Розділ «Книга друга»

Так Ульріх завершив своє зауваження, що містило приблизно ці пояснення й у цій послідовності. Навряд чи так коротко й так перебільшено, як твердження, нібито самого почуття в коханні — найменше, можна було сказати, отже, й про те, що кохання, оскільки воно — почуття, годі розпізнати за почуттям. Це, до речі, проливало трохи світла на питання, чому кохання він назвав моральною подією. А три іменники — задатки, розвиток і зміцнення — були ті головні вузли, які зв’язували систематизоване розуміння феномена почуттів, принаймні — з певної принципової позиції, на яку Ульріх досить охоче ставав, коли йому потрібне було таке пояснення. Та позаяк докладний розгляд усього цього породив би ще більші претензії і міг би привести до ще глибшого менторства, ніж Ульріх готовий був узяти на себе, то далі в розпочатому він не пішов.

Їхня розмова потекла двома руслами. Якщо судити з того, що про неї вже сказано, то тепер мала б настати черга предмета кохання й дій, які воно на нього спрямовує, щоб, спираючись на них, визначити, до чого приводить надзвичайно нерівний його феномен; і щоб нарешті довідатися, що ж воно «за суттю своєю» таке — кохання. Тим-то й мова про роль дій у визначенні почуття заходила навіть у зв’язку з його зародженням, а вже до його подальшої долі вона мала повернутися й поготів. Однак Агата поставила ще одне запитання; річ у тім, припустила вона, — а сестра мала підстави якщо й не підозрювати, то принаймні боятися такої підозри, — що вибране братом пояснення стосується лише неглибокого почуття або досвіду, який про глибокі почуття не хоче нічого знати.

Ульріх відповів:

 — Аж ніяк! Адже саме надзвичайно глибоке почуття часто й не має в собі аж такої певности. Вкрай перелякана людина, замість захищатися чи втікати, виявляється паралізованою або вчиняє крик. До безмежного щастя нерідко домішується якийсь своєрідний біль. Навіть надто велике завзяття, кажуть, «лише шкодить». І взагалі, можна стверджувати, що почуття у хвилини особливо гострих почувань, як у хвилини затемнення, бліднуть і вмирають. Можливо, весь відомий нам світ почуттів пристосований лише для середнього рівня життя, а на вищих його рівнях припиняє своє існування, так само як і починається він не на найнижчих рівнях.

Непрямим чином це стосується й того, з чим стикаєшся, коли спостерігаєш за власними почуттями, надто коли розглядаєш їх «крізь лупу». Вони втрачають тоді свою виразність, і розрізняти їх важко. Але виразністю сили, яку почуття в такому разі втрачають, вони мали б хоч певною мірою відшкодовувати виразністю уваги до них; та навіть цього вони й не роблять… Так відповідав Ульріх, і це порівнювання згасання почуттів у процесі самоспоглядання й на вищих рівнях їхнього вияву не було випадкове. Бо те й те — це стани, коли дії припиняються або наштовхуються на перешкоду, а позаяк зв’язок між «відчувати» й «діяти» такий тісний, що багато хто вважає його єдністю, то обидва приклади доповнюють один одного не просто так.

Та чого Ульріх уникав, то це — згадувати саме про те, що обоє вони знали з власного досвіду: що з найвищим рівнем любовного почуття справді може бути пов’язаний стан розумового згасання й фізичної безпорадности. Тому Ульріх досить свавільно відвернув розмову від значення, яке для почуттів мають дії, — відвернув, немовби з наміром знов торкнутися поділу кохання на групи залежно від його предмета. На перший погляд, ця трохи химерна можливість і справді краще відповідала потребі дати лад чомусь багатозначному. Адже якщо, почнімо з прикладу, любов до Бога позначати тим самим словом, що й любов до риболовлі, — це святотатство, то річ тут, безперечно, у відмінності того, на що любов спрямована; і так само можна робити висновки про значення предмета, беручи й інші приклади. Виходить, величезних відмінностей любовному ставленню до чого-небудь надає не так сама любов, як щось інше. Так, є предмети, які любов оздоровлюють і збагачують; а є й інші, котрі її збіднюють і роблять хворобливою, неначе це залежить лише від них. Є предмети, які, щоб любов виявила всю свою своєрідність і силу, мають на неї відповісти; а є предмети, у випадку з якими така вимога була б уже заздалегідь позбавлена сенсу. Саме цим, поза всяким сумнівом, відрізняється ставлення до живих істот від ставлення до істот неживих; але навіть предмет, позбавлений душі, — справжній партнер любови, і його властивості впливають на її властивості.

Що нерівноцінніший цей партнер, то викривленішою, щоб не сказати спотворенішою пристрастю, стає сама любов.

 — Порівняй здорове кохання двох молодих людей одне до одного, — закликав сестру Ульріх, — і кумедно гіпертрофовану любов самотньої людини до собаки, кішки чи пташеняти. Поглянь, як пристрасть між чоловіком і жінкою згасає або починає надокучати, мов жебрак, якому не подають милостиню, коли на цю пристрасть не відповідають взаємністю або відповідають не повною мірою. Не забувай також, що коли союз нерівний, як це буває між батьками-матерями й дітьми або між господарем і слугою, між чоловіком і предметом його шанолюбства чи його розбещености, взаємність у любові — це щось украй ненадійне й просто-таки згубне. Повсюди, де недостатньо регулюється природний обмін між станом і партнером любови, вона відмирає, як нездорова тканина в тілі!

