Розділ «Книга друга»

 — Я добре розумію, чому ви вимагаєте від мене цього пояснення. Вам ціле життя нашіптували, нібито віра в надлюдське й покірність заповідям, що випливають з цієї віри, — то атрибут середньовіччя! Ви довідалися, що наука таким казочкам поклала край! Та чи впевнені ви в тому, що так воно й є насправді?!

Аґата, на власний подив, завважила, що мало не на кожному третьому слові губи його під ріденькими вусиками аґресивно випиналися. Вона нічого не відповіла.

 — Чи ви про це замислювалися? — суворо провадив Лінднер. — Чи знаєте ви, яка сила-силенна запитань насправді з цим пов’язана? Я бачу: ви не маєте про них уявлення! Але ви вмієте відмахнутися від цього чудовим жестом, навіть не здогадуючись, либонь, що дієте просто з примусу чужої волі!

Лінднер наразився на небезпеку. Лишалося нез’ясованим, яких нашіптувачів він мав на увазі. Він відчував, що вже не може зупинитись. Мова його нагадувала довгий тунель, який він прорив у горі, щоб на другому її боці накинутися на поняття «побрехеньки вільнодумних чоловіків», що хизувалося там у хвалькуватому світлі. Лінднер не мав на увазі ні Ульріха, ні Гаґауера, а мав на увазі обох; він мав на увазі всіх.

 — І навіть якби ви замислились, — вигукнув він, сміливо підвищуючи голос, — і були переконані цими фальшивими вченнями в тому, що тіло — не що інше, як система мертвих корпускул, душа — гра залоз, а суспільство — торба механіко-економічних законів… І навіть якби воно так і було — а це зовсім не так, — то я не визнав би, що такі думки відбивають істину життя! Адже в того, що називає себе наукою, немає ані найменших повноважень пояснювати своїми зовнішніми методами те, що живе в людині як внутрішня, духовна переконаність. Життєва істина — це знання, що не мають початку, і факти істинного життя довести неможливо. Хто живе і страждає, той носить їх у собі як загадкову владу високих запитів і як живе витлумачення самого себе!

Лінднер підвівся. Очі в нього зблискували, мов два проповідники на подіумі, утвореному його цибатими ногами. Він позирав згори вниз на Аґату з почуттям власної вищости. «Чому він одразу так багато говорить? — міркувала вона. — І що він має проти Ульріха? Адже він із братом ледве знайомий, а виступає вочевидь проти нього!» Цієї миті жіночий досвід викликати почуття швидше, ніж це зробили б роздуми, вселив у неї впевненість, що Лінднер каже так лише через те, що в нього — просто смішно! — прокинулися ревнощі. Вона з чарівною усмішкою поглянула знизу вгору на нього. Він стояв перед нею високий, тонкий і при повній зброї, нагадуючи величезного войовничого цвіркуна якоїсь прадавньої ери. «Боже милий, — подумала вона, — зараз я знову скажу що-небудь таке, що його роздратує, і він знов напуститься на мене. Де я? В яку гру я граю?!» Її бентежило те, що вона, хоч Лінднер і викликав у неї сміх, ніяк не могла позбутися декотрих його слів, таких як «знання, що не мають початку» чи «живе ви тлумачення», — слів таких нині чужих, але у глибині душі їй знайомих, немовби вона сама завжди ними послуговувалась, не пригадуючи, однак, чи коли-небудь чула їх узагалі. На думку їй спало: «Це жахливо, але окремі свої слова він уже зронив мені в серце, мов дітей!»

Лінднер завважив, що справив на неї враження, і, задоволений цим, трохи вгамувався. Він бачив перед собою молоду жінку, в якій, здавалося, підозріло чергувалися схвильованість і награна байдужість, ба навіть зухвалість; а позаяк він мав себе за великого знавця жіночої душі, то його це не збентежило, адже вродливих жінок, як він знав, надзвичайно легко спокушає гордовитість і марнославство. Лінднер узагалі рідко дивився на вродливе обличчя без певного співчуття. Майже всі люди, обдаровані таким обличчям, були, на його переконання, мученики свого блискучого зовнішнього вигляду, який підбиває їх на чванство, а його неминучий наслідок — холодне серце й любов до всього показного. А проте буває й так, що за вродливим обличчям криється душа, і скільки невпевнености нерідко вже приховувалося за гордовитістю, скільки відчаю — за легкодумством! Часто це — люди навіть особливо шляхетні, які просто не мають змоги спертися на правильні й непохитні переконання. І тепер Лінднером помалу знов цілком опанувала думка, що людина удачлива має перейнятися помислами людини знедоленої; і коли він так і зробив, то виявив, що у формі Агатиного обличчя й тіла криється той чарівливий спокій, який притаманний лише великому й шляхетному, а її коліно у складках одягу навіть видалося йому коліном Ніоби. Лінднера вразило те, що в нього виникло саме таке порівняння, адже воно аж ніяк не відповідало його досвіду, але щодо цього шляхетність його морального болю, очевидно, мимоволі пов’язалася з підозріливим уявленням, властивим багатьом дітям, бо він відчував, що його потяг не менший, ніж його страх. Звернув він увагу тепер і на її груди, які швидко дихали, здіймаючись невеликими хвилями. Йому стало моторошно, і, якби на допомогу йому знов не прийшов його життєвий досвід, він навіть розгубився б. Але найпідступнішої миті досвід підказав йому, що в цих грудях таїться щось невисловлене, і, судячи з усього того, що він знав, таїна ця стосувалася розлучення з його колегою Гагауером; і це врятувало Лінднера від ганебного безумства, ту ж мить надавши йому можливість побажати оголення тієї таїни замість оголення цих грудей. Він побажав цього, скільки було сили, і поєднання гріха з лицарським убиванням дракона гріха явилося йому в гарячих барвах, подібних до тих, що світилися на вітражі в його кабінеті.

