Розділ «Книга друга»

Сповнений певности здогад, що все, з чим вона стикається, має якийсь казковий зв’язок із чимось прихованим, був їй знайомий з усіх бентежних періодів її життя; вона відчувала це як щось близьке, відчувала в себе за плечима й ладна була чекати на годину дива, коли їй лишиться тільки заплющити очі й відкинутися назад. А ось Ульріх у надприродних мріяннях порятунку не бачив, і його помисли були зосереджені, здавалося, переважно на тому, щоб їхній надприродний зміст безмежно поволі обертати на природний. Аґата розгледіла в цьому причину того, що вже втретє за добу покинула його, втікаючи в туманному очікуванні чогось такого, що взяло б її під опіку й дало б їй відпочити від тривог чи хоч би від нетерплячих її пристрастей. Та щойно вона потім заспокоювалася, то сама знов опинялася поруч із ним і бачила всю цілющість того, чого він її вчив; якийсь час це тривало й тепер. Та тільки-но в ній знов ожив спогад про те, що «ледве» не сталося вдома, — і все ж таки не сталося! — вона знов геть розгубилася. Тепер вона то намагалася переконати себе, що, якби вони потерпіли ще якусь мить, на допомогу їм прийшла б неосяжна сфера чогось неймовірного, то картала себе за те, що не зачекала, як поведеться Ульріх; але зрештою гору взяли мрії про те, що найкраще було б просто поступитися коханню й на запаморочливій небесній драбині, якою вони підіймалися, дати змученій надмірними вимогами природі вибрати щабель для відпочинку. Та, щойно визнавши це, вона видалася собі схожою на тих безталанних казкових героїнь, які не вміють стриматися й через цю свою жіночу слабкість передчасно порушують мовчанку чи яку-небудь іншу обітницю, і тоді все з гуркотом розпадається прахом.

Тепер, коли її сподівання знову звернулися до чоловіка, який мав знайти їй раду, на його боці були не лише ті великі переваги, що їх нечема розпач надає ладу, впевнености, поблажливій суворості й зосередженій поведінці; цей незнайомець мав ще й ту характерну рису, що про Бога говорив упевнено й без емоцій, так ніби щодня бував у нього вдома й давав навтямки, що там зневажають усілякі пристрасті й химери. То що ж її з ним очікувало? Поставивши собі це запитання, вона почала твердіше карбувати крок і глибоко вдихнула дощову прохолоду, щоби прийти до тями остаточно; і цієї миті їй видалося цілком імовірним те, що Ульріх судить про Лінднера хоч і однобічно, все ж таки правильніше, ніж вона, бо до розмови з братом, коли її враження від Лінднера було ще свіже, вона й сама мала думку про того добрягу вельми іронічну. У неї викликали подив власні ноги, які несли її все ж таки до нього, і вона, щоб довше не зволікати, навіть сіла до омнібуса, що їхав у той самий бік.

Агата тряслася разом з людьми, що нагадували щільно розвішану мокру грубу білизну; важко було зберегти цілим плетиво думок, але вона стояла з упертим обличчям і намагалася втримати це плетиво, щоб воно не розпалося. Вона хотіла донести його до Лінднера неушкодженим. Вона це плетиво навіть звузила. Усе її ставлення до Бога, якщо вже вдаватися до цього ім’я в такій незвичайній ситуації, обмежувалося тим, що перед нею щоразу (коли життя ставало надто гнітючим і відразливим або — а це було щось нове — надто привабливим) поставало якесь тьмаве подвійне світло. Тоді вона у своїх пошуках стрімголов кидалася в те світло. Ось і все, що вона могла сказати про це, поклавши руку на серце. А результату ніколи не було. Так вона казала собі під поштовхи коліс. І воднораз усвідомлювала, що тепер їй, по суті, нетерпеливилося побачити, як її незнайомець вийде з цієї історії, розплутати яку вона довіряла йому, немовби заступникові Бога; адже для такої місії велика неприступність мала вділити йому й трохи здогадливости, адже Агата, стиснута зусібіч незнайомими людьми, тим часом твердо вирішила нізащо не зізнаватися йому відразу в усьому. А вийшовши з омнібуса, вона несподівано виявила в собі глибоко сховану переконаність, що цього разу все буде не так, як звичайно, і що вона ладна навіть на свій страх і ризик вивести щось зовсім незбагненне з подвійного світла на світло денне. Може, ці надміру сильні слова Агата відразу взяла б назад, якби вони взагалі дійшли до її свідомости; але там були тепер не слова, а просто розгублене почуття, від якого її кров скипала, наче від вогню.

Тим часом чоловік, до якого оце линули такі гарячі почуття й фантазії, сидів зі своїм сином Петером за обіднім столом, тому що обідали тут, за добрим давнім звичаєм, ще рівно ополудні. У його оточенні не було нічого «люксусового» чи, краще сказати, надмірного; бо друге слово відкриває нам сенс, що його перше, чужоземне, закриває. А втім, адже й «люксусовий» має значення чогось надмірного й зайвого, що його нагромаджує, мабуть, гуляще багатство; а «надмірне», навпаки, означає не так «понад міру» (і в цьому сенсі «люксусове»), як «надлишкове», й означає тоді таке, що трохи вихлюпується через вінця побутового затишку — тобто надлишкову зручність і розмах європейського життя, яких позбавлені лише цілковиті злидарі. Лінднер проводив різницю між цими двома поняттями розкоші, й коли розкоші в першому значенні в його оселі не було, то в другому вона була. Щойно відчинялися вхідні двері, відкриваючи очам у міру просторий передпокій, як уже зринало це своєрідне враження, що про нього навіть важко було сказати, звідки воно бралося. Згодом, роззирнувшись, годі було не помітити жодного з пристроїв, створених на службу й пожиток людині. Особлива підставка, спаяна з бляхи й покрита емалевою фарбою, дбала про парасольку від дощу. Грубошерста постілка знімала з черевиків бруд, якщо його лишала на них спеціальна щітка. У настінній кишені стриміли дві щітки для одягу, і не бракувало й вішака для пальт і плащів. Освітлювала передпокій електрична лампочка, тут висіло навіть дзеркало, й усі ці речі були щонайкраще доглянуті, а в разі пошкоджень їх вчасно замінювали новими. Однак лампочка горіла дуже тьмяно, і при ній було ледве видно, де що лежить чи стоїть; на вішаку було тільки три гачки; у дзеркалі ставало місця лише для чотирьох п’ятих обличчя дорослої людини, а постілка була саме такої якости й така завтовшки, що ноги в її м’якості ще не тонули, але підлогу вже відчували. А втім, описувати дух цієї оселі, вдаючись до таких подробиць, — марна праця; зате досить було лише переступити поріг, щоб відчути цей дух загалом, пройнятися своєрідною атмосферою не суворости й не недбальства, не заможности й не бідности, не пікантности й не несмаку, а саме того твердження, що випливає з двох заперечень, яке найкраще передають слова «брак марнотратности». Але це — досить було тільки ввійти до внутрішніх кімнат — зовсім не означало, що тут бракувало відчуття краси, ба навіть затишку, бо те й те пильний погляд помічав у всьому. На стінах висіли чудові ґравюри в рамках, вікно біля письмового столу прикрашав кольоровий вітраж із зображенням лицаря, який зграбним рухом звільняв від дракона діву, а у виборі кількох розмальованих ваз, де стояли гарні паперові квіти, у придбанні, хоч господар і не курив, попільниці, та й у численних дрібничках, що немовби кидали світло на те коло поважних обов’язків, яких вимагає утримання будинку й догляд за ним, Лінднер дав уволю розгулятися своєму смаку. І все ж повсюди й крізь усе прозирала дванадцятигранна строгість кімнатної форми, мовби нагадуючи про суворість життя, про яку не можна забувати й серед такого затишку; і навіть там, де що-небудь по-жіночому недисципліноване — яка-небудь вишита хрестиком серветка, подушечка з трояндами чи абажур із шлярочкою — порушувало, лишившись від минулих часів, цю єдність, вона була однаково досить глибока, щоб завадити сибаритській стихії зовсім вийти за рамки.

