Розділ «Книга друга»

Усе це можна було передати й словами, що «ймовірна людина» і «ймовірне життя» помалу вже посідають місце «істинної» людини й «істинного» життя, які нібито виявилися всього-на-всього вигадкою й симуляцією; саме на щось таке Ульріх уже й натякнув був, сказавши, що це питання — не що інше, як наслідок безтурботного розвитку. Сенс усіх таких зауважень вочевидь іще не цілком розумів і він сам, але саме ця вада наділяла їх властивістю осявати, наче сполохами блискавиці, широкі простори, і він знав таку безліч прикладів сучасного життя й сучасного мислення, до яких вони пасували, що відчував пекучу потребу обернути їхнє поняття, основане на емоціях, на яке-небудь чіткіше. Тож не відпала й необхідність продовжити розмову, і він поклав усе ж таки неодмінно повернутися до неї, щойно трапиться зручніша нагода.

Він не стримався й від подиву аж усміхнувсь, усвідомивши, що цей намір уже спонукає його, хоч сам він того й не бажає, розповісти Аґаті про що-небудь давнє, таке, про що він колись, у хвилини тривог і сумнівів, казав: «У світі не стається нічого нового». Це був світ неспокою, позбавлений сенсу, світ, що тече собі, мов струмок, крізь пісок, не порослий зеленню; тепер Ульріх назвав його «світом імовірної людини». Зі свіжою цікавістю спостерігав він за людськими потоками, берегами яких вони з Аґатою простували і які своїми пристрастями, звичками й чужими радощами відвертали їхню увагу від них самих. Це був світ отих пристрастей і радощів, а не світ іще ілюзорних можливостей! Тому це був і світ перешкод, який ставить у рамки навіть найнестримніші почуття, — світ середнього життєвого стану. Уперше не просто емоційно, а так, немовби очікуєш чого-небудь насправді, він подумав про те, що різницю, яка не дає світському почуттю в одному випадку вгамуватися й надовго реалізуватись, а в іншому — по-світському розвиватися, посуватись уперед, — цю різницю можна пояснити, мабуть, двома докорінно відмінними станами або видами цього почуття.

Урвавши свої роздуми, Ульріх кинув:

 — Поглянь!

І свідомість в обох осягла те, що постало їхньому зору. Це сталося тоді, коли вони саме перетинали один відомий і, якщо можна так сказати, всіма шанований майдан. Тут стояла будівля Нового університету — таке собі наслідування барокового стилю, перевантажене дрібними деталями; неподалік виднілася дорога «неоґотична» церква з двома вежами, яка нагадувала вдалий карнавальний жарт, а задній план утворювала, поряд із двома невиразними університетськими закладами й банківським палацом, велика, похмуро-вбога споруда суду і в’язниці, вік якої налічував кілька десятків років. Цю картину перетинав масивний і швидкий екіпаж, і досить було одного погляду, щоб охопити й усю солідність того, що вже відбулося, й ознаки подальшого процвітання, а заразом і неабияк зачудуватися людською діяльністю та зіпсувати собі настрій ледве відчутним осадом малозначущости всього цього. І Ульріх, не змінюючи, по суті, теми розмови, повів далі:

 — Уяви собі, що владу над світом захопила ватага розбійників, за душею в яких — нічого, крім ницих принципів та грубих інстинктів! Навіть на цьому дикому ґрунті по якімсь часі постали б творіння духу! А ще по якімсь часі дух, коли він удосконалився б, уже став би перешкодою на власному шляху! Урожай зростає, а його якість падає, так ніби плоди, коли ними облиті всі гілки, набувають присмаку тіні!

Він не спитав чому. Він просто вибрав це порівняння, щоб сказати: більша частина того, що називається культурою, перебуває, на його думку, поміж настроями ватаги розбійників і бездіяльною зрілістю; а коли так, то це було все ж таки виправдання всій розмові, на яку він збився, хоч початок їй поклав якийсь перший ніжний відтінок.

48. Погляди на значуще й початок розмови про це

Якщо хто-небудь заводить мову про двоєдушність і безладність людської натури, то сам він, слід гадати, вважає себе здатним уявити собі цю натуру ліпшою.

Людина набожна може так вважати, а Ульр. набожний не був. Навпаки, щодо віри він мав підозру в тому, що вона схильна до нерозважливости, і незалежно від того, що було в основі такої духовної поведінки — яка-небудь несподівана земна думка чи неземна ідея, сама ця поведінка, вже як спосіб душевного розвитку, нагадувала йому марні потуги курки злетіти. Виняток становила тут лише Агата; він казав, що заздрить її вмінню вірити палко й необачливо, і суто жіночний брак у неї розважливої стриманости іноді відчував майже так само фізично, як одну з-поміж решти статевих відмінностей, знати про які — щаслива омана. Він прощав їй непередбачуваність навіть тоді, коли ця її властивість здавалася йому, по суті, непрощенною, зокрема у взаєминах з отим смішним професором Лінднером, щодо яких сестра багато чого від нього, Ульріха, приховувала. Він відчував поруч із собою потайливе тепло її тіла і пригадував одне палке зауваження, зміст якого полягав у тому, що сама собою людина не буває вродлива чи потворна, добра чи лиха, видатна чи смертельно нудна, ні, її значення завжди залежить від того, що вона викликає — довіру чи сумнів. Це було твердження зухвале й вельми великодушне, але воднораз і ненадійне через свою неточність, яка допускала всілякі суперечливі висновки; і глибоко зачаєне запитання, чи не стосується те зауваження, зрештою, отого цапа легковір’я, отого чоловіка Лінд,, про якого У. майже нічого не знав, — це запитання хвилею ревнощів скаламутило підземний потік його думок. Та коли У. замислився про це, він не міг пригадати, хто взагалі зробив те зауваження — Аґата чи, може, навіть він сам, і перше здалося йому таким самим можливим, як і друге. І тоді в ньому через цю плутанину в душевних і фізичних відмінностях ніжною піною розтеклася хвиля ревнощів, і він ладен був нарешті сказати, чому, власне, упереджено ставиться до будь-якої готовности вірити. Вірити чому-небудь і вірити в що-небудь — це душевні стани, які, черпаючи силу в якомусь іншому стані, використовують чи навіть марнують її задля себе самих; але той інший стан був не лише, як це напрошувалося насамперед, усталеним станом знання, він, навпаки, міг бути також ще меншою мірою матеріальним станом, ніж сама віра. І що все, що хвилює його і сестру, скоріше саме так і є — ця обставина спонукала Ульріха висловитись; але думки його були ще далекі від того, щоб на це зважитись, і тому він не висловився, а натомість вирішив за краще змінити тему.

Адже й ґеніальна людина має в душі, либонь, таку собі мірку, яка могла б дати їй право вважати, що все на світі просто незбагненним чином рухається так само назад, як і вперед. Але хто ґеніальний? Замислюватися над цим Ульріх спершу не мав ані найменшого бажання; але запитання це не відпускало його, і він не знав чому.

 — Ґеніальність як вид треба відрізняти від ґеніальности як найвищого ступеня людської особистости, — почав він, ще не знаходячи потрібних слів. — Колись я іноді гадав, що є взагалі лише дві основні людські породи, які погано змішуються, — порода ґеніїв і порода дурнів. Але люди з породи ґеніїв, або ґеніальні, — це ще, мабуть, не ґенії. Ґеній, який викликає захват, по-справжньому постає лише на біржі марнолюбств; у його блиску довкола сяють дзеркала глупоти; він завжди пов’язаний з чимось таким, що надає йому ще й ваги, як її надають гроші чи нагороди. Тож нехай там які великі в нього заслуги, його зовнішній вигляд — то, власне, опудало ґеніальности.

Аґаті цікаво було почути про інше, й вона перебила його:

 — Гаразд, а сама ґеніальність?

 — Якщо з опудала витрусиш середину — по суті, солому, — то, мабуть, солома соломою й зостанеться, — відповів Ульріх, але похопився й недовірливо додав: — Я й сам до пуття не знаю, що можна назвати ґеніальним, як не знаю й того, хто це мав би вирішувати!

 — Сенат мудреців! — мовила, всміхнувшись, Аґата. Вона знала про нерідко досить ідеократичні погляди брата, якими він не раз допікав її в розмовах, і трохи облудно нагадала йому своїми словами про знамениту, але за дві тисячі років так і не виконану вимогу філософії, щоб правити світом людство довірило академії найбільших мудреців.

У. кивнув головою:

 — Про це знали ще за часів Платона. І якби можна було це здійснити, то після Платона на чолі провідного духу виявився б, очевидно, який-небудь платонік, і так тривало б доти, доки одного прекрасного дня справжніми філософами назвали б — Бог його знає чому — послідовників Плотіна. І так само стоїть тепер справа і з тим, що називають ґеніальним. А що зробили б плотініки з платоніками — а перед тим платоніки з плотініками, — як не те, що робить усяка істина з помилкою? Істина помилку невблаганно знищує! Бог діяв обережно, коли ухвалював рішення, що зі слона знов може вийти лише слон, а з кота — лише кіт. Зате з філософа виходить спершу вчений папуга, а потім — антифілософ!

 — Тоді нехай Бог сам і вирішує, що ґеніальне, а що — ні! — нетерпляче вигукнула Аґ., з одного боку, трохи пишаючись цією думкою, а з другого, з жахом усвідомлюючи її |дитячу| нерозважливу гарячковість.

 — Боюся, це Богові набридне! — відказав У. — Принаймні християнському. Він ласий до сердець, і йому байдуже, скільки в них розуму — більше чи менше. А втім, у тому, що церква так зневажливо ставиться до буржуазної ґеніальности, щось таки є!