Розділ «Книга друга»

 — Тоді не вживай цих слів, — уже серйозно провадив далі Ульріх, — а напиши так: «Творчі часи завжди були суворі. Нема глибокого щастя без глибокої моралі. Нема моралі, якщо вона не може спертися на тверду основу. Нема щастя, яке не Грунтувалося б на певному переконанні. Без моралі не живе навіть тварина. Але людина сьогодні вже не знає, з якою…»

Штум урвав і це спокійне, здавалося б, диктування:

 — Друже, любий мій, я можу вести мову про моральний дух якого-небудь підрозділу, про бойову мораль чи про мораль якої-небудь молодиці, але щоразу — про мораль у конкретному розумінні. Одначе про мораль без такого уточнення у військовому рапорті не може йтися так само, як про фантазію і про Господа Бога. Та ти й сам знаєш!

Діотима дивилася, як Арнгайм стоїть край вікна її кухні; після того, як вони за цілий вечір перемовилися лише кількома обережними словами, ця картина справляла навдивовижу таємниче враження. Несподівано вона відчула суперечливе бажання продовжити перервану розмову з Ульріхом. У голові в неї панував той приємний розпач, який, вриваючись одночасно з усіх боків, влягається і обертається мало не на втішливо-спокійне очікування. До давно передбачуваного краху Собору їй було байдуже. Арнгаймову зраду вона сприймала, як їй здавалося, також майже байдуже. Він дивився на неї, коли вона входила, й на мить колишнє почуття ожило. Їх поєднував живий простір. Але потім вона знову згадала, що Арнгайм уже кілька тижнів її уникав, і думка «Еротичний боягуз!» повернула її колінам силу, щоб велично рушити до нього. Арнгайм усе це бачив — як вона дивиться на нього, як вагається, як тане відстань між ними; над безліччю скованих кригою шляхів, які їх поєднували, зависло передчуття, що ці шляхи ще можуть відтанути. Він стояв спиною до всіх, хто був на кухні, але останньої миті він і Діотима обернулись, і це привело їх до Ульріха, Генерала Штума й решти гостей, що стояли по другий бік.

Те, що Ульріх називав «моральною фантазією» (або, простіше кажучи, почуттям), у всіх своїх виявах — від інтуїцій неординарних людей до мистецької вульгарщини, що об’єднує народи, — це безперервне багатовікове бродіння без виброджування. Людина — істота, яка не може обійтися без захвату. А захват — це такий стан, коли всі її думки й почуття проникнуті тим самим духом. Гадаєш, захват — це, мало не навпаки, стан, коли якесь одне почуття надзвичайно глибоке, одне-однісіньке, котре (чари, та й годі!) зачаровує собою решту почуттів? Ні, ти нічого не хотів про це сказати? І все ж це правда. Правда й це. Але глибина такого захвату не має опертя. Стійкими почуття й думки стають лише завдяки одні одним, лише в сукупності, вони повинні мати ту саму спрямованість і взаємно зачаровувати одні одних. І всіма ж бо засобами — наркотиками, уявою, навіюванням, вірою, переконаннями, а нерідко й просто власною дурістю, яка все на світі спрощує, — людина прагне домогтися стану, подібного до цього. В ідеї вона вірить не тому, що іноді вони слушні, а тому, що вона мусить вірити. Тому що вона має давати лад своїм емоціям. Тому що вона має заткнути ілюзією діру в мурах свого життя, діру, через яку її почуття розлетяться на всі чотири вітри. Найкраще було б, мабуть, не здаватися на волю якого-небудь минущого ілюзорного стану, а бодай пошукати умов для справжнього захвату. Та хоча загалом число рішень, котрі залежать від почуттів, незмірно більше числа рішень, котрі можна ухвалити чистим розумом, і хоч усі події, що хвилюють людство, постають з фантазії, виявляється, що надособистий лад наведено лише у сфері здорового глузду, а для почуттів не зроблено нічого, що заслуговувало б назви спільних зусиль чи хоч би натякало на усвідомлення відчайдушної необхідности таких зусиль.

Приблизно так казав Ульріх, не зважаючи на цілком зрозумілі протести Генерала.

У подіях цього вечора — хоч вони були й досить бурхливі, а в разі несприятливого їхнього витлумачення могли спричинити навіть до небажаних наслідків — Ульріх бачив лише приклад безмежного безладу. Цієї хвилини до пана Фоєрмауля йому було так само байдуже, як до вселюдської любови, до націоналізму так само байдуже, як до пана Фоєрмауля, і Штум марно допитувався в нього, як же з цієї суто особистої думки викристалізувати ідею відчутного прогресу.

 — Напиши у своєму донесенні, — відповів Ульріх, — що це — Тисячолітня релігійна війна. І ніколи ще люди, мовляв, не були до неї так погано озброєні, як у наш час, тому що зі сміття «марно зазнаних почуттів», яке одна доба скидає на іншу, виросла вже ціла гора, і проти цього ніхто й пальцем не ворухне. Отож військове міністерство може спокійнісінько очікувати ще однієї загальної біди.

Ульріх передбачав долю, сам про це не здогадуючись. Та справжні події його й не цікавили, він боровся за власне раювання. І намагався не випускати з уваги нічого, що цьому раюванню могло б стати на заваді. Того ж він і сміявся, того ж і намагавсь ошукати решту людей, удаючи, нібито перебільшує й глумиться. Перебільшував він задля Агати; він провадив свою розмову з нею далі, й не лише цю останню. Насправді він зводив проти неї бастіон думок, знаючи, що в певному місці цього бастіону є невеличка засувка: досить лишень її відсунути — й усе затоплять і поховають під собою почуття! І ця засувка, по суті, ні на мить не йшла йому з голови

Діотима стояла поблизу й усміхалася. Вона здогадувалась, що Ульріх намагається дбати про сестру, була невесело зворушена, забула про сексологію, і перед нею щось розкрилося — мабуть, майбутнє, принаймні трохи розтулились і її вуста.

Арнгайм звернувся до Ульріха:

 — І ви гадаєте. проти цього можна щось удіяти?

З тону, яким він спитав, можна було зрозуміти, що за перебільшенням він побачив серйозність, хоч і вона, на його думку, була все ж таки перебільшена.

А Туцці сказав Діотимі:

 — У кожному разі не можна допустити, щоб усе це набрало широкого розголосу.

Ульріх відповів Арнгаймові:

 — Невже це не очевидно? Сьогодні перед нами надто багато можливостей відчувати й жити. Але хіба ці труднощі — не такі самі, як ті, що їх долає розум, коли опиняється перед силою-силенною фактів і цілою історією теорій? Однак для нього ми знайшли незавершену, а проте сувору лінію поведінки, описувати яку вам я не маю потреби. А тепер я питаю вас: чи не можна знайти щось таке й для почуттів? Адже нам, безперечно, хочеться все ж таки збагнути, навіщо ми тут, на землі, це — головне джерело будь-якого насильства у світі. Зробити це своїми недостатніми засобами намагалися й інші часи, але велика доба досвіду загалом ще не скористалася своїм розумом.

Арнгайм, який швидко все схоплював і любив перебивати співрозмовника, благально поклав Ульріхові на плече руку.

 — Але ж це означало б дедалі тісніший зв’язок із Богом! — стишеним і застережливим голосом вигукнув він.

 — Але ж це було б і не найстрашніше? — відказав Ульріх не без гострої іронії з приводу цього нерозважливого побоювання. — Одначе так далеко я й не заходив!