Розділ «Книга друга»

 — Ясновельможносте, а що з Фоєрмаулем, якщо можна спитати?

 — А чого ж не можна? — здивовано відповів граф Ляйнсдорф. — 3 Фоєрмаулем нічого такого. Його запросили просто через те, що баронеса Вайден не могла вгамуватися, поки його не запросили. А що ж іще? Може, що-небудь знаєте ви?

Досі урядовий радник Мезерічер не хотів узагалі надавати будь-якого значення справі з Фоєрмаулем, вважаючи, що це — всього-на-всього один із тих багатьох випадків великосвітського суперництва, про які він довідувався щодня. Але те, що важливість цієї справи тепер так енерґійно заперечував і граф Ляйнсдорф, уже не дозволяло йому, Мезерічерові, лишатися при такій думці й далі, і врешті він усе ж таки переконався, що тут готується щось важливе. «Що вони замислили?» — сушив собі голову він, простуючи далі й перебираючи подумки найсміливіші варіанти внутрішньої й зовнішньої політики. По хвилі, однак, дійшов рішучого висновку: «Та нічого не буде!» І зосередив увагу лише на своїй репортерській діяльності. Бо хоч би там як це, здавалося б, суперечило сенсу його життя, а у великі події Мезерічер не вірив, ба більше, він їх не любив. Коли ти певен, що живеш у дуже важливий, дуже прекрасний і дуже великий час, тобі нестерпна вже сама думка, нібито в цей час може статись іще що-небудь аж таке важливе, прекрасне й велике. Мезерічер альпінізмом не захоплювався, але якби захоплювався, то сказав би, що цей його погляд такий самий слушний, як той незаперечний факт, що спостережні вежі ставлять завжди в середніх заввишки горах, а не на вершинах високих гір. Та позаяк таких порівнянь йому бракувало, то він удовольнився прикрістю на душі й наміром у своєму звіті нізащо не згадувати за це Фоєрмауля навіть на ім’я.

36. Назріває велика подія.

Заразом трапляються давні знайомі

Поки Діотима розмовляла з Мезерічером, Ульріх стояв поруч, а коли на хвилинку лишився з кузиною сам, сказав:

 — На жаль, я спізнився. Як минула перша зустріч із тією Набридер?

Діотима звела на нього один-однісінький, стомлений світом погляд, опустила важкі повіки й промовила:

 — Дуже мило, звичайно. Вона зробила мені візит. Сьогодні ми про що-небудь домовимось. Це ж бо не має аніякісінького значення!

 — Ось бачите! — кинув Ульріх.

Ця фраза пролунала, як у колишніх розмовах; здавалося, вона підбивала їм підсумок.

Діотима повернула голову й запитливо глянула на кузена.

 — Я ж бо вам про це вже давно сказав. Усе вже, по суті, скінчилося, а нічого й не було, — заявив Ульріх.

Йому хотілося поговорити; повернувшись пополудні додому, він застав іще Агату, але невдовзі вона знов пішла; перед від’їздом сюди вони перемовилися лише кількома короткими фразами; Агата покликала садівникову дружину й одяглася з її допомогою.

 — Я вас застерігав! — сказав Ульріх.

 — Застерігав від чого? — неквапно спитала Діотима.

 — Ет, не знаю. Від усього!

І це була правда; він уже й сам не знав, від чого лишень її не застерігав. Від її ідей, від її шанолюбства, від паралельної акції, від кохання, від розуму, від отого «року всього світу», від афер, від її салону, від її захоплень; від чутливости й від байдужої безтурботности, від надмірности й від правильности, від подружньої зради й одруження; не було нічого такого, від чого він її не застерігав би. «Така вже вона вдалася!» — міркував він. Усе, за що Діотима бралася, йому здавалося смішним, а проте вона була така вродлива, що аж сум на серце находив.

 — Я вас застерігав, — повторив Ульріх. — А тепер вас, крім проблем сексології, більш нічого, здається, не цікавить.

Діотима пропустила це повз вухо.