Розділ «Книга друга»

 — Чи знаєте ви Інн, люба? — спитав він.

Діотима, певна річ, знала цю річку, найвідомішу з-поміж усіх, крім Дунаю, і всіляко пов’язану з історією й географією їхньої вітчизни. Діотима трохи підозріливо поглянула на гостя, але усмішку з себе таки видушила.

Однак вигляд у графа Ляйнсдорфа й далі був надзвичайно поважний.

 — Якщо не брати до уваги Інсбрука, — сказав він, ніби відкриваючи їй таємницю, — то оті крихітні хутори в долині Інна — просто курям на сміх, а тим часом яка ж видатна, навпаки, в нас річка — Інн! Самому мені таке ніколи й на думку не спадало! — Він похитав головою й нарешті пояснив остаточно: — Сьогодні я, між іншим, випадково поглянув на карту автомобільних доріг і раптом помітив, що Інн тече до нас із Швейцарії. Я, звісно, знав про це, либонь, і так; ми всі це знаємо, тільки ніколи про це не думаємо. Витікає річка поблизу Малої — такий собі жалюгідний струмочок, я ж бо його там і сам бачив; як у нас Камп чи Морава. Але що зробили з нього швейцарці? Енґадін! Знаменитий на цілий світ Енґадін! Енґад-Інн, люба моя!! Ви коли-небудь замислювалися над тим, що весь цей Енґадін походить від слова «Інн»?! Тож мені сьогодні й стукнуло в голову: а чого ж ми зі своєю нестерпною австрійською скромністю ніколи нічого, звісно, не робимо з того, що належить нам!

Після цієї розмови Діотима терміново скликала бажане товариство — з одного боку, усвідомлюючи, що повинна з його ясновельможністю погодитись, а з другого — потерпаючи, що підштовхне свого високого приятеля до крайнощів, якщо нічого не робитиме й далі.

Та коли вона дала графові обіцянку, той сказав:

 — І прошу вас, шановна моя, не забудьте цього разу запросити й оту... ну, оту, котру ви називаєте Набридер. Її подруга, Вайден, через ту жіночку вже кілька тижнів не дає мені проходу!

Діотима пообіцяла зробити навіть це, хоча іншим часом у такій терплячості до своєї конкурентки побачила б порушення обов’язку перед вітчизною.

35. Назріває велика подія.

Урядовий радник Мезерічер

Коли кімнати спалахнули блиском святкового освітлення й вишуканого товариства, «пильне око» могло помітити не лише його ясновельможність поряд з іншими вершками аристократії, про появу яких він подбав, але і його превосходительство пана військового міністра, а в його почті й натхненне, трохи перевтомлене обличчя Генерала Штума фон Бордвера. Пильне око могло помітити Пауля Арнгайма. (Його титулів воно не згадувало — все просто, добре продумано, але й з найбільшим ефектом. Цю майстерну простоту висловлюватися називають літотою, коли «пильне око», так би мовити, жертвує якоюсь дрібницею, як ото король перснем із власного пальця, й поступається нею комусь іншому.) Крім того, пильне око помічало всіх міністерських представників, гідних того, щоб про них згадали (міністр освіти й культури вибачився перед його ясновельможністю, зустрівшись із ним у Верхній палаті, за те, що не зможе прийти особисто, бо цього самого дня має виїхати до Лінца на освячення великої вівтарної огорожі). Далі пильне око помітило, що чужоземні посольства й представництва прислали свою «еліту». Далі — імена відомих постатей у «промисловості, науці та культурі», й у цьому незмінному поєднанні трьох сфер буржуазної діяльности крилася давня алегорія старанности, яка сама водила плідним пером. Далі це спритне перо перелічувало й змальовувало великосвітських дам: у бежевій, рожевій, вишневій, кремовій… у гаптованій і зі шлярками, з трьома складками чи вільно спадала нижче талії… І між графинею Адліц та дружиною радника комерції Веґгубера стояло прізвище широко відомої пані Меланії Набридер, удови знаменитого на весь світ хірурга, жінки, яка «має звичай і сама люб’язно приймати у своєму домі високу духовність». Нарешті, наприкінці цієї частини згадували й Ульріха фон такого й такого «із сестрою», бо пильне око не було певне, чи варто додати щось на взірець: «про чиє самовіддане служіння такому глибоко духовному і, з погляду патріотизму, такому відрадному починанню всі знають», або навіть назвати його «a coming man[9]»; уже давно ходили чутки, нібито цей улюбленець графа Ляйнсдорфа міг іще раз, як багато хто припускав, підштовхнути свого покровителя до досить необачного кроку, тож спокуса заздалегідь виявитися серед утаємничених була велика. Та коли про щось знаєш, то найбільше задоволення дістаєш від того, що мовчиш, надто коли ти обережний; і саме цьому мовчанню Ульріх з Аґатою завдячували простим згадуванням їхніх імен наприкінці переліку, безпосередньо перед тими вершками суспільства й духовности, кожного з яких уже не згадували окремо, а всіх зібрали у братській могилі «та інші високопоставлені й відомі особи». Потрапило туди багато людей, зокрема й відомий правник надвірний радник професор Швунґ, що тимчасово перебував у столиці як член однієї з міністерських комісій; а цього разу й ще молодий поет Фрідель Фоєрмауль, бо хоч і знали, що покликати до життя цей вечір допоміг його дух, однак аж ніяк не слід було забувати, що це ще зовсім не забезпечує такого міцного становища, як розкішні убори й титули. Таких людей як номінального директора банку Лео Фішеля з родиною (права прийти до Діотими вони домоглися завдяки великим зусиллям і на настійну вимогу Ґерди, не завдаючи клопоту Ульріхові, тобто лише внаслідок недбалости, що тут панувала) пильне око взагалі коли й помічало, то лише своїм краєм. І лише до дружини одного відомого — але не аж так, щоб на нього звертали увагу в цьому товаристві, — юриста, яка мала таємне, не відоме навіть пильному оку ім’я Бонадея, це око згодом придивилося пильніше й помістило його серед розкішних уборів, тому що її вигляд привернув до себе всі погляди й викликав захват.

