Розділ «Книга друга»

Кожне з цих трьох слів, котрі часто траплялися в його настановах, професор Лінднер завжди вимовляв так само невиразно, як і решту двоє; і ще задовго до того, як зі словом «хтивість» Петер спромігся пов’язати певні уявлення, він уже усвідомив потребу боротися з нею так само, як і з обжерливістю та лінощами, не замислюючись при цьому про що-небудь інше, ніж батько, якому при цьому вже й не треба було ні про що замислюватись, оскільки він не мав сумніву, що з цього починається елементарний курс самовизначення. Отак і вийшло, що одного дня Петер, ще не знаючи, що таке хтивість у її найпожадливішому вигляді, все ж таки вже доторкнувся до її спідниць, уперше, раптово і вражено пройнявшись несамовитою відразою до жорстокої батькової звички пов’язувати хтивість з обжерливістю й лінощами. Тільки сказати про це напрямець хлопець не зважився, тож змушений був збрехати й вигукнув:

 — Я — проста людина й не можу порівнювати себе з письменниками й філософами!

Петер був збуджений, але слова добирав обережно. Його вихователь на це нічого не відповів.

 — Я хочу їсти! — додав Петер ще палкіше. Лінднер посміхнувся скрушно й зневажливо.

 — Я помру, якщо мені не даватимуть їсти вволю! — мало не крізь сльози промовив Петер.

 — На будь-яке втручання чи напад з боку зовнішніх сил людина відповідає, вдаючись насамперед до свого голосового апарату! — повчально промовив батько.

І «жалісний зойк пристрастей», як це називав Лінднер, змовк. Цього особливо чоловічого дня плакати Петерові не хотілось, але необхідність зібратися з духом і дати переконливу відсіч страшенно його гнітила. На думку хлопцеві більш нічого не спадало, і навіть брехня цієї хвилини була йому ненависна, бо, щоб удатись до неї, довелося б говорити. В його очах прозирала то кровожерність, то жалісне скімлення. Коли дійшло вже до цього, Лінднер добродушно сказав синові:

 — Ти маєш серйозно повправлятися в мовчанні, щоб у тобі замість людини необачливої й неосвіченої заговорила людина розважлива й вихована, чиї слова несуть спокій і твердість! — Він замислився з привітним виразом на обличчі. — Якщо хтось хоче зробити добрими решту людей, то я не можу порадити йому нічого іншого, — повідомив він синові свій висновок, — ніж стати добрим самому. Навіть Матіас Клавдіус каже: «Не можу придумати нічого кращого, ніж самому бути таким, якими хочеш виростити дітей»!

І професор Лінднер, сказавши це, доброзичливо й рішуче відсунув від себе солодке, навіть його не скуштувавши, хоч то була в нього улюблена страва — зварений на молоці рис із цукром і шоколадом; бачачи таку його сповнену любови непохитність, син, скреготнувши зубами, змушений був зробити те саме.

Цієї хвилини до кімнати ступила економка й повідомила, що прийшла Аґата. Авґуст Лінднер розгублено підвівся. «Отже, все ж таки прийшла!» — жахливо чітко промовив до нього німий голос. Лінднера мало не охопило обурення, але водночас він був ладен і пройнятися братерським милосердям, сповненим вишуканої моральної чуйности, і ці двоє протилежних почуттів, кожне з яких Грунтувалося на численних засадах, учинили в його тілі дику колотнечу, перше ніж він устиг дати просте розрпорядження провести гостю до вітальні.

 — Зачекаєш на мене тут! — суворо сказав він синові й розгонистою ходою вийшов з кімнати.

Але Петер завважив у батьковій поведінці щось незвичайне, тільки не міг збагнути, що саме; і все ж це надало йому досить легковажности й сміливости, щоб він, зоставшись сам і трохи повагавшись, кинув до рота повну ложку шоколадного порошку, приготованого посипати десерт, потім — ложку цукру й нарешті велику ложку рису, шоколаду й цукру; він зробив так ще кілька разів, після чого те, що лишилося в тарілочках, про всяк випадок пригладив ложкою.

