Розділ «Книга друга»

 — Якби тут було сухіше, я лягла б на траву! Поїдьмо куди-небудь! Так кортить полежати на лугу, скромно повернутися до природи, як викинутий черевик!

 — Але це теж означає тільки одне: дістати свободу від усіх почуттів, — відказав Ульріх. — А сам Бог, либонь, відає, що б із нами було, якби й вони не ходили чередою — всі оці кохання, ненависті, страждання й чесноти, які в кожної людини нібито свої. Ми позбулися б, мабуть, будь-якої здатности міркувати й діяти, бо наша душа створена задля того, що повторюється, а не задля чогось нечуваного й небаченого.

Ульріх почувався пригніченим; йому здавалося, що він посунувся ще далі в нікуди, й він, тривожно нахмуривши брови, пильно вдивлявся в сестрине обличчя.

Та Аґатине обличчя було ще ясніше, ніж повітря, яке оточувало його і бавилося її косами, коли вона відповіла, процитувавши щось із пам’яти: — «Не знаю, де я, себе я ще шукаю, про це довідатися хочу, почути звістку. Пірнув я в джерело його кохання, неначе в море — глибоко на дно, де, крім води, нічого вже не бачиш і не відчуваєш».

 — Звідки це? — поцікавився Ульріх, аж тепер завваживши, що вона тримає в руках книжку з його власної бібліотеки.

Аґата, не відповідаючи братові, прочитала з книжки:

 — «Я всі свої спромоги перевершив і дійшов до темних сил. Я чути став у безгомінні й бачити — в пітьмі. Бездонним стало в мене серце, душа кохання позбулась, мій розум форму втратив, моя природа — суть свою».

Нарешті Ульріх упізнав книжку й усміхнувся. Аж тепер Аґата сказала:

 — З твоїх книжок. — І, згортаючи томик, завершила цитату напам’ять закликом: «Чи ти — це сам ти, а чи ні? Про це нічого я не знаю, й нічого в цьому я не тямлю, і в собі не тямлю теж. Я закохавсь, але не знаю, в кого; ні вірний я, ані зрадливий. Що ж я таке? Не тямлю я в своїм коханні навіть; у мене серце сповнене кохання, і водночас порожнє від кохання!»

Загалом її чіпка пам’ять не любила втілювати свої спогади в поняття, а зберігала їх чуттєво нарізно, як зберігають там вірші, й через це в її словах завжди невловимо відчувалася присутність душі й тіла, навіть коли Аґата казала про що-небудь просто так, ненароком. Ульріхові пригадалася сцена перед батьковим похороном, коли Аґата прочитала йому несамовито-прекрасні вірші Шекспіра. «Який же несамовитий її норов проти мого! — подумав він. — Таки мало я дозволив собі сьогодні сказати!» Він ще раз зважив подумки тлумачення «ясної, як день, містики», що його дав сестрі. Ним він загалом припускав можливість тимчасово відступати від звичного й перевіреного ладу у сприйняттях і переживаннях; і якщо дивитися на це так, то їхні переживання і враження просто улягали закону емоційнішому, ніж закон звичайного досвіду, й нагадували малих дітей з буржуазної родини, що опинились у трупі мандрівних акторів. Більше він, виходить, сказати не зважився, хоч кожен куточок простору поміж ним і сестрою вже багато днів був повен незавершених подій! І помалу він почав замислюватись над тим, чи не можна повірити в щось більше, аніж у те, в чому він собі зізнавався.

Після такої напруженої кульмінації в цьому обміні думками вони з Аґатою знову повідкидались у своїх шезлонґах, і їхні слова, відлунавши, потонули в парковій тиші. Оскільки ми вже згадували, що Ульріх почав замислюватися над одним запитанням, то треба, звичайно, сказати й про те, що нерідко відповіді передують своїм запитанням, як ото чоловік, поспішаючи, — розмаяним полам свого розстебнутого плаща. Думка, яка не давала Ульріхові спокою, була несподівана й разюча, і віри вона, по суті, й не вимагала, а вже тим, що з’явилася, породжувала подив і враження, що такий мимовільний здогад тепер ніколи, мабуть, не забудеться, і через його претензійність на душі в Ульріха було трохи незатишно. Він звик міркувати не так безбожно, як незалежно від Бога, що, коли висловлюватись по-науковому, означає: при будь-якій нагоді надавати змогу звертатися до Бога почуттям, адже таке звертання не сприяє пізнанню, а лише заводить у непрохідні нетрі. І цієї хвилини він також анітрохи не сумнівався в тому, що так і лише так діяти й треба, адже найпомітніші відкриття людський розум почав робити мало не після того, як став уникати зустрічатися з Богом. Але думка, що несподівано прийшла Ульріхові в голову, казала: «А що, коли саме це небожественне і є сучасний і своєчасний шлях до Бога?! Кожна доба мала до нього власний духовний шлях, який відповідав її найбільшим інтелектуальним силам; то чи не наша це доля — доля доби мудрого й практичного досвіду: зректися всіх мрій, леґенд і надуманих понять лише через те, що ми, опинившись на вершині пізнання й відкриття світу, знову ступимо на цей шлях і набуватимемо на ньому досвіду початківців?!»

