Розділ «Книга друга»

Аж тепер Ульріх довідався, що Агата несподівано попрощалася й пішла додому без нього; йому сказали, що вона, мовляв, не хотіла турбувати його своїм рішенням.

З опублікованого посмертно

39. Після знайомства

Сходячи в долину, професор Август Лінднер, чоловік, який увійшов у Агатине життя біля поетової могили, бачив перед собою картини порятунку.

Якби Агата, попрощавшись, поглянула була йому вслід, то їй упало б у вічі те, як рівно, мов свічка, цей чоловік спускався, пританцьовуючи, кам’янистим шляхом, бо його хода була на диво бадьора, горда й усе ж таки якась нерішуча. Капелюха Лінднер ніс у руці, часом пригладжуючи чуба; на серці в нього стало привільно й хороше.

«Як рідко в людей буває справді чуйна душа!» — казав він сам до себе. І уявляв собі душу, здатну цілком переноситись до іншої людини, співчувати найпотаємнішим її болям і поринати в самісіньку глибину її слабкости. «Яка прекрасна перспектива! — вигукнув він подумки. — Яке чудесне відчуття милости Божої, яка втіха і яке свято!» Але потім йому спало на думку, як мало хто на світі спроможний бодай лиш уважно вислухати ближнього; бо Лінднер належав до тих добромисних людей, котрі перескакують з п’ятого на десяте, не вбачаючи в цьому нічого аж такого особливого. «Як мало серйозного зацікавлення, наприклад, у звичайному запитанні про те, як тобі ведеться, — міркував він. — Спробуй лишень докладно відповісти, що в тебе насправді на серці, й дуже скоро побачиш перед собою знуджений, непритомний погляд!»

Але сам він — ні, він такої помилки ніколи не припускавсь! Він тримався правила, що захищати слабкого — це особлива й конче потрібна гігієна для сильного, який без такого цілющого самообмеження надто швидко впадає в жорстокість; і навіть освіта, щоб захиститися від прихованих у ній небезпек, потребує добродіянь. «Тому, хто намагається розтлумачити нам, що таке «універсальна освіта», — подумки вигукнув він на підтвердження своєї думки, радісно підбадьорений блискавицею, яку зненацька запустив у свого колегу педагога Гаґауера, — таки не завадить спершу дати пораду: «Ти поцікався, як у людини на душі! Бо дістати знання через співчуття — це стократ важливіше, ніж дістати його з книжок!» Те, на чому він оце зганяв злість у зв’язку, з одного боку, з ліберальним уявленням про освіту, а з другого — у зв’язку з дружиною свого побратима у професії, була давня розбіжність у поглядах, бо окуляри в Лінднера зблискували навсібіч, мов два щити в ратоборця подвійної моці. При Аґаті він почувався ніяково; та якби вона побачила його тепер, то він видався б їй офіцером, і то офіцером загону досить грізного. Адже справді мужня душа завжди ладна допомогти, а ладна допомогти вона через те, що мужня. Він спитав себе, чи правильно поводився перед вродливою жінкою, й відповів собі: «Було б хибно, якби горда вимога підкорятися закону стосувалася тих, хто для цього надто слабкий; і гнітюча вийшла б картина, якби формувати й берегти мораль мали право лише бездушні педанти; тому на живих і міцних покладено обов’язок усіма силами й інстинктами свого здоров’я прагнути дисципліни й обмеження; вони мають підтримувати слабких, торсати неуважних і стримувати невгамовних!» Враження він мав таке, що цього домігся.

Так само, як набожна душа з Армії спасіння користується військовою уніформою й військовими звичаями, Лінднер почав послуговуватись певними солдатськими формами мислення і навіть не боявся поступатись ніцшеанській «владній людині», яка для буржуазного розуму тієї доби була ще каменем спотикання, а для Лінднера — й каменем гострильним. Про Ніцше він зазвичай казав, що не можна стверджувати, буцім той був поганою людиною, але його теорії, очевидно, не позбавлені перебільшення й далекі від життя, і причина цього в тому, що філософ зневажливо ставиться до співчуття; бо через це він, мовляв, не пізнав дивовижного дарунку у відповідь від слабкого, дарунку, яким слабкий надає сильному ніжности! І Лінднер, протиставляючи цьому власний досвід, сповнений щасливих намірів, міркував: «По-справжньому великі люди в жодному разі не допускають, щоб із них робили марний культ, відчуття власної величі вони пробуджують у людей тим, що схиляються до них, а то й, коли треба, задля них навіть офірують собою!» Переможно і з дружнім осудом, що закликав не забувати про гідність, Лінднер зазирнув у вічі молодій закоханій парі, яка, міцно обійнявшись, саме простувала знизу йому назустріч. Парочка, однак, виявилася досить вульгарною, бо юний телепень, що становив її чоловічу частину, у відповідь на Лінднерів погляд примружив очі, несподівано вистромив язика й кинув: «Фе!» Професор, не готовий до такої глузливої й ницої погрози, злякався, проте вдав, нібито нічого не помітив. Він був чоловік дії і заходився шукати поглядом поліцая, який мав бути десь поблизу й забезпечити публічний захист його чести; але цієї миті Лінднер, наткнувшись ногою на камінь, спіткнувся, зробив різкий рух і злякав зграйку горобців, що саме влаштували багату трапезу на купі кінських яблук; цей горобиний переполох став для Лінднера застереженням і останньої миті змусив його, не давши йому з ганьбою впасти, в такому собі немовби танцювальному па перескочити через подвійну перешкоду. Озиратися він не схотів і вже по хвилі лишився дуже задоволений собою. «Треба бути твердим, як алмаз, і ніжним, як матір!» — пригадався йому давній вислів сімнадцятого сторіччя.

Він високо ставив і чесноту скромности й тому якимсь іншим разом нічого такого про себе не стверджував би. Але Агата ох як збентежила йому кров! З другого боку, негативний полюс його почуттів становило те, що ця божественно ніжна жінка, яку він застав у сльозах, наче янгол пресвяту діву в росі, — ні, хизуватися він не хотів, одначе як же все-таки швидко робить людину пихатою її схильність до поезії! Тому далі він почав розмірковувати вже суворіше: те, отже, що ця нещасна жінка надумала порушити складену перед Богом обітницю, бо в її намірі розірвати шлюб він вбачав саме таке порушення. На жаль, він не сказав їй про це рішуче, як належало б сказати — тоді, коли стояв з нею віч-на-віч (Господи, скільки, знову ж таки, близькости в цих словах!); отже, він, на жаль, не заявив їй про це досить рішуче; він пригадував лише, що говорив загалом про надто легковажні звичаї і про те, як і чим від них захиститися. Боже ім’я тоді, до речі, з його вуст не злетіло, запевне ні, хіба що випадково, коли до слова прийшлося; і та безпосередність, та, можна сказати, невимушена, нешаноблива поважність, з якою Агата спитала в нього, чи вірить він у Бога, ображала його навіть тепер, коли він про це згадував. Бо по-справжньому набожна людина не дозволить собі просто так, ні з сього ні з того, грубо й відверто думати про Бога. Авжеж, і щойно Лінднерові спало на думку це припущення, він пройнявся до Агати такою відразою, ніби наступив на гадюку. І поклав собі, що в разі якщо йому доведеться коли-небудь нагадати тій жінці про її обов’язок, то зробить він це, лише спираючись на здоровий глузд, який тільки й гідний земних справ і задля того й існує на світі, щоб не кожна невихована людина обтяжувала Господа Бога своїми давно вирішеними бентегами; а тому він уже тепер, не гаючись, звернувся до здорового глузду, і йому відразу пригадалися слова, які слід було б сказати жінці, що збилася з праведного шляху. Слова про те, наприклад, що шлюб — це не особиста справа, а суспільний інститут; що перед ним стоїть величне завдання — розвивати почуття взаєморозуміння й відповідальности, загартовувати народ, привчаючи людину зносити жорстокі труднощі; ба навіть — хоча про це можна додати, лише суворо дотримуючись такту, — що саме завдяки своїй тривалості подружнє життя стає найкращим захистом від надмірних пристрастей. Людину Лінднер уявляв собі — можливо, й не без підстав — таким собі напханим чортами лантухом, якого треба міцно зав’язати, а зав’язку професор вбачав у непохитних засадах.

Як цей співчутливий чоловік, котрий з фізичного боку нічим, крім зросту, не вирізнявся надмірністю, дійшов переконання, що треба щокроку приборкувати себе, лишалося, звісно, загадкою, і легко розгадати її можна було, знаючи тільки, яка з цього користь. Коли Лінднер уже спустився до підніжжя пагорба, шлях йому перетнув загін солдатів, і він зворушено й ніжно дивився на спітнілих молодих хлопців, що, позбивавши на потилицю пілотки, з отупілими від стоми обличчями нагадували вервечку вкритих курявою гусениць. На тлі цього видовища його відразу до легковажности, з якою Агата ставилася загалом до розлучення, пом’якшила мрійлива втіха, що таке буде і з його вільнодумним колегою, і цей внутрішній порух усе ж таки знов нагадав йому про неминучу потребу недовіряти людській природі. Тож він поклав собі (якщо така нагода справді трапиться, до того ж не з його вини, ще раз) без будь-якої поблажки показати Агаті, що егоїстичні сили, зрештою, лише спричиняють руйнацію і що її, Аґатин, особистий розпач, хай там який глибокий, має поступитися місцем моральному усвідомленню того, що істинний спробний камінь життя — тільки життя спільне.

Та чи трапиться така нагода ще раз, вочевидь і було тим запитанням, на якому так схвильовано зосередилися всі духовні сили Лінднера. «Є багато людей зі шляхетними властивостями, які в них просто ще не злютувались у тверде переконання», — хотів він сказати Агаті. Але як це зробити, якщо він її вже не побачить? І все ж таки думка, що вона могла б до нього навідатися, суперечила всім його уявленням про ніжну й незайману жіночність. «Треба показати це їй одразу і з усією рішучістю!» — сказав собі Лінднер, і позаяк відмовлятися від цього наміру він уже не збирався, то не мав уже він і сумніву, що вона таки прийде. Він уперто вмовляв себе спершу безкорисливо розглянути разом із нею мотиви, які Агата назве на своє виправдання, й аж після того переконати її в тому, що вона помиляється. Своїм непохитним терпінням Лінднер хотів уразити її в саме серце, і, коли він уявив собі й це, його власне серце сповнилося шляхетним почуттям братерської уважности й турботливости, а також утаємничености, яка буває поміж рідними людьми і з приводу якої він завважив, що на ній узагалі мають будувати свої взаємини статі. «Мало хто з чоловіків, — задоволено вигукнув він, — має уявлення про те, яку гостру потребу відчувають шляхетні жіночі створіння у шляхетності чоловіка, котрий просто, без будь-якого статевого бажання сподобатися звертається до людської основи в жінці!» Думки ці, мабуть, окрилили його, бо він і не спам’ятавсь, як опинився на кінцевій трамвайній зупинці, але раптом усвідомив, що стоїть біля вагона, й, перше ніж увійти, скинув і протер спітнілі від внутрішнього жару окуляри. Потому забився в куток, роззирнувся в порожньому вагоні, дістав гроші на квиток, поглянув в обличчя кондукторові й відчув рішучу готовність вирушити додому в чудовому громадському засобі, що його називають міським трамваєм. Солодко позіхнувши, він скинув із себе стому від прогулянки, щоб зібратися на силі для нових обов’язків, і підбив підсумки дивовижних думок-мрій, в які був поринув, словами: «Усе ж таки для людини немає нічого здоровішого, ніж забути про себе!»

40. Доброчинець

Проти непередбачуваних поривань палкого серця є лиш один надійний засіб: якнайсуворіша планомірність — у всьому, до найменших дрібниць; саме їй Лінднер, вчасно себе до неї привчивши, завдячував як свої успіхи в житті, так і віру в те, що з природи він чоловік палкий і недисциплінований. Він уставав рано-вранці, влітку й узимку в той самий час, і мив біля невеличкого залізного умивальника обличчя, шию, руки й сьому частину тіла — щодня, певна річ, іншу, — після чого решту тіла витирав мокрим рушником, внаслідок чого купання у ванні, процедуру марудну й солодку, можна було обмежити одним вечором один раз на два тижні. У цьому полягала мудра перемога над матерією; і хто мав коли-небудь нагоду спостерігати, в яких нужденних умовах доводилося митись і в яких незручних ліжках доводилося спати особистостям, котрі потім увійшли в історію, той навряд чи відкине припущення, що між залізними ліжками й залізними людьми має бути якийсь зв’язок, хоч ми й не хочемо його перебільшувати, бо тоді мусили б спати просто-таки на втиканих цвяхами дошках. Тут, отже, належало обміркувати ще й посередницьку місію, і Лінднер, помившись у відблисках натхненних взірців, навіть витирався в міру, щоб, уміло користуючись рушником, дати тілу трохи порухатись. Адже це — фатальна помилка: основу здоров’я вбачати у тваринній частині людини, тоді як здатність до фізичного опору ґрунтується радше на духовній і моральній шляхетності; й навіть якщо це не завжди стосується окремо взятої людини, то тим справедливіше це загалом, адже сила народу — то наслідок здорового духу, а не навпаки. Тим-то Лінднер, докладаючи старанних, особливих зусиль, виробив власну систему розтирань, яка давала змогу уникати в такому ділі грубого ідолопоклонства, зазвичай властивого чоловікам, зате забезпечувала участь у цій процедурі всієї особистости, поєднуючи рухи його тіла з виконанням прекрасних внутрішніх завдань. Велику огиду викликало в нього дуже небезпечне обожнювання пронозливости, яка, прийшовши з-за кордону, вже й на його батьківщині уявлялася декому ідеалом. У своїх вранішніх вправах Лінднер намагався якомога відмовлятися від неї й, виконуючи їх, вельми обачливо замінював її політично зрілою, державницькою поведінкою в гімнастичному застосуванні всіх членів тіла й поєднував напруження волі зі своєчасною поступливістю, а подолання болю — з розумною людяністю, і коли він, перейшовши до завершальної вправи на мужність, стрибав, наприклад, через перекинутий стілець, то робив це не менш стримано, ніж самовпевнено. Відколи кілька років тому він захопився фізичними вправами, такий розвиток усього багатства людських можливостей обернув для нього ці вправи на справжнє тренування чеснот.

Але стільки ж можна було б мимохідь сказати й про нездоровий дух тлінного самоствердження, який під модним гаслом «особистої гігієни» заволодів загалом здоровою ідеєю спорту. І ще дещо — проти особливої жіночої форми цього нездорового духу: косметичного догляду за тілом. Лінднерові було втішно належати до тих небагатьох, хто потрапляв і тут вдало розподіляти світло й тіні, тож він, завжди ладен знаходити в дусі часу незіпсуте зерно, визнавав і моральний обов’язок мати якомога здоровіший і приємніший вигляд. Сам він щоранку старанно доглядав бороду й чуба, коротко обрізав і тримав у бездоганній чистоті нігті, легенько змащував брильянтином голову й захисним кремом — натруджені за день ноги. А з другого боку, кому б спало на думку заперечувати, що світська жінка протягом дня надто багато уваги приділяє тілу? Та коли вже по-іншому справді не можна, — жінкам Лінднер ішов назустріч залюбки й ніжно, адже серед них могли бути і дружини можновладних чоловіків, — коли вже ванни для тіла й обличчя, креми і примочки, манікюри й педикюри, масажисти й перукарі мають ледве не безперервно змінювати одні одних, то як противагу такій однобокій турботі про тіло він висував сформоване ним в одному публічному виступі поняття турботи про внутрішню красу або, якщо казати коротше, про душу. Нехай умивання, наприклад, нагадує нам про внутрішню чистоту, змащення — про обов’язки перед душею, масаж — про руку долі, яка нас веде, а педикюр — про те, що мати гарний вигляд нам треба і в своїх прихованих глибинах. Так бачення власного образу він переносив на жінок, полишаючи, однак, їм самим пристосовувати деталі до потреб їхньої статі.

Звичайно, сам вигляд Лінднера на службі краси й здоров’я, а надто коли він умивався і втиравсь, у людини непідготовленої міг би викликати сміх. Адже його рухи, з погляду суто фізичного, викликали асоціацію з кілька разів перекрученою лебединою шиєю, до того ж не округлою, а такою, що складається з гострих колін та ліктів; його звільнені від окулярів короткозорі очі по-мученицькому дивилися вдалину, так наче погляд їхній одразу натикався на перешкоду, а під вусами від напруження й болю кривилися м’які губи. Але хто вмів бачити духовним зором, той міг добре розгледіти картину глибоко продуманого взаємного породження зовнішніх і внутрішніх сил; і коли в такі хвилини Лінднер замислювався про нещасних жінок, які годинами товклися у ванних та гардеробних кімнатах, однобічно розпалюючи свою уяву культом кохання, він рідко стримувався від думки, що їм не завадило б коли-небудь поглянути на нього. Простодушно й невинно вітають вони сучасну гігієну тіла і дбають про неї, не підозрюючи у своєму невігластві, що така велика увага до тваринної основи дуже легко будить у ній претензії, які, коли не взяти їх під суворий контроль, можуть зруйнувати саме життя!

Лінднер узагалі обертав на моральний імператив геть усе, з чим стикався; і незалежно від того — був він одягнений чи роздягнений, кожна година дня аж до занурення в позбавлений сновидінь сон у нього була заповнена важливим змістом, якому ця година була присвячена раз і назавжди. Спав він сім годин; вчительське навантаження, яке міністерство, схвалюючи його письменницьку діяльність, дозволило обмежити, забирало в нього від трьох до п’ятьох годин на день, куди входили й лекції з педагогіки, що їх він двічі на тиждень читав в університеті; п’ять годин поспіль — тобто майже двадцять тисяч годин за десятиріччя! — були присвячені читанню; дві з половиною години слугували створенню його власних праць, що привільно, мов чисте джерело з гірських порід, струменіли з глибин його особистости; на їду в нього йшла одна година на день, ще одна — на прогулянки й водночас на задоволення від розв’язання серйозних фахових і життєвих проблем, і ще одна — на пов’язане з роботою пересування й заразом на те, що Лінднер називав «малими роздумами» — зосередження розумових зусиль на змісті того, що він щойно зробив чи того, що саме збирався робити; решта часових відтинків, знову ж таки, були розподілені — почасти раз і назавжди, почасти поперемінно в межах тижня — на вдягання й роздягання, фізичні вправи, листи, хатні справи, всілякі установи та заклади й корисне спілкування. Природно також, що цей життєвий план Лінднер виконував, не лише суворо дотримуючись його головних напрямів, але й з урахуванням усіляких особливостей, як-от, скажімо, неділя з її неповсякденними обов’язками, чи тривала прогулянка за містом (двічі на місяць), чи ванна для всього тіла; природно й те, що сюди входила і ще не згадана тут щоденна подвійна діяльність — наприклад, спілкування із сином за обідом чи за вечерею або загартування вдачі терплячим подоланням непередбачуваних труднощів під час швидкого вдягання.

Такі вправи на загартування вдачі не лише можливі, а й надзвичайно корисні, і Лінднер мав до них якусь первородну пристрасть. «У тому малому, що я роблю як слід, мені бачиться образ усього великого, що робиться як слід у цілому світі», — писав іще Ґьоте, й у цьому сенсі простий обід чи вечеря може слугувати місцем постановки доленосного завдання так само, як і школою самовладання й ареною перемоги над пожадливістю; авжеж, узявши за приклад недоступний будь-якому розумінню спротив звичайної шпонки на комірці, глибокий розум здатний навчитись навіть поводитися з дітьми. Лінднер, звичайно, зовсім не дивився на Ґьоте як на взірець у всьому; але скільки солодкого смирення він знаходив уже в тому, що намагався сам забити молотком цвяха в стіну, заштопати розірвану рукавицю чи полагодити зіпсований дзвінок! Коли він, роблячи це, й поціляв собі молотком по нігтю чи колов голкою пальця, то біль, хай і не відразу, а за кілька жахливих секунд, перемагала радість на думку про діловитість людського духу, яка виявляється навіть у таких дрібних навичках і в тому, що їх, як-не-як, набувають, хоч людина освічена нині гордовито гадає — загалом собі ж таки на шкоду, — нібито їх не має! Тоді він задоволено відчував, як у ньому воскресає Гьотевський дух, а надто тішився тим, що завдяки методам нової доби усвідомлював усе ж таки й свою перевагу над практичним аматорством класика і над радістю, яку іноді дає розважлива вправність. Лінднер узагалі не був схильний робити собі кумира з давнього автора, що жив у світі лише напівосвіченому — світі, який саме через свою напівосвіченість і переоцінював освіту; цього автора Лінднер брав собі за взірець радше в чарівно малому, ніж у великому й серйозному, не кажучи вже про горезвісну похітливість того міністра-звабника.

Лінднерова шанобливість була, отже, старанно зважена. Одначе від певного часу в ній почала відчуватися якась дивна невдоволеність, часто змушуючи професора замислюватись. Власний погляд на героїчне він і доти завжди вважав правильнішим, ніж погляд Ґьоте. Про Сцеволів, що стромляють руки у вогонь, про Лукреціїв, що протикають себе списами, чи про Юдіф, що відтинають голови чоловікам, котрі зазіхнули на їхню честь, — «мотиви», які для Ґьоте всякчас були б значущі, хоч сам він за них ніколи не брався, — про все це Лінднер був невисокої думки; ба більше, попри авторитет класиків, він навіть сумніву не мав, що в наші дні таких чоловіків і жінок, котрі скоїли злочини заради особистих переконань, потрібно не на котурни підіймати, а радше садити на лаву підсудних. Їхньому потягу до тяжких каліцтв він протиставляв «глибоко усвідомлений і соціальний» погляд на мужність. У думках і розмовах він доходив навіть до того, що понад усі такі вчинки ставив добре зважений запис у класному журналі чи відповідальне рішення з приводу того, як дорікнути своїй економці за надмірну запопадливість, бо тут не можна лише слухатися власних пристрастей, а треба враховувати й резони ще когось. І коли він висловлював такі речі, йому здавалося, що він, вбравшись у добропристойний цивільний одяг одного з пізніших століть, озирається на пишний моральний костюм давнини.

Відтінок смішного, пов’язаний з такими прикладами, в жодному разі не уникав його уваги; однак Лінднер називав його сміхом духовної голоти й мав на це дві вагомі підстави. По-перше, він не тільки стверджував, що будь-яким приводом можна скористатися і задля зміцнення, і задля ослаблення людської природи; ні, для її зміцнення приводи не дуже значні здавалися йому навіть придатнішими, ніж великі можливості, тому що блискуче служіння чесноті мимоволі розвиває і людську схильність до фудульности й марнославства, тоді як служіння непомітне, щоденне — це не що інше, як чиста, нічим не прикрашена чеснота. А по-друге, у планомірному використанні «морального надбання народу» (цей вислів, поряд із солдатським слівцем «муштра», Лінднер полюбляв за поєднання в ньому чогось селянського з чимось цілком новим) не можна було нехтувати «малими можливостями» й через те, що безбожна віра, яку ввели в моду «ліберали й масони», віра, нібито великі людські звершення постають, так би мовити, з нічого, нехай це навіть називають ґеніальністю, старіла вже тоді. Яскравіше світло суспільної уваги вже виявило, що «герой», з якого минула доба зробила зарозумілого феномена, — це невтомний і копіткий трудівник, який тривалим і впертим навчанням готує себе в першовідкривачі й, коли він атлет, має поводитися зі своїм тілом так само дбайливо, як оперний співак зі своїм голосом, а коли політичний реформатор — повторювати на численних зібраннях щоразу те саме. І Ґьоте — він-бо все життя так і прожив самовдоволеним бюрГером-аристократом — ще не мав про це жодного уявлення, а Лінднер бачив, до чого воно йдеться! Тож і було цілком зрозуміло, що він вважав себе захисником кращої частини Ґьоте від його частини тлінної, віддаючи перевагу розважливій товариськості, такою втішною мірою притаманній класику, над його трагізмом; і можна, либонь, стверджувати, що коли Лінднер — саме через свій педантизм, а не з якоїсь іншої причини — вважав себе людиною, котрій загрожують небезпечні пристрасті, то тут не обійшлося без глибоких роздумів.

І справді, невдовзі після цього однією з найулюбленіших людських можливостей стало дотримання якогось «режиму», що дає однаково сприятливі результати і в боротьбі з ожирінням тіла, і в політиці, і в духовному житті. У такому разі терплячість, слухняність, добропорядність, урівноваженість та інші вельми позитивні чесноти стають головними складовими людини в особистому плані, а все неприборкане, насильницьке, одержиме хворобливою пристрастю й небезпечне, чого людина, цей невиправний романтик, усе ж не позбавлена теж, у цьому режимі любесенько нагріває собі місце. Мабуть, така дивна схильність дотримуватися режиму, жити напруженим, неприємним і нужденним життям за приписами лікаря, тренера чи ще якого-небудь тирана, хоча з таким самим негативним результатом можна було б махнути на все це рукою, — це вже наслідок посування в бік робітничо-солдатсько-мурашиної держави, до якої наближається світ; та саме тут і пролягала межа, переступити яку Лінднер уже не міг і якої видющий погляд його вже не сягав, тому що на заваді йому стояла його частка Гьотевської спадщини.