Тим часом Агата сиділа в чужій оселі сама й чекала на професора Лінднера, бо той снував з кутка в куток в іншій кімнаті, збираючись із думками, перше ніж вийти до цієї вродливої й небезпечної жінки. Вона роззирнулася й раптом відчула страх, так ніби вилізла надто високо на якесь примарне дерево й тепер боялася, що вже не вибереться цілою зі світу його покрученого гілля й рясного листя. Її бентежили безліч дрібниць, і в невибагливому смаку, що позначився на них, непривітна суворість украй дивовижно поєднувалася з якоюсь своєю протилежністю, що їй Агата через схвильованість не відразу дібрала й назву. Ця непривітність нагадувала, мабуть, замерзле оціпеніння крейдяних малюнків, хоча воднораз кімната мала й такий вигляд, немовби просякла якимись ніжними бабусиними запахами ліків та мазей, і в її стінах стояв старомодний і не гідний чоловіка дух, до прикрого зумисне зосереджений на людських стражданнях. Агата принюхалася. І хоч у повітрі не було нічого, крім її фантазій, вона полинула на своїх почуттях далеко-далеко назад і пригадала той несміливий «запах неба», той не зовсім вивітрений і позбавлений своєї пряности, той залишений на сукні сутан аромат ладану, що ним колись віяло від її вчителів, коли вона ще дівчинкою разом зі своїми малими подругами виховувалась у благочестивому закладі й зовсім не вмирала від благочестя. Бо хоч як цей запах підносить душу людям, котрі пов’язують із ним усе праведне, в серцях по-світському норовистих дівчаток-підлітків він був живим нагадуванням про запахи протесту, що їх уява й перший досвід пов’язують із вусами якого-небудь чоловіка або з його напористими щоками, які після гоління духмяніють міцними есенціями та присипками. Бачить Бог, і цей запах не виконує того, що обіцяє! І поки Аґата сиділа, очікуючи, на одному з аскетичних, хоч і м’яких, лінднерських стільців, навколо неї щільно зімкнувся порожній запах світу з порожнім запахом небес — наче дві порожнисті півкулі, і її пойняло таке передчуття, ніби зараз вона має надолужити якийсь неуважно вислуханий життєвий урок.

Нарешті Аґата усвідомила, де вона. З боязкою готовністю вона спробувала пристосуватися до цього оточення й пригадати приписи, про які, можливо, надто рано дозволила собі забути. Але серце її, попри цю готовність, тремтіло, мов кінь, що не слухається ніяких умовлянь, і калатало в шаленому страху, як це буває, коли зринають почуття, що намагаються застерегти розум, але не знаходять слів. І все ж по хвилі вона зробила таку спробу ще раз; і, щоб її підтримати, подумала про батька, який, хоча тримався й ліберальних поглядів і сам любив при нагоді виставити напоказ своє трохи поверхове уявлення про освіченість, однак, попри це, ухвалив рішення віддати її, Аґату, на виховання до монастирської школи. Вона ладна була сприйняти це як своєрідну примирну жертву і як вимушену, продиктовану глибоко схованою невпевненістю спробу зробити коли-небудь протилежне тому, в чому вважаєш себе переконаним; а оскільки в будь-якій непослідовності вона відчувала щось рідне, то ця ситуація, що в неї вона сама себе й поставила, на мить видалася їй якимсь загадковим, несвідомо-сестринським повторенням. Але й цей другий побожний трепет, викликаний власною волею, також довго не тривав; очевидно, коли її душею почали опікуватися надто суворо, вона раз і назавжди втратила здатність знаходити у вірі пристань для своїх бентежних передчуттів. Бо досить було їй лише ще раз обвести очима своє оточення, як вона раптом відчула — і то з жорстокою чутливістю молодости до відстані, що відділяє безмежність учення від обмежености вчителя, ба навіть часом спокушає робити висновок, дивлячись на слугу, про його господаря, — як вона раптом відчула, що не може втриматися від сміху, оглядаючи цю оселю, де вона сиділа в добровільному полоні й на щось очікувала.