Такий висновок доказової сили не мав, жодної, і Ульріх про це знав; більшості людей цей висновок видався б навіть безглуздим, але Ульріха це не тривожило. Власне, він не мав би дійти його й сам. Науковий метод — адже зовсім іще недавно Ульріх вважав його правомірним — полягає не лише в логіці, а й у тому, що поняття, здобуті на поверхні явищ, на «практиці», цей метод занурює у глибину явищ і тлумачить їх, спираючись на доти здобуті поняття; усе земне, щоб заволодіти ним, спустошують і споганюють, і напрошувалося заперечення, що цей метод не варто було б поширювали й на неземне. Але тепер це заперечення Ульріх опротестовував: пустеля — не заперечення, вона з давніх-давен була колискою небесних видінь; а крім того, перспектив, яких ще не досягнуто, не можна й передбачити! При цьому його уваги уникло те, що він перебував, можливо, ще в одній суперечності з самим собою або звернув зі свого шляху. Апостол Павло називає віру впевненим очікуванням речей, на які покладаєш надії, а також переконаністю в існуванні речей, яких не бачиш; і спротив цьому визначенню, спрямованому на осягнення, визначенню, що стало переконанням освічених людей, домінував у серці Ульріха. Віра як зменшувальна форма знання була огидна його єству, вона — завжди «наперекір здоровому глузду»; зате він мав хист бачити, «дослухаючись здорового глузду», особливий стан і поле діяльности для промітних голів. Згодом Ульріх мав іще докласти чимало зусиль, щоб цей спротив тепер послабився, та поки що він нічого такого не помічав, бо цієї хвилини в його голові роїлися інші думки, які його захоплювали й розважали.

Він почав перебирати приклади. Життя ставало чимдалі одноманітнішим, позбавленим своєрідности. В усі розваги, хвилювання, різновиди відпочинку, ба навіть у пристрасті проникало щось типове, механічне, статистичне, серійне. Воля до життя ставала якоюсь просторою й мілкою, мов річка, уповільнена перед гирлом. Воля до мистецтва вже мало не викликала підозри сама в себе. Скидалося на те, що час починав знецінювати індивіда, не в змозі відшкодувати цю втрату новими колективними звершеннями. Такий вигляд мало обличчя часу. І це обличчя, яке було так важко збагнути, яке він колись любив і намагався поетично обернути на клекітний кратер гуркотливого вулкана, бо разом з тисячами таких самих відчував себе молодим, обличчя, що від нього він, як і ті тисячі, відвернувся, не звладавши з тим жахливо потворним видовищем, — це обличчя змінилося, стало спокійним, лукаво-прекрасним і засвітилося зсередини завдяки одній-однісінькій думці! Бо що, коли світ знецінює не хто інший, як сам Бог?! Хіба світ ураз не набуває тоді знову сенсу й радощів? І хіба Бог уже не мав би його знецінити, якби наблизився до нього бодай на один-однісінький невеличкий крок? І хіба не було б уже єдиною справжньою пригодою побачити хоч би натяк на таке наближення?! Роздуми ці мали безглузду послідовність низки пригод і були в голові Ульріха такі чужі, що йому ввижалося, ніби він бачить сон. Час від часу він обережно позирав збоку на сестру, так наче потерпав, що вона зверне увагу на його поведінку, і кілька разів її білява голова бачилася йому світлом у світлі на тлі неба, й повітря, що бавилося в її косах, бавилося, здавалось йому тоді, і з хмарами.

