Розділ «Книга друга»

Не можна сказати, що з цим не мирилася його набожність, ні, адже Богове він полишав Богу, а нерозтрачену святість — святим; але він і в думці не припускав, щоб відмовитися від своєї особистости, а ідеалом світу йому уявлялася спільнота глибоко відповідальних і високоморальних особистостей — цивільне військо Боже, яке хоч і бореться проти непостійности ницої природи й робить із буднів святиню, але й оздоблює цю святиню великими творіннями мистецтва й науки. Тому коли б хто-небудь погодинно обрахував його робочий день, то виявилося б, що за будь-якого варіанту в підсумку вийшло б лише двадцять три години, до повної доби бракувало б, отже, ще шістдесятьох хвилин, і з цих шістдесятьох хвилин сорок Лінднер раз і назавжди відвів на бесіди і сповнені любови намагання розібратися в душевному складі й пориваннях решти людей, до чого в нього входили й відвідини художніх виставок, концертів та всіляких розважальних заходів. Усе це він ненавидів. Своїм змістом такі заходи майже щоразу завдавали образи його душі; у цих безпланових і переоцінюваних утіхах, на його думку, давав собі волю горезвісний нервовий розлад сучасности з її надлишком подразників і справжніми стражданнями, з її невситимістю, нестабільністю, допитливістю й неминучим занепадом моралі. Він навіть вражено всміхався у свою ріденьку борідку, коли при такій нагоді бачив, як «чоловічки й жіночки» з розпашілими щоками поклоняються ідолам культури. Вони не знали, що життєва снага зростає внаслідок її зосередження, а не внаслідок її розпорошення. Усі вони страждали від страху, що не мають часу на все, й не здогадувалися, що мати час — то не що інше, як не мати часу на все. Лінднер усвідомив, що незадовільний нервовий стан спричиняє не робота й навіть не нагальна робота, на що складають провину в цю добу, а навпаки, культура й гуманність, перепочинки, перерви в роботі, нічим не заповнені хвилини, коли людина прагне жити задля себе самої й шукає чогось такого, що могла б вважати чудовим, чи приємним,чи важливим. Саме від цих хвилин і йдуть міазми нетерплячости, безглуздя й усіляких лих. Так він відчував, і, коли б на те його воля, тобто коли б усе було так, як йому бачилося в такі хвилини, він вимів би всі оці мистецькі центри залізною мітлою, і замість отих позірних духовних подій прийшли б свята праці й утіхи, тісно пов’язані з буденними справами; не треба було робити, власне, нічого, крім як щодня відбирати в усієї нашої доби по кілька хвилин, які своїм хворобливим буттям завдячують хибно зрозумілій ліберальності. Але на те, щоб обстоювати свою позицію серйозно й публічно, йому завжди бракувало рішучости.

І Лінднер звів раптом погляд — адже під час усіх цих роздумів-мрій він усе ще їхав у трамваї — і відчув роздратування й пригніченість, як це буває тоді, коли перед людиною зненацька постають перешкоди й вона розгублюється, і на мить йому невиразно здалося, що він весь час думав про Агату. Їй випала й та честь, що невдоволення, яке зринуло наївно, мов радість від Ґьоте, тепер злилося з нею, хоч на це не було жодних видимих причин. Тому Лінднер своїм звичаєм нагадав собі: «Присвяти частину своєї самотности спокійним роздумам про свого ближнього, надто якщо ти з ним не згоден. Можливо, тоді ти краще збагнеш і навчишся використовувати те, що тебе відштовхує, і знатимеш, як змилосердитись над його слабкістю й підтримувати його просто налякану, мабуть, чесноту!» Ці слова він прошепотів німими вустами. Це був один із постулатів, які він винайшов проти сумнівної метушні так званої культури і в яких зазвичай знаходив спокій, щоб цю метушню зносити; але успіх не приходив, і справедливість виявилась вочевидь не тим, чого йому цього разу бракувало. Він дістав годинника. І переконався, що Агаті приділив більше часу, ніж йому було дано. Але він цього не зробив би, якби в своєму плані на день не передбачив був ще двадцять хвилин, які лишалися, на неминучі втрати часу; і виявилося, що на цьому рахунку втрат, від цього недоторканного запасу часу, коштовні краплі якого в його щоденній роботі були змащувальним мастилом, навіть такого незвичайного дня в нього, коли він переступить поріг дому, зостануться ще цілих десять хвилин. Чи додалося йому завдяки цьому мужности? Уже вдруге за цей день на думку йому спала ще одна улюблена його сентенція. «Що непохитні-ший ти будеш у своїй терплячості, — сказав Лінднер Лінднерові, — то з більшою певністю поцілиш у серце іншій людині!» А поціляв у серце він із задоволенням, яке відповідало й героїчній жилці в його натурі; а що ті, в кого так поціляють, удару у відповідь ніколи не завдають, жодної ролі тут не грало.

41. Брат і сестра другого ранку

Про цього чоловіка Ульріх із сестрою вже вдруге й завели мову, коли знов побачилися другого ранку після того, як Агата так несподівано зникла з товариства в кузини. Напередодні Ульріх невдовзі після неї також полишив збуджені суперечками сходини, але він уже не встиг поцікавитися в сестри, чому вона спершу підійшла, а потім пішла від нього, бо вдома вона замкнулася й чи то вже спала, чи то вмисне не відгукнулася, коли він, прислухаючись, тихенько спитав, чи вона ще не спить. Отож день, коли Аґаті трапився той дивакуватий незнайомець, завершився так само химерно, як і розпочався. Другого дня від неї теж не щастило що-небудь довідатись. Вона й сама не знала, що в неї на душі насправді. Коли Аґата згадувала про того нежданого листа від свого чоловіка, листа, ще раз перечитати якого вона не могла себе змусити, хоч він час від часу опинявся перед її очима, їй просто не вірилося, що, відколи він надійшов, не минуло й доби; так часто змінювався останнім часом її стан. Іноді їй здавалося, що саме такого листа й стосується отой жаский вислів «привиди майбутнього»; і все ж вона й справді його боялася. А часом лист викликав у неї просто легеньке невдоволення, яке міг би викликати й несподіваний вигляд годинника, що зупинився; але інколи на неї навіювало марну задуму те, що світ, звідки надійшов цей лист, претендував бути для неї реальним. Те, що анітрохи не зачіпало її внутрішньо, неозоро оточувало її, все ще не відпускаючи, зовнішньо. Мимоволі вона порівнювала з цим усе, що сталося між нею і братом, відколи надійшов лист. Це були насамперед розмови, і хоч одна з них навіть навела її на думку про самогубство, зміст листа забувся, хоч, мабуть, ще й не зовсім і щохвилини міг ожити. Виходить, не дуже було вже, власне, й важливо, про що точилася та чи та розмова, й коли Аґата порівнювала теперішнє своє щемливе життя з листом, її поймала глибока, незмінна, незрівнянна, але безсила схвильованість. Через усе це вона почувалася нинішнього ранку, з одного боку, прохмелілою й стомленою, а з другого — ніжною й стривоженою, як це буває з хворим, коли в нього спаде жар.

У такому стані вона, сповнена безпорадної бадьорости, раптом промовила:

 — Пройнятися співчуттям до людини так, щоб самому відчути, як у неї на душі, — це, мабуть, неймовірно важко!

На її подив, Ульріх одразу відповів:

 — Декотрі люди забрали собі в голову, нібито вони на це здатні.

Він був не в гуморі, зрозумів Аґату не зовсім, і в його репліці відчувався натяк. Після її слів щось немовби відступило вбік, звільнивши місце роздратуванню, яке лишилося від попереднього дня, хоч, видалося йому, й було гідне зневаги. На цьому їхній обмін думками наразі й завершився.

Ранок приніс дощову погоду й замкнув брата із сестрою вдома. За вікнами невтішно, наче мокрий лінолеум, поблискувало листя на деревах, бруківка крізь прогалини у кронах лисніла, мов калоша. Очі на цю сльоту не хотіли дивитись. Агата вже пошкодувала про свої слова й не знала, навіщо їх кинула. Вона зітхнула й знов почала:

 — Сьогодні світ нагадує наші дитячі кімнати.

Вона натякала на голі кімнати нагорі в батьківському будинку, дивна зустріч з якими стала для них обох святом. І Агата, хоч це здалося досить неприродним, додала:

 — Що раз у раз повертається, то це — перший смуток людини серед її іграшок!

Після гарної погоди, що надовго затрималась останнім часом, душа знов мимоволі прагла гожої днини, і тому груди сповнювало відчуття марно очікуваної радости й нетерплячої журби. Ульріх тепер також виглянув у вікно. За сірою стіною води, що стояла за шибками, мріли нездійснені плани прогулянок, зелені простори й безмежний світ; і, може, за тією стіною привидом блукало й бажання лишитись одного разу самому й знову вільно податися куди очі світять, бажання, солодкий біль якого — то страстотерпна історія пристрасти й воднораз уже нове воскресіння любови. Ще зі слідами чогось такого у виразі обличчя й усієї постави, він обернувся до сестри й досить різко спитав:

 — Я, мабуть, не з тих, хто здатний перейматися співчуттям до чужого болю?

 — Що ні,то ні! — відповіла вона й усміхнулася йому.

 — Але саме на те, що забирають собі в голову такі люди, — провадив він, бо аж тепер усвідомив, наскільки серйозно говорила сестра, — а вони забирають собі в голову, нібито страждати можна й разом, — саме на це вони здатні менше, ніж будь-хто. Вони, мов ті сестри-жалібниці, вміють хіба тільки вгадувати, що хоче почути нужденний.

 — Виходить, вони все ж таки знають, що вийде йому на добре, — заперечила Агата.

 — Аж ніяк! — ще впертіше стояв на своєму Ульріх. — Мабуть, вони взагалі втішають лише тим, що кажуть: «Хто багато розмовляє, той по краплині розряджає біль чужої людини, як дощ — електричний заряд у хмарі». Хто ж бо не знає, що співчуттям співрозмовник може полегшити будь-яке горе!

Агата мовчала.