І все ж їй стало соромно за свою нерішучість, і вона мимоволі вп’ялася нігтями в дерево стільця. А найдужче тепер хотілося їй якомога скоріше — відразу, щойно цей незнайомець, який зухвало надумав її втішати, зволить постати перед нею, — кинути йому в обличчя все, що її пригнічувало. Про оту бридку оборудку із заповітом — якщо казати відверто, геть непрощенну. Про листи від Гаґауера, які огидно, мов погане дзеркало, спотворювали її образ, хоча цілком заперечувати подібність вона й не стала б. А ще, можливо, про те, що вона хотіла знищити того чоловіка, тільки, однак, не вбивати по-справжньому; і що вона, хоч і вийшла колись за нього заміж, але теж не по-справжньому, а засліплена зневагою до самої себе. В її житті були самі лишень незвичайні половинчастості; але тоді, зрештою, треба було б звести все докупи і сказати й про ті передчуття, що стосувалися їхніх з Ульріхом взаємин, а піти на таку зраду вона ж бо не могла, ніколи й нізащо! Вона була роздратована, мов дитина, яку завжди змушують розв’язувати надто складні арифметичні приклади. Чому світло, яке іноді зблискувало перед нею, щоразу так швидко гасло, мов ліхтар, що погойдується в глибокій темряві, і вона то ковтає, то випускає на волю його блимання?! У неї вже не лишилося й краплини рішучости, а на додачу до всього вона ще й пригадала, як Ульріх одного разу сказав: той, мовляв, хто шукає це світло, має подолати безодню, де нема ні дна, ні мосту. Виходить, у глибині душі він і сам не вірив у можливість того, що вони вдвох шукали? Так міркувала Аґата, і хоч засумніватися по-справжньому вона й не важилась, а проте була прикро вражена. Ніхто їй, отже, не допоможе — ніхто, крім самої безодні! І ця безодня — Бог. Ох, та що вона знає! З відразою, зневажливо оглядала вона місточки, які нібито вели в той бік, бачила смирення кімнати, набожно розвішані на стінах картинки, — все, що симулювало довірчі взаємини з ним. Вона була однаково близька й до того, щоб принизити себе, й до того, щоб із жахом відвернутися. А найдужче їй хотілося, мабуть, ще раз утекти; та, згадавши про свої постійні втечі, вона ще раз подумала про Ульріха й видалася собі «страшною боягузкою». Адже мовчання вдома було вже, мов затишшя перед бурею, і передчуття її наближення й погнало її, Аґату, сюди. Так бачила вона тепер ситуацію, і вуст її вже торкалася легенька усмішка; й нічого дивного не було в тому, що цієї хвилини на думку їй спали ще декотрі з Ульріхових висловлювань, бо одного разу він сказав: «Людина ніколи не має себе за цілковитого боягуза; але вона, чого-небудь злякавшись, утікає саме на таку відстань, на якій знову відчуває себе героєм!» Тож Аґата тут і сиділа!

44. Серйозна розмова

Цієї миті до вітальні ступив Лінднер із наміром сказати стільки ж, скільки і його гостя; та, коли вони опинились одне перед одним, усе вийшло по-іншому. Аґата відразу перейшла в наступ словами, які, на її подив, виявилися куди буденнішими, ніж це відповідало б їхній передісторії.

 — Ви, певно, пригадуєте, я просила вас дещо мені пояснити, — почала вона. — Ось я й прийшла. Я добре пам’ятаю, що ви сказали проти мого розлучення. Мабуть, я зрозуміла це відтоді навіть іще краще!

Вони сиділи за великим круглим столом, відділені одне від одного всією довжиною його діаметру. Уже першої миті, щойно Лінднер переступив поріг, Аґата після тих останніх хвилин своєї самотности відчула себе так, немовби спершу пішла під воду, але потім торкнулася ногами дна; стоячи на цьому твердому ґрунті, вона кинула слово «розлучення» як принаду, хоч їй і справді хотілося почути думку Лінднера.

І він таки відповів — майже ту ж мить: