Розділ «Книга друга»

Арнгайм ту ж мить опанував себе й усміхнувся.

 — Приємно, коли після тривалої відсутности застаєш кого-небудь таким самим, який він був доти; тепер це рідко трапляється! — промовив він.

А втім, йому й справді було приємно завдяки цій доброзичливій обороні відразу відчути себе в безпеці. Адже Ульріх міг повернутися до тієї невдалої пропозиції щодо роботи, й Арнгайм був вдячний йому за те, що він з безвідповідальною впертістю гордував спускатися на грішну землю.

 — Нам не завадило б якось про це поговорити, — щиро додав Арнгайм. — Мені не зрозуміло, як ви уявляєте собі таке застосування наших теоретичних поглядів на практиці.

Ульріх знав, що це справді ще незрозуміло. Адже він мав на увазі не «життя дослідника», не життя «у сяйві науки», а «пошуки почуттів», що нагадують пошуки істини, лише з тією різницею, що річ тут була не в істині. Він поглянув услід Арнгаймові, який рушив до Агати. Там стояла й Діотима; Туцці з Ляйнсдорфом походжали туди-сюди. Аґата перемовлялася з усіма й думала: «Чому він до всіх забалакує?! Краще пішов би звідси зі мною! Сам знецінює те, про що казав мені!» Окремі слова, які долітали до її вух, їй подобалися, та все ж завдавали болю. Тепер усе, що Аґата чула від Ульріха, знов завдавало їй болю, і вона вже вдруге цього дня раптом відчула бажання від нього втекти. Їй не вірилося, що її, такої упередженої, йому було б досить, і думка про те, що невдовзі вони вирушать додому просто як двоє знайомих людей, котрі базікають про минулий вечір, була їй нестерпна!

А Ульріх міркував далі: «Арнгайм не зрозуміє цього ніколи!» І подумки додав: «Адже навіть людина науки саме в почуттях і обмежена, а людина практична — й поготів. Це потрібно так само, як твердо стояти на ногах, коли хочеш схопити що-небудь руками». За звичайних обставин він був такий і сам. Щойно він починав міркувати, нехай навіть про ті ж таки почуття, допускав він їх, почуття, лише з осторогою. Аґата називала це байдужістю; але він знав: якщо хочеш бути чимось цілком іншим, потрібно спершу відмовитися від життя, як це буває в смертельній авантюрі, бо важко уявити собі, чим усе врешті обернеться! Його така перспектива приваблювала й цієї хвилини вже не лякала. Він довго дивився на сестру. Жвава гра мови на далекому від цієї мови, схованому в глибині обличчі… Йому хотілося попросити її піти з ним. Та не встиг він зрушити з місця, як до нього заговорив, знов опинившись поруч, Штум.

Генерал, добра душа, любив Ульріха; він уже пробачив йому жарти на адресу військового міністерства, та й слова про «релігійну війну» Штумові чомусь припали до вподоби, адже в них було щось урочисто-військове, як ото дубове листя на ківері чи гучне «Слава!» на день народження кайзера. Ґенерал узяв Ульріха під руку й відвів убік, щоб їх не чули.

 — А знаєш, як на мене, гарно ти сказав — що всі події породжує фантазія, — почав він. — Це думка, звісно, скоріше моя особиста, ніж моя офіційна з цього приводу. — І запропонував Ульріхові сигарету.

 — Я мушу йти додому, — сказав Ульріх.

 — Твоя сестра чудово розважається, не втручайся! — відповів Штум. — Арнгайм так упадає коло неї, з усіх сил старається! А сказати я хотів тобі ось що: нікого вже по-справжньому не тішать великі ідеї людства; ти маєш знову дати який-небудь поштовх. Я хочу сказати, час проймається новим духом, і саме його ти й повинен узяти у свої руки!

 — Як це ти до такого додумався?! — підозріливо спитав Ульріх.

 — Та вже якось додумався. — Не затримуючись на цьому, Штум провадив: — Ти ж бо також за порядок, це видно з усього, що ти кажеш. І ось я питаю себе: чого в людині більше — доброти чи бажання міцної руки? Саме цього тепер певною мірою бракує для нашої рішучости. А загалом я ж бо тобі вже казав, що був би спокійний, якби керівництво Акцією ти знов узяв на себе. А то, зрештою, просто хтозна, до чого призведуть усі ці балачки!

Ульріх засміявся.

 — Знаєш, що я тепер зроблю? Я сюди більше не прийду! — щасливо сказав він.

 — Як це не прийдеш?! — спаленів Штум. — Тоді матимуть рацію ті, хто каже, що справжньої сили волі ти ніколи не мав!

 — Якби я відкрив людям свої думки, вони казали б так і поготів! — відповів, сміючись, Ульріх і вивільнився від товаришевої руки.

Штум розсердився, але потім його добродушність узяла гору, і він, стенувши плечима, сказав:

 — Це збіса складні історії. Часом мені навіть спадає на думку, що найліпше було б, якби за всі ці пропащі діла нарешті взявся який-небудь несосвітенний дурень — така собі Жанна Д’Арк. Може, він би нам і поміг!

Ульріх шукав поглядом сестру й не знаходив її. Коли він спитав про неї в Діотими, з кімнат саме повернулися Туцці й Ляйнсдорф і повідомили, що всі вже розходяться.

 — А я відразу сказав, — збуджено кинув господині дому його ясновельможність, — усі їхні балачки тут — це не те, що вони думають насправді. І пані Набридер зрештою сяйнула таки рятівна ідея: продовжити сьогоднішнє зібрання іншим разом. На цьому й стали. Але Фоєрмауль, чи як там його, прочитає тоді якогось довгого свого вірша, й усе піде спокійніше. Розмірковувати не було коли, тож я, звісно, дозволив собі дати згоду й від вашого імени!