А проте цього дня — і не вперше від учорашнього — Лінднер мало не на чверть години спізнився до столу. Він був уже накритий; тарілки — по три, стосиком одна на одній, перед кожним із двох місць — докірливо поглядали на нього своїми круглими очима; скляні підставки для столового начиння, на яких ножі, ложки й виделки позастигали, мов гарматні цівки на лафетах, і згорнені в трубочки серветки в кільцях вишикувалися, наче військо, покинуте своїм Генералом напризволяще. Лінднер хутко прихопив із собою пошту, яку зазвичай переглядав перед обідом, поквапився з нечистим сумлінням до їдальні й, збентежений, не міг узяти втямки, що, власне, тут сталося. Схоже, він не вірив власним очам, бо ту ж мить з інших дверей і так само поквапно до кімнати ввійшов його син Петер, так ніби хлопець тільки й очікував на батька.

43. Доброчинець і ледащо.

Але ще й Аґата

Петер був досить показний хлопець років сімнадцятьох, чималий зріст Лінднера в ньому поєднувався з кремезнішою, ніж у того, статурою, яка цей зріст і вкорочувала; він сягав батькові лише до плечей, але його голову, схожу на кутасто-круглу кеґельну кулю, підтримувала міцна м’ясиста шия, плоті якої татусеві вистачило б і на стегно. Уроки Петер прогуляв на футбольному майданчику, а дорогою додому забалакав, на лихо, до якоїсь дівчини, і його чоловіча краса змусила її майже пообіцяти йому побачення; через це він, спізнюючись на обід, покрадьки прослизнув у будинок і до дверей їдальні; до останньої миті так і не придумавши, чим виправдовуватися, він, на свій подив, у їдальні нікого не почув і, вбігши туди, вже хотів був накинути на обличчя знуджену від тривалого очікування міну, але зненацька зіткнувся з батьком і неабияк розгубився. Його червоні щоки взялися ще червонішими плямами, і він ту ж мить вилив на батька цілі потоки слів, злякано позираючи скоса на нього, коли гадав, що той цього не помічає, і сміливо дивлячись батькові в очі, коли відчував на собі їхній погляд. Це була добре розрахована й не раз випробувана поведінка, що мала справляти враження до нерозважливости відвертого й оприскливого юнака, здатного на що завгодно, крім одного: що-небудь приховати. Та коли було замало й цього, Петер не боявся кинути — нібито ненароком — яке-небудь нешанобливе чи інше ненависне батькові слівце, що виконувало роль громовідводу, який притягував блискавку й відводив її в безпечніший бік. Бо Петер трепетав перед батьком, як пекло трепече перед небесами, трепетав із самолюбством тушкованого на сковороді м’яса, на яке згори позирає дух. Він любив футбол, але водночас навіть іще дужче, ніж напружуватися самому, любив з міною знавця спостерігати цю гру й висловлювати вагомі думки. Петер мріяв стати льотчиком і коли-небудь здійснювати подвиги; але він уявляв собі це не як мету, що задля неї потрібно докладати зусиль, а як особистий хист, так ніби був однією з істот, здатних одного дня взяти й полетіти. І те, що його відраза до праці суперечила шкільним настановам, на нього ніяк не впливало. До поваги з боку вчителів цьому синові визнаного педагога взагалі було байдуже; він удовольнявся тим, що в класі був фізично найміцніший, а коли хто-небудь з однокашників здавався йому надто розумним, Петер, не вагаючись, міг зацідити йому кулаком у ніс чи в живіт і відновити сяку-таку рівновагу. Як відомо, поваги серед людей можна домагатись і таким чином, а Петерів спосіб мав лише той недолік, що його не можна було застосувати вдома проти батька, та й знати про нього батькові належало якомога менше. Бо перед цим духовним авторитетом, який виховав його і тримав у м’яких лещатах, Петерове шаленство оберталося на жалісні спроби протесту, що їх Лінднер-старший називав жалюгідними зойками пристрастей. Найкращі життєві засади Петерові прищепили змалечку, тож лишатися глухим до їхньої правди йому було важко, й чинити на догоду своїй честі й непокірливості він міг, лише вдаючись до індіанських військових хитрощів — уникаючи відкритої словесної боротьби. Щоб пристосуватися до свого супротивника, він, утім, користався й багатьма словами, однак ніколи не опускався до потреби казати правду, бо це вже була б, на його думку, балакучість, не гідна чоловіка.

