Розділ «Книга друга»

 — Я міг би відповісти на це: «Ні». Але не хочу цього й обурено заперечувати, — промовив Ульріх. — Це могло статися.

 — Ти ніколи не кохав кого-небудь усупереч лиховісній переконаності, — збуджено провадила Аґата, — що ця людина — чи то вона з бородою, чи то з персами, — людина, яку ти, здається тобі, добре знаєш, цінуєш і яка без угаву говорить про себе й про тебе, — що вона, власне, лише в гостях у кохання? Можна відкинути погляди й заслуги такої людини, можна змінити її долю, можна причепити їй іншу бороду й приробити інші ноги, можна навіть відвернутись від неї — і все ж таки кохати її!… Тобто якщо взагалі її кохаєш! — додала вона вже м’якішим тоном.

Голос її лунав низько, тривожно, дзвінко спалахуючи десь у глибині, наче від вогню. Нарешті вона, ніби усвідомлюючи свою провину, знову сіла, бо в запалі мимоволі підхопилася була зі стільця.

Через цю розмову Ульріх теж відчув себе трохи винним і всміхнувся. Він і наміру не мав бодай словом згадувати про кохання як про одне із суперечливих почуттів, які відповідають духові часу; за останньою модою ці почуття називають «амбівалентними», і розуміти це треба приблизно так, що душа, присягаючи правою рукою, завжди, як це ведеться поміж шахраїв, підморгує лівим оком. Ні, Ульріха просто тішило те, що коханню, щоб воно зародилося й тривало, ніщо не важить. Тобто люди кохають одне одного всупереч усьому або, можна сказати, просто ні за що; а це означає: або все — химери, гра уяви, або ця гра уяви — одна цілість, як цілісний світ, де й горобець не впаде з даху без того, щоб цього не помітив Усевидець..

 — Виходить, тут узагалі ніщо не важить! — вигукнула, підсумовуючи, Аґата. — Не важить, що становить із себе людина, не важить, що вона думає, чого хоче, що вона робить!

Обоє розуміли, що вони ведуть мову про впевненість душі, або, позаяк такого гучного слова краще, либонь, уникати, про невпевненість, яку кожне з них — якщо цього слова вживати скромно, неточно й узагальнено — відчувало в душі. А причина того, що вони заговорили про кохання, нагадуючи одне одному про його мінливість і метаморфози, була тільки одна: адже це почуття — одне з найглибших і найвиразніших, хоча для суворого почуття пізнання, яке всьому дає лад, воно таке сумнівне, що змушує похитнутися навіть його. А почалося це в них ще тоді, коли вони щойно вийшли на сонце любови до ближнього; і, пригадавши слова про те, що навіть у солодкому потьмаренні свідомости не знаєш, чи справді любиш людей, і чи любиш людей справжніх, а чи тебе вводить в оману — і якими саме властивостями — якась гра й вигадка уяви, Ульріх продемонстрував щиру готовність скріпити вузлом сумнівні стосунки між почуттям і пізнанням — скріпити бодай тепер і так, як вони вимальовуються із щойно завершеної розмови.

 — Обидві ці суперечності тут завжди очевидні й становлять квадригу, — промовив він. — Людину кохаєш тому, що її знаєш. І тому, що її не знаєш. І пізнаєш її тому, що кохаєш. І не пізнаєш тому, що кохаєш. І часом це набуває таких масштабів, що раптом стає дуже відчутним. Тоді настають ті горезвісні хвилини, коли Венера крізь Аполлона й Аполлон крізь Венеру дивляться на голомозого манекена й страшенно дивуються, що колись на голові в нього бачили чепчика. Якщо кохання виявляється тоді глибшим, ніж подив, то між ними доходить до боротьби, й іноді перемога дістається знов коханню, хоч і змученому, зневіреному й невиліковно скаліченому. Та якщо воно не дуже глибоке, то доходить до боротьби між тими, хто почувається ошуканим, а також до образ, до грубого втручання реальности, до безмежної ганьби, й усе це має стати покутою за те, що ти виявився таким наївним.

У житейському морі ці бурі кохання заставали його надто часто, щоб описувати їх тепер спокійно, не кваплячись.

Проте Аґата поклала цьому край.

 — Якщо ти не проти, то я хотіла б зауважити, що загалом усі ці справи з подружньою й неподружньою честю в нас усе ж таки дуже переоцінюють! — заперечила вона і знову прибрала зручної пози.

 — Переоцінюють кохання загалом! Шаленець, який вихоплює ножа й прохромлює ним ні в чому не винну людину, котра випадково опинилася в центрі його галюцинацій, — у коханні він цілком нормальна людина! — впевнено промовив Ульріх і засміявся.

51. Кохати не просто

Зручна поза й спокійне, ненабридливо ніжне сонячне світло сприяли таким розмовам; а заходили вони здебільшого поміж двома шезлонґами, що стояли не стільки в затишку й у затінку під будинком, скільки на затіненому світлі, яке лилося з парку й свободу якого обмежували по-вранішньому ще свіжі стіни. Не слід, однак, гадати, нібито шезлонґи стояли там тому, що брат із сестрою через марність своїх взаємин (у звичайному сенсі марні вони були вже тепер, а у високому ще, мабуть, загрожували такими стати) мали намір на шопенгауерсько-індійський манір обмінятися думками з приводу облудної суті кохання й аналізом захиститися від його дурманної спокуси продовжувати життя; ні, вибирати напівтіні, бути обережними й стримувати свою цікавість їх спонукало щось інше, й пояснити його простіше. Сама тема розмов була така, що в безмежному досвіді, завдяки якому поняття кохання лише й стає зрозумілим, можна було вгадати найрізноманітніші шляхи, котрі ведуть від запитання до запитання. І двоє таких запитань — як любити свого ближнього, котрого не знаєш, і як — самого себе, кого знаєш іще менше, — викликали зацікавлення і привели до запитання, що охоплювало ті обоє: як любити взагалі? Або, інакше кажучи: що таке любов «насправді»? На перший погляд, це запитання може видатися трохи замудрим, а для закоханої пари воно, власне, навіть заскладне. Але в ньому, досить лише поширити його на мільйони закоханих пар і на їхню неоднаковість, можна помітити й щось божевільне.

Ті мільйони неоднакові не лише своїми суто особистими властивостями (чим вони можуть пишатися), але й тим, як поводяться, хто об’єкт їхнього почуття і які між ними стосунки. Іноді говорити про закохані пари не можна взагалі, зате все ж таки можна говорити про кохання; іноді можна говорити про закохані пари, але не про кохання, і частіше так і буває. А загалом це слово охоплює стільки ж суперечностей, скільки недільний день у провінційному містечку, де селянські парубки о десятій ранку вирушають до меси, об одинадцятій завертають до дому розпусти десь у невеличкому провулку, а о дванадцятій приходять до шинку на головному майдані випити й перекусити. Чи варто досліджувати таке слово зусібіч? Але люди, послуговуючись ним, чинять без тямку, так ніби за всіх відмінностей вбачають у ньому щось спільне…

Це — як море й калюжа: любити тростинку або честь, і нікому не вдарило б у голову забувати про різницю, якби не звичка робити це день при дні. Інші різновиди такого, як море й калюжа, і все ж того самого, можна назвати словами, сказавши: любити чарку, тютюн і ще гірші отрути. Шпинат і прогулянки на свіжому повітрі. Спорт чи розум. Правду. Жінку, дитину, собаку. Ті, хто про це розмовляв, додали: Бога. Красу, батьківщину і гроші. Природу, товариша, роботу й життя. Свободу. Успіх, владу, справедливість чи просто доброчесність. Усе це люблять; одне слово, з любов’ю пов’язують майже стільки ж речей, скільки є видів прагнень і мовних зворотів. Але що всі любові об’єднує і що різнить?

