка допомогла йому розв’язати задачу, до багато глибших проблем, жартома накидав перший начерк такої теорії й у ці хвилини щасливої розрядки відчув навіть спокусу послухатися професора Швунґа, все ж таки повернутися до своєї професії й спробувати знайти шлях до власного утвердження і впливу. Та коли він, кілька хвилин отак пораювавши розумом, тверезо уявив собі, до яких наслідків може це призвести, коли він поступиться своєму шанолюбству й тепер навздогін зверне на академічний шлях, то вперше відчув себе застарим за що-небудь братися, а оце напівбезособове поняття «роки» він ще від самого дитинства ніколи не сприймав як щось таке, що має самостійний зміст, так само, як досі йому завжди була чужа думка: «Тобі це вже не до снаги!»

Розповідаючи про це потім, уже надвечір, сестрі, Ульріх випадково вжив слово «доля», і воно її зацікавило. Вона спитала, що таке «доля».

 — Щось середнє між «мій зубний біль» і «доньки короля Ліра»! — відповів Ульріх. — Я не з тих, хто любить це слово.

 — Але молодь не уявляє собі без нього самої пісні життя; вона хоче мати долю й не знає, що це таке.

Ульріх їй заперечив:

 — Згодом, коли настануть часи глибших знань, слово «доля» набуде, мабуть, статистичного змісту.

Аґата мала двадцять сім років. Досить молода, щоб зберегти ще декотрі незаповнені форми сприйняття, які людина утворює собі насамперед; досить доросла, щоб уже здогадуватися про ще один зміст, яким наповнює їх реальність.

Вона відповіла: