Розділ «Книга друга»

Лінднер роздратовано стенув своїми високими плечима; коли він зводив їх, то й сам, здавалося, просто-таки здіймався вгору.

 — Я ніколи з вами про це не розмовляв, просто ви самі робили такі спроби! — різко запротестував він. — А щодо решти, то не думайте тільки, що Господа Бога цікавлять невеличкі егоїстичні чвари в наших почуттях! На це є його закон, якому ми повинні підкорятися! Чи вам здається, що в цьому мало героїчного, тому що нині людина в усьому хоче мати «особисте»? У такому разі всім вашим претензіям я протиставляю героїзм вищий — героїзм героїчної покірности!

Кожне його слово промовляло значно більше, ніж мав право дозволити собі мирянин, навіть лише в думках; у відповідь на таку грубу наругу Аґаті, якщо вона не хотіла встати й завершити цей візит, знов лишалося тільки раз у раз усміхатись, і вона робила це так природно й упевнено, що Лінднера це чимдалі дужче збивало з пантелику й дратувало. Він відчував, як думки його тривожно бурхають, щораз розпалюючи хміль, що позбавляв його розважливости й послаблював волю зламати опір непокірного розуму і, можливо, врятувати душу, що оце перед ним опинилася.

 — Обов’язок наш нестерпний! — вигукнув він. — Обов’язок наш може виявитись огидним і мерзенним! Тільки не думайте собі, нібито я хочу бути адвокатом у вашого чоловіка й стою на його боці через те, що в мене така натура. Але ви повинні коритися закону, бо лише він ґарантує нам тривалу злагоду й захищає нас від нас самих!

Аґата засміялася з нього; вона збагнула, яку зброю обіцяють їй наслідки її розлучення, й крутнула ножа в рані.

 — У всьому цьому я мало що тямлю, — промовила вона. — Але ви дозволите, я відверто поділюся з вами одним враженням? Коли ви гніваєтесь, то стаєте якимсь трохи двозначним!

 — Ох, та облиште ви! — відмахнувся Лінднер. Він аж відсахнувся, маючи тільки одне бажання: в жодному разі більш такого не допускати. Потому, переходячи до захисту, підвищив голос і звернувся із заклинаннями до гріховного привиду, що оце сидів перед ним. — Дух не сміє коритися плоті і її чарам та страхам! Навіть удаючись до огиди! Я вам так скажу: навіть якщо приборкання плотських прикрощів, що його, схоже, зажадала від вас школа подружнього життя, виявилося нестерпним, утікати від нього ви однаково не маєте права. Бо в людині живе прагнення визволитись, і ми не повинні бути рабами огиди своєї плоті так само, як не повинні бути рабами її хтивости! Адже вам вочевидь хотілося почути саме це, а то ви до мене не прийшли б! — завершив він піднесено й уїдливо воднораз.

Лінднер стояв перед Аґатою, випроставшись на повен зріст, волосся у вусах і бороді навколо його губів ворушилося. Ніколи ще не казав він таких слів жодній жінці, крім своєї покійної дружини, але тоді почуття в нього були інші. Бо тепер до них додалася хтивість, так ніби він, замахуючись батогом, карав земну кулю, і водночас у них відчувався страх, неначе його, мовби зірваного з голови капелюха, вихором понесла вгору ця покаянна проповідь.

 — Щойно ви знов говорили якось дивно! — холодно зауважила АГата, маючи намір кількома сухими словами збити з нього пиху; але потім вона уявила собі, з якої висоти йому доведеться падати, й визнала за краще покірно змиритись; вона змовкла, а тоді голосом, який від каяття раптово немовби зробився глухішим, повела далі:

 — Я прийшла просто через те, що хотіла, аби ви мене наставляли.

У безпорадному запалі Лінднер і далі розмахував отим словесним батогом; він невиразно усвідомлював, що Агата зумисне збиває його з пантелику, але повернути назад йому було вже несила, і він вирішив покластися на майбутнє.

 — Ціле життя бути прив’язаним до людини, не відчуваючи до неї фізичного потягу, — це, звісно, тяжкий хрест! — вигукнув він. — Та хіба саме тоді, коли наш партнер виявився негідним, ми не накликали на себе цю кару тим, що не звертали достатньої уваги на знаки душевного життя?! Багато жінок усе ж таки дають засліпити себе зовнішніми обставинами, і хто знає, чи не карають людину взагалі задля того, щоб привести її до тями!

І раптом голос у нього зірвався. Агата слухала його, на згоду киваючи головою; але уявити собі Гагауера сліпучим звабником було їй не до снаги, і її веселі очі це виказали. Лінднер, украй збитий з пантелику, заверещав фальцетом:

 — Бо хто шкодує дубця, той ненавидить дитину, а хто її любить, той і карає!

Спротив його жертви остаточно обернув тепер цього житейського філософа, що досі не полишав своєї надійної спостережної вежі, на співця покарань і бентежних обставин, які їх супроводжують. Лінднер сп’янів від невідомого йому почуття, породженого тісним зв’язком його моральних осудів, що ними він допікав свою гостю, зі збудженням усієї його мужности, відчуттям, яке символічно (тепер він розумів це й сам) можна було назвати хтивістю.

Але «зухвала завойовниця», хоч вона вже мала б нарешті відкинути порожній гонор своєї земної вроди й упасти в розпач, по-діловому відреагувала й на його погрози дубцем, тихенько спитавши:

 — Хто мене карає? Кого ви маєте на увазі? Чи не маєте ви на увазі Бога?

Але ж говорити про це не можна було! Відвага раптом покинула Лінднера. Голова в нього впріла. Ім’я Всевишнього згадувати в такому зв’язку негоже. Його погляд, таким собі двозубом спрямований уперед, поволі відвернувся від Аґати. Вона це відчула. «Отже, він теж не важиться!» — промайнуло в неї. З нестямною насолодою термосила б вона цього чоловіка доти, доки з його вуст не злетіло б те, чого він не хотів їй виказати. Але на цей раз було досить; розмова дійшла своєї крайньої межі. Аґата зрозуміла, що це була тільки палахка й прозора від палахкотіння відмовка, щоб не сказати чогось вирішального. А втім, тепер і Лінднер знав: усе, що він казав, та й усе, що його бентежило, ба навіть саме перебільшення породжував лише страх перед перебільшеннями, найзухвалішим з яких було, здавалося йому, підступитись до того, що має лишатися схованим за високими словами, — підступитися з нескромними струментами почуттів і відчуттів, на що його вочевидь штовхала ця «перебільшена» молода жінка. Тепер подумки він назвав це «образою скромности віри». Бо за ці хвилини кров у Лінднера відринула від голови й потекла своїм звичним шляхом; він прийшов до тями як людина, що вздріла себе голою далеко від порогу рідної домівки, і згадав, що не має права відпускати Аґату, не втішивши її й не напутивши. Він глибоко зітхнув, відступив від неї й, погладивши бороду, докірливо промовив:

 — У вас неспокійна й несьогосвітня вдача!

 — А у вас своєрідне уявлення про чемність! — холодно відказала Аґата, бо розмовляти далі вона вже не мала бажання.