Розділ «Книга друга»

 — У суті ґенія він вирізняв творчу основу й своєрідність, «своєрідний дух». Завдяки цьому Кант має величезний вплив і донині, — відповів У. — Згодом Ґьоте, мабуть, спирався на нього, навіть коли описував «осяяність ґенієм» словами: «Такими бувають багато речей, і навіть вельми далекі одна від одної з легкістю визнають одна в одній — і то без самолюбства й самовдоволення — цю властивість». Але таке тлумачення дуже розраховане на роботу розуму й веде до того трохи гімнастичного уявлення про «ґеніальне», жертвою якого ми стали. Аґата засміялася й скептично спитала:

 — Виходить, тепер ти знаєш, що таке «ґеній», «ґеніальний» і «осяяний ґенієм»?

У відповідь на цю іронію У. стенув плечима й промовив:

 — Принаймні ми з’ясували, що німці, коли вже не видно ознак суворого кантівського «своєрідного духу», за ґеніальну сприймають і зухвалу, екстраваґантну поведінку.

49. Розмови про кохання

Людина, а по суті, тварина, наділена мовою, — це єдина тварина, яка й для продовження роду потребує розмов. І розмовляє вона не лише через те, що розмовляє й без цього; ні, схоже, її велелюбність пов’язана з її балакучістю в самій своїй суті й то так загадково-глибоко, що це мало не нагадує давніх мудреців, за чиєю філософією Бог, люди й речі постали з «логосу», під яким ті мудреці поперемінно розуміли то святого духа, то розум, то мову. Та навіть психоаналіз і соціологія своїми дослідженнями не додали тут нічого суттєвого, хоч обидві ці новітні науки своєю здатністю втручатися в усі людські справи вже можуть позмагатися з католицизмом. Виходить, треба самому взяти собі до тями, що в коханні розмови грають чи не важливішу роль, ніж будь-що інше. Кохання — найбалакучіше з-поміж усіх почуттів, і велика його частина — це сама балакучість. Якщо людина молода, то ці розмови про все на світі — ознака такого явища, як зростання; якщо людина вже у зрілому віці, то вони — її павиний хвіст, і він, навіть якщо від пір’їн у ньому лишилося саме цурпалля, розпускається тим спритніше, чим пізніше це робить. Причина цього полягає, мабуть, у пробудженні споглядального мислення завдяки коханню і в тривалому зв’язку такого мислення з цим почуттям; але поки що питання це потребує, звісно, додаткового вивчення, бо хоча словом «споглядання» послуговуються майже так само часто, як і словом «кохання», зрозумілішим воно, однак, не стає.

А втім, це ще не дає підстав називати чи не називати коханням те, що пов’язувало Аґату й Ульріха, хоч вони просто не могли одне з одним набалакатись. Та й те, що обоє казали, завжди оберталося — хоч так, а хоч інак — навколо кохання, що правда, то правда. Одначе з коханням завжди виходить так само, як і з рештою почуттів: його полум’я перекидається тим більшою мірою на слова, чим більша відстань наразі відділяє слова від дій; і те, що після перших глибоких і туманних душевних бентег спонукало брата із сестрою поринати в розмови й іноді здавалося їм якимись чарами, була насамперед їхня непевність у тому, як діяти далі. Але пов’язаний з цим острах перед власними почуттями й нетерпляча цікавість проникнути за їхні лаштунки інколи робили їхні розмови на словах поверховішими, ніж вони були в глибині.

50. Труднощі там, де їх не шукають

Як стоїть справа з не менш знаменитим, ніж улюбленим і поширеним прикладом кохання між двома так званими особами різної статі? Це — особливий випадок заповіді «люби ближнього свого, не знаючи, який він» і випроба зв’язків між коханням і дійсністю.

Люди роблять собі одне з одного ляльок, якими вже гралися в любовних мріях.

А хіба на це не впливає те, що друге вважає, думає і чим воно є насправді?

Поки його кохаєш і позаяк його кохаєш, усе тебе зачаровує; але навпаки не буває. Ще ніколи жодна жінка не кохала чоловіка за його погляди й думки, і жоден чоловік не кохав жінку за її погляди й думки. Погляди й думки відіграють лише важливу другорядну роль. Крім того, про це можна сказати те саме, що й про злість: якщо те, що має на увазі друге, розумієш  неупереджено, то обеззброєною виявляється не лише злість, а здебільшого, всупереч її очікуванню, й кохання.

Але ж захват, коли думки збігаються, часто, а надто на початку, відіграє все ж таки головну роль?

Чоловік, слухаючи голос жінки, чує, як йому, чоловікові, вторує чудесний невидимий оркестр, а жінки — просто-таки мимовільні черевомовці; не кажучи жодного слова, вони чують свої надзвичайно розумні відповіді. Це — щоразу такий собі невеличкий благовіст; людина спускається до кого-небудь із хмар, і все, що вона висловлює, тому другому здається небесним вінцем, зробленим, як на загад, для його власної голови! Згодом почуваєшся, звісно, п’яницею, що проспався.

А крім того — справи! Хіба справи кохання, його вірність, його жертви й знаки уваги — не найкращий йому доказ? Але справи завжди двозначні, як і все німе! Коли пригадуєш власне життя як рухомий ланцюг подій і вчинків, то воно скидається на п’єсу, з діалогів якої тобі не запам’яталося жодне слово й усі сцени якої мають такі самі, досить одноманітні кульмінації!

Виходить, кохають не за заслуги й не в нагороду, а під антифон смертельно закоханих безсмертних душ?

Те, що тебе кохають не так, як того заслуговуєш, — біда всіх старих дівок обох статей!

Таку відповідь дала Аґата. Лиховісно чарівна безпричинність кохання й легкий хміль несправедливости перейшли в реальність із минулих любовних романів, змусивши її, Аґату, змиритися навіть із браком гідности й серйозности, за який вона через свою гру з професором Лінднером іноді дорікала собі і якого завжди соромилася, коли знов опинялася поруч з Ульріхом. Але завів цю розмову Ульріх, і, поки вона тривала, йому скортіло почути від неї деякі її спогади, бо на ці свої життєві перлини вона дивилася так само, як і він — на свої.

Вона звела на нього очі й засміялась.

 — Хіба ти ніколи не кохав кого-небудь понад усе на світі й за це себе не зневажав?