Розділ «Книга друга»

Здебільшого вони тайкома лишалися вдома, а коли виходили, то уникали місць, де могли трапитися люди їхнього кола; але вони відвідували місця розваг і невеликі театри, де були певні, що нікого не зустрінуть, а загалом, виходячи з дому, відразу просто вливалися в потоки великого міста, які, втілюючи його потреби, залежно від пори дня чи ночі з точністю припливів і відпливів десь в одному місці збирають людську масу, а десь в іншому її розсмоктують. Ульріх з Аґатою здавалися на волю цих потоків, не маючи певних намірів. Їм було приємно робити те, що робило багато людей, і вони жили разом із ними життям, яке тимчасово знімало з них душевну відповідальність за власний спосіб життя. І ніколи ще їхнє місто не здавалося їм таким привабливим і воднораз таким чужим. Будинки у своїй сукупності становили величну картину, навіть коли в чомусь окремому чи кожен окремо привабливі й не були; гамір розливався в розрідженому спекою повітрі, ніби глибока річка, що піднялася до самісіньких дахів; у навальному, приглушеному глибиною вулиць світлі люди мали пристрасніший і загадковіший вигляд, ніж цього, мабуть, заслуговували. Усе бриніло, пишалося, пахло — так своєрідно й незабутньо, немовби давало зрозуміти, яким воно уявляється у своїй миттєвості самому собі; і брат із сестрою не без задоволення приймали це запрошення повернутися до світу.

І все ж робили вони це досить стримано, тому що обоє відчували безпросвітний розлад. Те непевне й таємниче, що пов’язувало їх самих, хоч розмовляти про це відверто вони й не могли, відділяло їх від решти людей; але та сама пристрасть, яку вони незмінно відчували, бо наштовхувалася вона не так на заборону, як на обітницю, також лишала їх у стані, подібному до гнітючих перерв у фізичній близькості. Непогамоване жадання поринало назад у тіло, сповнюючи його ніжністю, такою самою непевною, як день пізньої осени чи ранньої весни. І хоч до кожної окремої людини й до всього світу вони й не мали, певна річ, таких почуттів, як одне до одного, то серцем усе ж таки відчували чарівну тінь того, «як це могло б бути», і серцю несила було ні цілком повірити цій ніжній ілюзії, ні цілком її уникнути, хай би там що траплялося на його шляху.

Через це в добровільних близнюків склалося враження, що завдяки їхньому очікуванню і їхньому аскетизму у них прокинулася чулість до всіх іще живих у мріях симпатій світу, але воднораз і до перешкод, що їх реальність і здоровий глузд ставлять будь-яким почуттям; і перед обома виразно постала своєрідна двобічність життя, яка високі прагнення нерідко притлумлює низькими. До кожного проґресу вона прив’язує який-небудь реґрес, а до кожної сили — яку-небудь слабкість; вона нікому не дає права, якого не позбавила б когось іншого, не залагоджує жодного ускладнення, не вчинивши нового безладу, й навіть велич творить, схоже, лише задля того, щоб належними їй почестями при іншій нагоді вшанувати банальність. Так справді нерозривний і, можливо, вкрай необхідний зв’язок поєднує всі сміливі людські поривання зі здійсненням їхньої протилежности й робить життя — незалежно від решти суперечностей і розбіжностей — для людей розумних чи навіть лише більш-менш розумних досить нестерпним, водночас спонукаючи їх, однак, шукати цьому пояснення.

І міркували про цю пов’язаність почесного й зворотного боку життя також вельми по-різному. Набожні циніки вбачали в цьому наслідок тлінности земного буття; шибайголови — найсоковитішу частину життя, його полядвицю; люди пересічні почуваються в цій суперечності так само затишно, як поміж своєю правою і лівою рукою; а хто міркує обережно, той просто каже, що світ створено не задля того, щоб він відповідав людським поняттям. На це дивилися, отже, як на недосконалість світу чи людських уявлень, це сприймали й по-дитячому довірливо, й меланхолійно, і з байдужною впертістю, а якщо казати загалом, то ухвалювати з цього приводу рішення — скоріше справа темпераменту, аніж почесне завдання здорового глузду. Та коли світ, поза всяким сумнівом, створено не задля того, щоб відповідати людським вимогам, то людські поняття, поза всяким сумнівом, створено задля того, щоб відповідати світу, бо таке їхнє завдання; і чому саме у сфері справедливого й прекрасного вони ніколи цього не роблять — це питання лишається, зрештою, навдивовижу відкритим. Блукання просто так містом показувало це, мовби книжка з картинками, й наводило на розмови, які супроводжувало зрадливе хвилювання, що його породжує гортання такої книжки.