Агата перервала ці роздуми запитанням, з яким вона, знов опанувавши себе, звернулася до нього спокійно, ба навіть стримано.

 — Ви сказали, нібито я дію з чиєїсь намови, з примусу чужої волі! Що ви мали на увазі?

Лінднер збентежено підвів погляд, що лежав на її серці, до її очей. Такого з ним ще не було ніколи: він уже не пригадував, що сказав наприкінці. У цій молодій жінці він бачив жертву вільнодумства, яке збиває з пуття нову добу, і на радощах від перемоги забув про це.

Аґата повторила запитання, трохи його змінивши:

 — Я зізналася вам, що хочу розлучитися з професором Гаґауером, а ви відповіли мені, що я дію з чиєїсь намови. Мені корисно було б знати, що ви під цим розумієте. Кажу вам іще раз: пояснити мій крок вичерпно не можна жодною зі звичайних причин. За загальноприйнятими мірками навіть антипатія не була нездоланна. Просто я переконалася, що її потрібно не долати, а незмірно поглибити!

 — Хто вас переконав?

 — Оце і є саме те питання, вирішити яке ви й маєте мені допомогти.

Вона знов поглянула на нього з тією м’якою усмішкою, що мала, сказати б, жахливо глибокий виріз і оголювала внутрішні груди так, немовби їх прикривала тепер лише чорна мереживна шаль.

Лінднер мимоволі затулив собі від цього очі, зробивши такий порух рукою, неначе поправляв окуляри. Правда полягала в тому, що хоробрість у його світогляді, як і в почуттях, що їх він демонстрував Аґаті, відігравала ту сама боягузливу роль. Він був один із тих, хто збагнув, що смиренню дістати перемогу легше тоді, коли воно спершу зіб’є кулаком пиху, а власна вчена натура спонукала його дужче, ніж будь-якої іншої пихи, боятися пихи вільної науки, яка закидає вірі, що та — ненаукова. Якби йому сказали, що святі з їхніми молитовно піднесеними порожніми руками вже застаріли й що тепер їх потрібно зображувати із шаблюками, пістолетами й іще новішими струментами в руці, то це його, либонь, обурило б, але він не хотів, щоби зброю знань приховували од віри. Це була майже цілковита помилка, хоч її припускався не лише він; тим-то Лінднер і напустився на Аґату зі словами, які заслуговували б на почесне місце в його публікаціях, — та, мабуть, там його й посідали, — однак були недоречні щодо жінки, яка йому оце звірилась. Дивлячись на цю посланницю ворожого йому світу, яка у скромній задумі сиділа перед ним, віддана до його рук доброю чи демонічною долею, Лінднер відчував це й сам і збентежено намагався знайти їй відповідь.

 — Ет! — кинув він якомога загальніше й зневажливіше і випадково мало не влучив у саме яблучко. — Я мав на увазі той дух, який тепер у нас панує і змушує молодих людей потерпати, що їх вважатимуть дурнями, ба навіть неуками, якщо вони не поділятимуть усіх сучасних забобонів. Хіба я знаю, які гасла у вас у голові?! Дати волю пристрастям! Утвердитися в житті! Культурний розвиток особистости! Свобода думки й мистецтва! У кожному разі — будь-що, тільки не вимоги простої і вічної моралі!

Оце вдале посилення «дурнями, ба навіть неуками» втішило Лінднера своєю витонченістю й повернуло йому бойовий дух.

 — Вас, певно, дивує те, — провадив він далі, — що в розмові з вами я надаю великого значення науці, навіть не знаючи, скільки років їй присвятили ви.

 — Ніскільки! — урвала його Аґата. — Я — жінка темна! Вона на цьому аж наголосила й від такого свого, можливо, удаваного зухвальства дістала, схоже, задоволення.