Це «пильне око», ця невсипуща цікавість публіки була, певна річ, людиною; зазвичай таких людей багато, але в столиці Каканії над усіма ними тоді вивищувався один чоловік, і ним був урядовий радник Мезерічер. Виходець із Мезеріча у Валахії, сліди чого збереглися в його прізвищі, цей видавець, головний редактор і головний кореспондент заснованих ним «Парламентських і громадських новин», перебрався до столиці в шістдесяті роки минулого сторіччя юнаком, який, спокусившись блиском яскраво розквітлого тоді лібералізму, проміняв перспективу успадкувати батьківський шинок у валахському Мезерічі на журналістську професію. І невдовзі й він зробив свій внесок у цю добу, заснувавши аґентство, яке спочатку надавало газетам дрібну місцеву інформацію поліційного характеру. Завдяки старанності, надійності й добропорядності власника це аґенство у своїй первісній формі не лише здобуло визнання газет і поліції, але незабаром привернуло увагу й інших високих інстанцій, що почали постачати насамперед його матеріалами для розповсюдження, відповідати за які самі вони не бажали, і зрештою аґентство посіло спершу привілейоване, а згодом і виняткове становище у сфері хоч і неофіційної, але добутої з офіційних джерел інформації. А коли Мезерічер побачив, що його справи йдуть успішно, він, чоловік енергійний, старанний і невтомний, розширив свою діяльність, збагативши її вже й придворною та світською хронікою; зрештою, він би, либонь, ніколи б і не переїхав зі свого Мезеріча до столиці, якби про таке йому завжди не мріялося й доти. Він умів скласти перелік присутніх, не припустившись жодного пропуску, це вважали його спеціальністю. Його надзвичайна пам’ять на людей і на те, що про них розповідали, допомагала йому легко підтримувати однаково чудові стосунки і з салоном, і з каторжною в’язницею. Він знав «вищий світ» так, як той не знав себе сам, і з невичерпною любов’ю, мов старий кавалер, якого десятки років утаємничували в усі шлюбні плани й замовлення кравцям, умів познайомити людей уже другого дня після їхньої зустрічі напередодні в якому-небудь товаристві. Так цей старанний, жвавий, завжди послужливий і люб’язний невеличкий добродій зрештою став на святах і врочистостях відомою всьому місту постаттю, а на схилі його віку такі світські сходини набували незаперечного значення взагалі лише завдяки йому і його присутности.

На вершину своєї кар’єри Мезерічер дістався, здобувши звання урядового радника, позаяк титул цей мав одну особливість. Каканія була, певна річ, наймиролюбніша країна у світі, але колись давно вона, глибоко-наївно переконана в тому, що війн уже ніколи не буде, надумала поділити своїх чиновників на ранґи, які відповідали офіцерським званням, і навіть запровадила для них такі самі строї й знаки розрізнення. Відтоді ранґ урядового радника відповідав званню підполковника кайзерівського й королівського війська; та хоча цей ранґ сам собою не дуже високий, особливість його, коли він дістався Мезерічерові, полягала в тому, що за непорушною традицією, котру, як і все непорушне, в Каканії порушували тільки у виняткових випадках, Мезерічеру належало б стати, власне, кайзерівським радником. Бо ранґ кайзерівського радника був не вищий, як можна виснувати із змісту цих слів, а нижчий від ранґу урядового радника; ранґ кайзерівського радника відповідав лише званню капітана. Отож Мезерічер мав би стати кайзерівським радником, тому що цей титул надавали, крім канцелярських чиновників, лише представниками вільних професій — скажімо, придворним перукарям і каретникам, хоча з тієї ж таки причини й письменникам та художникам; а титул урядового радника був тоді справжнім чиновницьким. Те, що Мезерічер дістав його все ж таки перший і єдиний, було свідченням, отже, чогось більшого, ніж просто високого титулу, ба навіть чогось більшого, ніж щоденні заклики не ставитися надто поважно до того, що діється в рідній країні. Цим необґрунтованим титулом невтомному літописцеві тонко й обережно підтвердили його тісні взаємини з двором, державою й суспільством.

Мезерічер слугував взірцем для багатьох журналістів свого часу і входив до складу правлінь багатьох авторитетних письменницьких об’єднань Ходили чутки, нібито він замовив собі мундира із золотим комірцем, але вдягав його лише зрідка й удома. Та навряд чи це була правда, бо в глибині душі Мезерічер завжди зберігав певні спогади про шинкарство в Мезерічі, а добрий шинкар сам не п’є. Крім того, добрий шинкар знає таємниці всіх своїх гостей, хоч користається не з усього, що знає; він ніколи не встряє до чужих балачок із власною думкою, зате любить запам’ятовувати й переповідати всілякі бувальщини, анекдоти й жарти. Отож Мезерічер, якого можна було побачити на всіх святах як визнаного інформатора вродливих жінок і аристократичних чоловіків, сам ніколи навіть не намагався знайти собі доброго кравця; він був у курсі всіх закулісних таємниць політики і не втручався в неї жодним рядком; він знав про всі винаходи й відкриття свого часу й не розумів жодного з них. Йому цілком достатньо було знати, що все це є і «є сьогодні». Він чесно любив свій час, і цей час віддячував йому певною любов’ю, бо Мезерічер щодня сповіщав світові, що ось він, цей час, він є.

Коли він увійшов, Діотима, побачивши його, відразу зробила йому знак підійти до неї.

 — Любий Мезерічере, — сказала вона якомога привітніше, — сподіваюся, промова його ясновельможности у Верхній палаті не видалася вам виявом нашої позиції, і ви тим більше не сприйняли її буквально?!

Річ у тому, що його ясновельможність, роздратований своїм клопотом у зв’язку зі скиненням міністра, не лише виголосив у Верхній палаті гучну промову, де звинуватив свою жертву у бракові справжнього, конструктивного духу співпраці й суворости, але в запалі висловив і деякі загальні міркування, які казна-чому завершив визнанням важливої ролі преси й дорікнув цій «інстанції, що домоглася становища великої держави», мало не за все, за що незалежний і неупереджений християнин шляхетних поглядів може дорікнути інституту, ні в чому, на його думку, на нього не схожому. Саме це Діотима й намагалася тепер дипломатично загладити, і поки вона добирала щораз гарніших і малозрозуміліших слів, щоб змалювати справжню позицію графа Ляйнсдорфа, Мезерічер замислено слухав. Та раптом він поклав руку їй на лікоть і великодушно урвав її.

 — Ласкава пані, не варто вам через це так хвилюватися, — підсумував він. — Адже його ясновельможність — наш добрий приятель. Так, він трохи перебрав міру. Але чом би такому бравому чоловікові й не перебрати міри?! — І, щоб одразу засвідчити їй своє нічим не затьмарене ставлення до графа, додав: — Зараз я до нього підійду!

Отакий був цей Мезерічер! Але перше ніж відійти, він іще раз довірчо звернувся до Діотими:

 — А що, власне, з Фоєрмаулем, ласкава пані?