Жодна з цих розмов не досліджувала своєї теми досить ґрунтовно й вичерпно, зате кожна мимоволі торкалася найрізноманітніших причинних зв’язків; водночас пов’язаність думок загалом ставала щораз глибшою, їхня структурованість залежно від конкретного приводу — а такі приводи траплялися один за одним — раз по раз відступала перед навальним напливом цікавих спостережень; і так тривало довго, тривало з утратами й здобутками, допоки нарешті став очевидним результат.

Так У. — випадково чи ні, з певністю чи наздогад — насамперед припустив можливість того, що перешкода почуттям, так само, як і забігання життя наперед або його відставання чи принаймні кидання з боку в бік, одне слово, його духовна ненадійність, — усе це виконує, мабуть, якесь небезкорисне завдання, а саме: створювати й підтримувати такий собі середній життєвий стан.

Він не мав наміру вимагати від світу, щоб той був парком розваг для Генія. Історія світу лише на його вершинах, якщо взагалі не на його горбах та наростах, — це історія Генія і його творінь; а в основному це — історія пересічної людини. Вона — матеріал, з яким працює історія і який знов і знов із неї відроджується. Можливо, таку думку навіяла хвилина стоми. Можливо, Ульріх просто взагалі гадав, що все пересічне, не дуже високе, — стійке і має найкращі шанси зберегти свій вид; можна було припустити, що це — щонайперший закон життя: зберігати самого себе; і так воно, мабуть, і було. Але якщо починати з цього, то треба враховувати, безперечно, й ще одну перспективу. Адже нехай навіть нема сумніву в тому, що людська історія своїми злетами завдячує аж ніяк не пересічній людині, то вона, історія, якщо брати все разом — Геніальність і дурість, героїзм і легкодухість, — усе ж таки історія мільйонів імпульсів і спротивів, властивостей, рішень, настанов, пристрастей, знань і хибних поглядів, що їх пересічна людина зусібіч дістає і навсібіч роздає. В історії і в цій людині перемішані ті самі елементи; й тому людська історія, в кожному разі, — це історія пересічности або (залежно від того, як на це поглянути) пересічний рівень мільйонів історій, і навіть якщо їй судилося хитатися навколо чогось пересічного, то що може бути, зрештою, безглуздішим, аніж ображатися на пересічний рівень за його пересічність!

Але серед цих роздумів зринули й спогади про обчислення пересічних, або середніх, величин, як їх тлумачить теорія випадковости… З холодною, мало не безсоромною незворушністю правила ймовірности починаються вже з того, що події тривають то так, а то вже так і можуть навіть обернутися на свою протилежність. Тому для того, щоб виник і утвердився пересічний рівень, потрібно, щоб великих і виняткових величин було значно менше, ніж середніх, ба навіть щоб вони ніколи не з’являлись і щоб це стосувалося й величин непропорційно малих. І ті, й ті лишаються, в кращому чи в гіршому разі, величинами граничними, і то не лише в розрахунках, але й, як показує досвід, повсюди, де домінують близькі до випадковости обставини. І хай навіть такий досвід набуто у страхуванні від граду чи в складанні зведених таблиць смертности, проте малій імовірності граничних величин недвозначно відповідає те, що і в процесі історичного розвитку однобічні формоутворення й абсолютне здійснення надмірних вимог рідко витримували іспит часу. І якщо, з одного боку, це здається половинчастістю, то, з другого, це досить часто сприяло порятунку людства від заповзятливого ґенія не менше, ніж від глупства, охопленого жагою діяльности! Мимоволі уявлення про ймовірність Ульріх усе рішучіше переносив на духовні й історичні події, а механічне поняття пересічности переводив до сфери морального; і в такий спосіб він повернувся до тієї самої двобічности життя, з якої розпочав. Адже межі і зміни в ідеях та почуттях, їхня марність, загадковий і оманливий зв’язок між їхнім сенсом і здійсненням його протилежности — все це й таке інше міститься як внутрішній наслідок уже в самому припущенні, що те й те однаково можливе. А це припущення і є тим основним поняттям, з якого теорія ймовірности черпає свій зміст, і її визначенням випадковости; те, що воно, припущення, накладає свою печать і на хід світових подій, дає підстави, отже, зробити висновок, що цей хід тривав би не набагато інакше, ніж триває, якби від самого початку на все була тільки воля випадку.

Аґата поцікавилася, чи отаке зумисне, химерне прирівнювання перебігу речей до випадку не потьмарює істини й чи це — не романтичний песимізм.