Ця думка приваблювала його, здавалося, чимось особливим. Ульріх ладен був спинитися на ній докладніше й навести численні приклади; та поки ще він обмірковував їх, щось інше, чого він не мав на увазі, але що, мов занесені з поля пахощі, оживило замислений шлях очікуванням, — щось інше майже помилково, здавалося, перевело його думки на те, що в малярстві терміном однієї з чужих мов називають nature morte, натюрморт, а по-німецькому — Stilleben, тобто «тихе життя».

 — Це досить смішно, що людина цінує добре намальованого омара, — несподівано повів далі Ульріх, — або лискуче, мов дзеркало, виноградне гроно, або підвішеного за лапи зайця, поблизу якого щоразу виявляється ще й фазан; адже людський апетит уже сам собою смішний, а намальований апетит — ще смішніший, аніж природний.

І обоє мали відчуття, що таке продовження розмови пов’язане з їхньою темою глибше, ніж здавалося на перший погляд, і стосувалося того, чого вони не схотіли казати про самих себе.

Адже у справжніх натюрмортах — у речах, тваринах, рослинах, краєвидах і людських тілах, вигнаних до сфери мистецтва, — виказує себе щось інше, ніж вони демонструють, а саме таємничий демонізм мальованого життя. З-поміж таких картин є й знамениті, тож обоє знали, що на них зображено насправді; та краще вести мову не про певні картини, а про який-небудь їхній різновид, котрий, до того ж, не становить і школи, а постає безсистемно, з веління всесвіту. Аґата поцікавилася, за якою ознакою можна впізнати школу. Ульріх усміхнувся й, вочевидь не бажаючи називати яку-небудь вирішальну прикмету, неквапно, але без вагань промовив:

 — Невиразне, безкінечне, хвилююче відлуння!

І Аґата його зрозуміла. Таке відчуття, ніби ти — на морському березі. Дзижчать комахи. Легіт приносить з лугів сотні запахів. Заклопотано блукають удвох думка й почуття. Але перед очима — німа морська пустеля, яка не відгукується, й усе, що має значення на березі, губиться в одноманітному русі безкрайого видовища. Аґаті спало на думку, що всі справжні натюрморти («тихі життя») можуть навіювати цей щасливий, невситимий смуток. Що довше на них задивляєшся, то стає очевидніше: зображені на них предмети немовби лежать на строкатому березі життя, і в очах у них застигло щось небачено-дивовижне, а мову їм відібрало.

Цього разу Ульріх відповів іншими словами:

 — По суті, всі натюрморти показують світ на шостий день після його сотворіння, коли Бог і світ були ще сам на сам, без людини! — І, помітивши в очах усміхненої сестри запитання, додав: — Суто по-людському вони викликають, мабуть, ревнощі, таємничу цікавість і журбу!

Це був «експромт» і навіть не найгірший; Ульріх подумав про це невдоволено, бо не любив таких несподіваних думок, котрі нагадували обточені на токарному верстаті й нашвидкуруч позолочені кулі. Але не спробував він і поправитись, та й сестра нічого не перепитала. Бо досить відверто висловитись про жахливе мистецтво натюрморту, цього «тихого життя», обом не давала його дивна подібність до їхнього власного життя.

Ця подібність відігравала в ньому велику роль. Нема потреби докладно повторювати все, що сягало своїм корінням у спільні спогади дитинства, а після їхньої зустрічі знов прокинулося й відтоді всім враженням і більшості розмов надавало якогось дивного відтінку, але не можна змовчати й про те, що в усьому цьому завжди відчувався своєрідний дурманний подих отого «мертвого життя». Тому вони мимоволі, не маючи на оці нічого певного, чим можна було б керуватися, звертали свою допитливість до всього, що могло бути спорідненим із суттю натюрморту; тож і виник такий чи приблизно такий діалог, який, мов коловорот, ще раз напружив і наново прокрутив подальшу їхню розмову.

Людина, змушена благати про щось перед незворушним образом, який ніколи не дає відповіді, — така людина поринає в дурман розпачу, аґресії або приниження. Але як же зворушливо й невимовно прекрасніше впасти навколішки перед застиглим образом, в якому життя згасло кілька годин тому, лишивши на ньому відблиск, як його лишає призахідне сонце!

Цей другий приклад — досить банальний відбиток почуття, якщо так можна назвати що-небудь узагалі! Світ веде мову про священність і гідність смерти; сотні, якщо не тисячі, років лунає поетичний мотив коханої в домовині; з ним споріднена ціла поезія смерти, поезія надзвичайно лірична. У цьому є, мабуть, якесь хлоп’яцтво. Хто уявляє собі, що смерть дарує йому найшляхетні-шу з коханих? Той, у кого нема мужности чи змоги мати живу!