У такому разі Аґата теж трохи підводилась і вражено роззиралася. Тоді вона намагалась уявити собі, як воно було б, якби раптом звільнитися від усіх життєвих почуттів і відчуттів. Навіть простір, цей завжди незмінний, позбавлений будь-якого змісту куб, мабуть, змінився б, міркувала вона. Коли Аґата на хвильку заплющувала очі, а потім їх розплющувала, внаслідок чого парк поставав перед її зором незайманим, ніби щойно створеним, вона помічала так виразно й так нереально, немовби це було видиво, що напрямок, який пов’язував її з братом, вирізняється з-поміж решти напрямків. Парк «обступав» цю лінію, і хоч ні в деревах, ні в алеях, ні в решті реального оточення нічого не мінялося, в чому вона легко могла переконатись, усе було дотичне до цього зв’язку, як до осі, й через те помітно зазнавало непомітних змін. Нехай це звучало й суперечливо, але вона могла б із таким самим правом сказати, що світ там чарівніший, а може, й болісніший; вражало те, що здавалося, ніби бачиш це навіч. Крім того, впадало в очі, що всі речі довкола мали жахливо занедбаний і покинутий вигляд, але воднораз і жахливо прекрасний, живий; складалося враження, що вони помирали від ніжности чи знепритомніли від пристрасти, так наче їх щойно облишило щось таке, чому й ім’я не придумаєш, таке, що надавало їм просто-таки людської сприйнятливости й чуттєвости. І те саме, що сталося зі сприйняттям простору, сталось і з відчуттям часу; цей конвеєр, цей ескалатор з його жахливою причетністю до смерти іноді, здавалося, спинявсь, а іноді, ні з сього ні з того рушав далі. Бувало, на якусь одну зовнішню мить час усередині зникав, і не лишалося жодних ознак того, чи надовго він перервався — на хвилину, на годину?

Якось Ульріх застав сестру за таким дослідженням і, мабуть, щось про нього здогадався, бо, всміхнувшись, тихо промовив:

 — Мудреці кажуть, нібито для богів тисячоліття — це не довше, ніж змигнути оком!

Потім обоє знову відкинулися в своїх шезлонгах, наслухаючи далі мрійливу мову тиші.

Агата міркувала: «Усе це зробив лише він; і все ж таки в кожній його усмішці проглядає сумнів!» Але сонце невтомно й ніжно лило своє тепло, мов снодійне, на його розтулені вуста, Агата відчувала це по своїх вустах, і їй ввижалося, що вона з братом — одне ціле. Вона спробувала уявити себе на його місці й угадати його думки, чого обоє вони, власне, не допускали, бо такий імпульс ішов не від творчої участи, а ззовні; до того ж такий відступ від взаємної згоди вимагав ще більшої секретности. «Він не хоче, щоб із цього вийшла тільки любовна історія! — сказала подумки вона й додала: — Я теж цього не хочу!» — І відразу по цьому: — Після мене він уже не кохатиме жодної іншої жінки, бо це — вже не любовна історія, це — взагалі остання любовна історія, яка може бути! — І ще додала: — Ми станемо, мабуть, такими собі останніми могіканами кохання!» Цієї хвилини вона була здатна розмовляти з собою і таким тоном, бо, поклавши руку на серце, могла сказати, що, звичайно, й цей зачарований парк довкола них з Ульріхом — радше мрія, ніж дійсність. Направду вона не думала, що Тисячолітнє царство вже, можливо, настало, хоч у цій назві, колись ужитій Ульріхом, і відчувався твердий ґрунт. Їй здавалося навіть, що снага чогось бажати назавжди покинула її, а там, де в неї звичайно зринали мрії (вона й сама не знала, де це), тепер жорстоко промовляв здоровий глузд. Вона пригадувала, що доти, як у її життя ввійшов Ульріх, їй, по суті, легше було злетіти на крилах уяви, сон наяву — як той, що в ньому цієї хвилини витала її душа, — переносив її, бувало, за межі життя, у світ після смерти, ближче до Бога, до сил, які приходили і брали її з собою; або той сон переносив її лише в сусідство з життям, де зникають поняття й починається перехід до лісів і лугів уявлень. І ніколи ж бо не можна було зрозуміти, що то таке! І ось вона спробувала пригадати оті давні уявлення. Але на думку їй спав лише гамак, напнутий поміж двома величезними пальцями, і розгойдувало його безмежне терпіння; потім у тиші щось здіймається над тобою — неначе двоє високих дерев, — і ти поміж них підносишся вгору й зникаєш; і нарешті — порожнеча, незрозуміло як і чому наповнена якимсь зрозумілим змістом. Оце, либонь, і всі проміжні образи і картини інтуїції й уяви, в яких колись знаходила втіху її жага. Та чи були ці образи й картини і справді лише проміжні й половинчасті? На свій подив, помалу Аґата почала помічати щось дуже незвичайне. «Далебі, — подумала вона, — таки правду кажуть: з очей спадає полуда! І що більше вона спадає, то краще стає видно!» Адже те, що колись вона, Аґата, собі уявляла, майже в усьому було, мабуть, саме те, що тепер спокійно й уперто поставало перед нею, щойно вона придивлялася пильніше! Нечутно ввійшло воно в її світ. Щоправда, Бог — на відміну від догматика, який повівся б, мабуть, інакше, — лишився далекий від її пригоди, зате вона вже не була в цій пригоді сама. Такими виявились єдині дві зміни, якими здійснення відрізнялося від провіщення, і відрізнялося воно на користь земній природності.

47. У світі людей

У наступні дні й тижні вони сховалися від усіх знайомих, здивувавши їх тим, що послалися на свій від’їзд і так відмовилися спілкуватись.