 — Аж ніяк ні! — заперечив Ульріх. — Ми почали з того, які марні всі сміливі сподівання, і нам здалося, що в цій їхній марності є підступна таємниця. Але тепер ми, порівнюючи цю марність із правилами ймовірности, оголошуємо ту таємницю — яку, іронічно обігравши знаменитий антонім, коротко можна назвати «продуктивною дисгармонією» світобудови, — вкрай невибагливою з тієї причини, що всупереч їй просто нічого не відбувається! Розвиток і далі триває сам собою, йому не накидають жодних законів, що регулювали б його духовний аспект; він немовби залежить від випадковости; і хоча при цьому не може постати й істинне, проте ця сама передумова все ж таки принаймні обґрунтовує ймовірне! Але воднораз ми, виходячи з імовірного, знаходимо пояснення у винятковій стабільності пересічного, надзвичайно небажане зростання якого відчувається повсюди. Отже, в цьому немає нічого романтичного й, можливо, навіть нічого такого, що потьмарювало б істину; це, мабуть, — хочемо ми чи ні, — радше така собі заповзятлива спроба!

Але говорити про це далі Ульріх не схотів і облишив цю, на перший погляд, вдячну тему, не вийшовши за межі вступу до неї… У нього було таке відчуття, немовби він докладно, але незграбно торкнувся чогось великого. Цим великим була глибока двозначність світу, яка полягала в тому, що він, схоже, іде і вперед, і назад, воднораз і приголомшуючи, й окрилюючи, а також у тому, що на духовну людину світ не може справляти іншого враження вже через те, що його історія — це історія людини не значної, а все ж таки вочевидь пересічної, чий розгублений і двозначний образ накладає на світ свій відбиток. Але цей глибокий і несподіваний, як сама ідея, висновок обтяжувала спроба надати знайомій суті пересічної людини, порівнюючи цю суть із суттю ймовірности, тло не цілком вивченої новизни. Основна думка й при такому порівнянні була, на перший погляд, проста: адже пересічне — це завжди й щось імовірне, і пересічна людина — це згусток усіляких імовірностей. Та Ульріх, порівнявши те, що сказав, з тим, що можна було б сказати ще, майже зневірився в доцільності говорити далі про те, що розпочав своїм протиставлянням імовірности й історії.

Аґата пустотливо-нерішуче сказала:

 — Економка в захваті від лото й сподівається на виграш! Отож якщо я гідна зрозуміти тебе правильно, то завдання історії — лишати щораз пересічніший людський тип і закладати підвалини його життя, й на користь цього, мабуть, багато чого промовляє чи принаймні нашіптує. А для цього немає нічого простішого й надійнішого, як здатись на волю випадку, і нехай тоді всі події розподіляють і змішують його закони?

Ульріх кивнув головою:

 — Тут діє правило: «Якби… то…» Якби людська історія взагалі мала завдання і воно полягало саме в цьому, то вона не могла б бути краща, ніж є, і досягала б мети вже тим дивним чином, що ніякої мети не мала б!

Аґата засміялася:

 — І тому ти заявляєш, нібито низька стеля, під якою живуть люди, має виконувати «небезкорисне» завдання?

 — Завдання вкрай необхідне — сприяти пересічному рівню! — підтвердив Ульріх. — З цією метою стеля дбає про те, щоб ніяке почуття й ніяка воля ніколи не виростали до неба!

 — Краще нехай би вже було навпаки! — сказала Аґата. — Тоді вуха мої не стомилися б слухати доти, доки я не почула б усього!

Така розмова, як ця — про ґенія, посередність і ймовірність, — Аґаті здавалася змарнованим часом, тому що давала роботу лише розуму й не зачіпала душі. Не зовсім так сприймав це Ульріх, хоч і був щиро невдоволений тим, що сказав. У всьому цьому не було нічого певного, крім одного: коли що-небудь — гра випадку, то результат демонструє такий самий розподіл виграшних і програшних білетів, як і саме життя. Але з того, що друга частина такого умовного речення правдива, зовсім не випливає, що правдива й перша! Зворотне відношення, щоб бути вірогідним, потребувало порівняння точнішого, яке лише й давало б змогу перенести поняття ймовірности на історичні й духовні події і протиставити один одному два такі різні кругогляди. А бажання робити це тепер Ульріх не мав; та що виразніше він усвідомлював свій недогляд, то глибше переконувавсь у тому, якого важливого завдання торкнувся. Не тільки чимраз більший вплив духовно розбещених мас, внаслідок якого людство стає дедалі пересічнішим, надає ваги будь-якому питанню про структуру пересічного, але й з інших причин, зокрема й загального та духовного походження, основне питання — в чому ж суть імовірного — все більше, здається, прагне посісти місце питання про суть істини, хоча спочатку це питання було лише підручним засобом для розв’язання окремих завдань.