Доречно, мабуть, згадати слова з коренем «вил». Є дво — і тризубі вила, є гнойові вила, є вилка у стрільбі з гармат, є розвилина на дереві, розвилка на дорозі тощо; і всі ці слова мають одну спільну ознаку — «вилкість». Це — вирішальне враження від надзвичайно різних речей, які так називаються: їхня вилкоподібна форма, їхня вилкість. Якщо відштовхуватись від неї, то виявляється, що всі ці речі підпадають під те саме поняття; якщо виходити з первісного враження від «вилкости», то виявляється, що його наповнюють і доповнюють враження від різноманітних, цілком певних видів вил і вилок. Спільна в них, отже, форма, загальний вигляд, а відмінність полягає насамперед у тих різноманітних формах, яких вони можуть прибирати, а відтак і в предметах, що мають таку форму, у їхньому матеріалі, призначенні й т. ін. Та коли будь-які вила чи вилки можна порівнювати безпосередньо з будь-якими іншими вилами чи вилками й сприймати їх чуттєво, нехай навіть вони будуть лише у крейдяному малюнку чи в нашій уяві, то не так стоїть справа з різноманітними образами кохання; й увесь сенс цього прикладу зводиться до запитання, чи нема й тут, у всіх випадках, позаяк усі вила й вилки вилкоподібні, якої-небудь головної ознаки — чогось любовного, чи з категорії любови, чи такого, що нагадує любов. Але кохання — не предмет чуттєвого пізнання, його не сприймеш ні зором, ні яким-небудь іншим чуттям, воно — таке саме явище морального штибу, як і вмисне вбивство, справедливість чи зневага; а це, з-поміж усього іншого, означає, що можна вибудувати вельми звивистий, закріплений на різноманітних опорах ланцюг порівнянь між прикладами кохання, найвіддаленіші з яких бувають анітрохи, аж до діаметральної протилежности, не схожі один на одного й усе ж таки пов’язані між собою якимсь лише їм притаманним зв’язком. Виходить, ведучи мову про кохання, можна дійти навіть до ненависти; й усе ж таки причина цьому — не ота «амбівалентність», на яку так часто посилаються, не роздвоєність почуттів, а навпаки, саме абсолютна цілісність життя.

І все ж розмова, що вже зав’язувалася, могла продовжитись і з такого слова. Бо навіть якщо не закликати на допомогу вила, вилки й такі інші невинні речі, освічена бесіда нині здатна хутко перетерти на зубах суть і природу кохання, висловлюючись при цьому так захопливо, немовби ця природна суть криється в усіх виявах кохання, як ота «вилкість» — у гнойових вилах чи в розвилині на дереві. У такому разі кажуть (і Ульріха з Аґатою також могла підштовхнути до цього загальна звичка), що головне в усьому, пов’язаному з коханням, — лібідо, або кажуть, що це — еротика. Кожне з цих двох слів має свою, відмінну від другої історію, а проте ці історії, надто з огляду на сучасність, все ж таки можна порівнювати. Річ у тім, що коли психоаналіз (адже доба, яка ніколи не опускається в духовні глибини, любить почути, що вона має глибинну психологію) почав перетворюватися на буденну філософію, внісши авантюризм у міщанський побут, то й усе на світі заходилися пояснювати, посилаючись на лібідо, внаслідок чого тепер про це ключове й навіть схоже на відмичку поняття можна сказати все що завгодно, й не можна нічого сказати до пуття. І точнісінько те саме стосується й еротики; тільки в тих, хто глибоко переконано пов’язував з нею всі фізичні й психологічні зв’язки на світі, з власною еротикою було так уже від самого початку. Марна річ намагатися перекласти «лібідо» як «потяг і хтивість», тобто як сексуальне чи пресексуальне, а «еротика» — як «духовна, навіть надчуттєва ніжність»; до такого перекладу довелося б прикласти спеціальний історичний аналіз. Необізнаність робить таку нудну роботу приємною. І саме це й стало передумовою того, що розмова поміж двома шезлонґами не потекла заздалегідь визначеним руслом — куди спокійнішою і привабливішою їй видалася манера просто перелічувати якомога більше прикладів того, що називають коханням, і невимушено вмисне нагромаджувати їх, мов у якій-небудь грі, не гребуючи навіть геть безглуздими.

І вони, спокійно теревенячи, поділяли приклади, що спадали їм на думку, на всілякі групи й за всілякими ознаками — залежно від почуття, від предмета, на який воно спрямоване, й від форми, в яку воно виливається. Корисно було також спершу розглянути ту чи іншу поведінку й подивитись, чи заслуговує вона більшою чи меншою мірою у прямому або в переносному значенні своєї назви. Так зусібіч нагромаджувався різноманітний матеріал.

Та насамперед мова мимоволі зайшла про почуття; адже вся суть кохання, здавалося б, у почуванні. Тим глибше може вразити відповідь, що в коханні чого-чого, а почуття — найменше. Для незайманої недосвідчености воно — мов цукор і зубний біль: не зовсім, либонь, таке солодке й не зовсім таке болісне, але воднораз докучливе, мов ґедзі, що обсідають худобину. Можливо, не кожному, хто сам страждає від мук кохання, це порівняння видасться зразковим; проте й звичайний опис кохання, по суті, мало чим відрізняється від такого порівняння: тривоги і страхи, туга, щем і невиразні бажання! Нічого певнішого сказати про цей стан споконвіку ще нікому, здається, не щастило. Але така невиразність почуттів властива не лише коханню. Незалежно від того, щаслива людина чи сумна, пізнає вона теж не так категорично й прямолінійно, як відрізняє гладеньке від шерехатого; та й решту почуттів не дуже легко розпізнати шляхом суто чуттєвим, сказати б, на дотик. Тим-то вже за такого повороту в розмові слід було зробити зауваження, яке могли б гідно його доповнити, а саме про неоднакові задатки й розвиток почуттів. Такі слова Ульріх сказав, перше ніж зробити своє зауваження; а міг би й сказати: задатки, розвиток і зміцнення.

Бо своє зауваження він почав зі звичайного, відомого з досвіду факту, що будь-яке почуття приносить із собою переконливу впевненість у ньому (і це становить, очевидно, невіддільну рису його суті), й додав, що з таких самих загальних причин слід припустити: вже в цій суті немалою мірою закладена й відмінність почуттів. Це підтверджують, мовляв, і його (приклади). Любов до товариша має інше походження й інші головні риси, ніж кохання до дівчини, кохання до жінки вже змарнілої — інші, ніж кохання до жінки священно неприступної; і вже зовсім докорінно різняться між собою почуття, котрі відходять одне від одного ще далі; це, щоб тему кохання вже не полишати, — саме кохання, пієтет, похітливість, послух та всілякі різновиди кохання й відрази. Якщо взяти до уваги обоє цих припущень, то почуття, виходить, від початку до кінця мають бути міцні й прозорі, як кристали. Й усе ж таки нема такого почуття, щоб воно було беззастережно тим, чим здається; і певности щодо цього не дає ні самоаналіз, ні поведінка, яку викликає почуття. Ця відмінність між самовпевненістю й непевністю почуттів, безперечно, не маленька. Та якщо розглядати процес виникнення почуття у зв’язку з психологічними й соціальними причинами цього виникнення, то такий зв’язок стає цілком зрозумілим. Причини ці зумовлюють — і то в загальних рисах — сказати б, лише різновид почуття, не визначаючи його в деталях; адже кожному інстинкту й кожній життєвій ситуації, яка цьому інстинктові надає руху, відповідає цілий букет почуттів, які можуть їх задовольнити. І те, що бачимо на початку, можна назвати, звичайно, суттю почуття, яке перебуває ще поміж буттям і небуттям; та якщо надумаєш цю суть описати, то, хоч би там як вона була влаштована, про неї не скажеш нічого влучнішого, ніж те, що вона — щось таке, що в процесі свого розвитку й залежно від багатьох супутніх обставин чи від їхньої відсутности виросте в те почуття, яке й мало з нього вийти. Отже, будь-яке почуття має, крім своїх первісних задатків, ще й долю; а що його подальший розвиток уже й геть залежить від супутніх умов, то нема почуття, яке вже від початку вочевидь було б самим собою, і нема, либонь, навіть такого, яке безсумнівно було б суто почуттям і нічим іншим. Інакше кажучи, з цієї взаємодії задатків і розвитку випливає, що у сфері почуттів домінують не абсолютна наявність і однозначне здійснення, а поступне наближення й приблизне здійснення. І це стосується десь усього, що прагне осягти почуття.