Цього разу Петер також одразу дав волю своїм присяганням та Гримасам, але вони не зустріли жодної протидії з боку господаря дому. Похапцем перехрестивши тарілку із супом, професор Лінднер заходився їсти поважно, квапно й мовчки. Лише час від часу його погляд не надовго й неуважно затримувався на проділі в сина на голові. Вранці цей проділ Петер за допомогою гребінця, води й великої кількости помади проклав у своєму густому рудувато-каштановому чубі, ніби вузькоколійку у важко прохідній лісовій гущавині. Коли Петер відчував батьків погляд, він опускав голову, щоб затулити підборіддям червону, крикливо гарну краватку, якої його вихователь іще не бачив. Бо наступної миті батько, зробивши таке відкриття, міг м’яко й широко розплющити очі, а вслід за цим з його рота могли вихопитися слова про «мавпування моди блазнів і бельбасів» чи про «соціальне кокетування й рабське франтівство», які ображали Петера. Але цього разу нічого такого не сталося, й лише перегодя, коли міняли тарілки, Лінднер добродушно і якось непевно (важко було навіть зрозуміти, що саме стало причиною його нагадування — краватка чи щось мимоволі побачене) сказав:

 — Люди, котрим належить іще вперто боротися зі своїм марнославством, мають уникати будь-якої яскравости у своєму зовнішньому вигляді!…

Петер скористався тим, що батько був такий на диво незосереджений, і розповів історію про оцінку «незадовільно», яку одержав нібито через своє «лицарство»: коли його викликали відповідати після одного з його товаришів, він, мовляв, зумисне показав себе непідготованим до уроку, щоб, з огляду на нечувано високі вимоги, які слабкішим учням просто не до снаги, того хлопця собою не затьмарити.

З цього приводу професор Лінднер лише похитав головою.

Та коли після другого вже прибрали зі столу й подали солодке, він замислено й обережно почав:

 — Знаєш, саме в роки найбільшого апетиту можна домогтися найважливіших перемог над собою, і то не вдаючись до нездорового голодування, а принагідно відмовляючись від улюбленої страви після того, як уволю наситишся!

Петер мовчав і своєї згоди з цим твердженням не показував, але вся його голова, навіть за вухами, знов узялася яскраво-червоними плямами.

 — Хибно було б, — стурбовано провадив батько, — якби за оте «незадовільно» я тебе покарав; адже позаяк ти на додачу ще й по-дитячому брешеш, то моральне поняття про честь тобі, виходить, таке чуже, що спершу треба підготувати ґрунт, щоби покара, впавши на нього, могла справити свій вплив. Тому я нічого від тебе не вимагаю, крім того, щоб ти усвідомив це сам, і не маю сумніву, що тоді ти й покараєш себе сам!

У відповідь на це Петер поквапився нагадати про своє слабке здоров’я, а також про перевтому, що останнім часом стало, певно, причиною його відставання у школі й позбавляло його змоги загартовувати свою вдачу відмовою від останньої страви.

 — Французький філософ Конт, — незворушно відказав професор Лінднер, — після обіду, навіть без особливого приводу, замість десерту любив пожувати окраєць черствого хліба — просто, щоб поміркувати про тих, хто не має навіть черствого хліба. Це — чудова риса, вона нагадує нам про те, що будь-яке вправляння у простоті і стримуванні має глибоке суспільне значення!

Про філософію в Петера вже давно склалось уявлення вкрай невигідне, але тепер батько викликав у нього прикрі спогади й про літературу, повівши далі:

 — Письменник Толстой також каже, що стримування — це перша сходинка до свободи. У людини багато рабських пристрастей, і, щоб успішно з ними боротися, треба починати з елементарних — обжерливости, лінощів і хтивости.