Розділ «Книга друга»

 — А ви,власне, озброєні?

 — Увагою й досвідом! — відповів Фріденталь, радий такому приємному запитанню. — Вся штука в тому, щоб придушити будь-який протест уже в самому зародку.

І справді, щойно хто-небудь робив бодай найменшу спробу відійти від стіни, як на нього ту ж мить накидалися санітари й повертали його на місце так швидко, що ці напади здавалися єдиними тут актами насильства. Клариса була з ними не згодна. «Чого лікарі, мабуть, не усвідомлюють, — казала вона собі, — то це того, що такі люди, хоч вони цілісінький день сидять тут замкнені й без нагляду, одне одному не завдають ніякої шкоди; небезпечні вони лише для нас — тих, хто приходить із чужого їм світу!» І їй схотілося з котримсь із них поговорити; вона раптом повірила, що їй пощастить з ним добре порозумітися. Відразу біля дверей стояв у кутку кремезний, середній на зріст чоловік з густою каштановою бородою й колючим поглядом; він згорнув на грудях руки й, прихилившись до стіни, мовчки, зі злістю дивився на відвідувачів. Клариса ступила до нього, але доктор Фріденталь ту ж мить схопив її за руку вище ліктя й спинив.

 — Не з цим, — стиха сказав він.

Фріденталь вибрав Кларисі іншого вбивцю й щось йому сказав. Це був невеличкий, приземкуватий чоловік з гострою, наголо обстриженою арештантською головою. Фріденталь, мабуть, знав його товариську вдачу, бо чоловік одразу виструнчився перед лікарем і, послужливо відповідаючи на запитання, показав два ряди зубів, що якось лиховісно нагадували два ряди надгробків.

 — Ви все ж таки поцікавтеся в нього, чому він тут, — прошепотів доктор Фріденталь до Кларисиного брата, й Зиґмунд спитав у гостроголового крем’язня:

 — Чому ти тут?

 — Сам добре знаєш! — пролунала коротка відповідь.

 — Ні, не знаю, — досить по-дурному заперечив Зиґмунд, не бажаючи відступати одразу. — Ну, то кажи вже, чому ти тут?!

 — Сам добре знаєш!! — уже з притиском повторив гостроголовий ту саму відповідь.

 — Чому ти зі мною так нечемно розмовляєш? — спитав Зиґмунд. — Я справді не знаю!

«От брехня!» — подумала Клариса й зраділа, коли хворий відповів просто:

 — Тому що мені хочеться!! Я можу робити, що мені хочеться!! — знов проказав він і ошкірив зуби.

 — Але ж не можна ні з сього ні з того бути нечемним! — нагадав чоловікові бідолашний Зиґмунд, бо на думку йому, як і божевільному, теж, власне, не спадало нічого кращого.

Клариса була лиха на брата, бо той виконував безглузду роль людини, яка в зоопарку дражнить звіра у клітці.

 — Це тебе не стосується! — по-унтер-офіцерському гаркнув психічнохворий. — Я роблю те, що мені хочеться, втямив?! Що мені хочеться!! — І засміявся чимось в обличчі, але не ротом і не очима, які радше палали лютою ненавистю.

Навіть Ульріх подумав: «Не хотів би я опинитися зараз із цим типом сам на сам». А Зиґмунд уже ледве стояв на місці, тому що божевільний підступив до нього впритул, і Кларисі хотілося, щоб той схопив брата за горло і вп’явся йому зубами в обличчя. Фріденталь задоволено спостерігав, як ця сцена сама собою розвивається далі, — адже колезі-лікареві можна було, мабуть, усе ж таки дещо й довірити, до того ж Зиґмундове збентеження його навіть тішило. Фріденталь зі знанням справи дав напруженню дійти епогею й, аж коли його колега вже не годен був сказати й слова, зробив знак рушати далі. Однак у Клариси знову прокинулося оте бажання втрутитись! Воно чомусь наростало з посиленням барабанного дробу відповідей хворого, Кларисі раптом уже несила стало стримуватись, вона підійшла до чоловіка й сказала:

 — Я приїхала з Відня!

Ця фраза була безглузда, як випадковий звук, видобутий із труби. Клариса не знала, ані що вона хотіла цим сказати, ані як таке спало їй на думку, ані того, чи знає хворий, в якому він місті, а якщо й знає, то слова її були безглузді й поготів. І все ж її не полишало відчуття глибокої впевнености. Адже дива й справді іноді ще трапляються, хоч переважно й у божевільнях. Коли вона сказала про це, стоячи перед убивцею й палаючи від збудження, на нього раптом зійшло якесь осяяння; його зуби-надгробки сховалися за губами, а колючий погляд зробився доброзичливим.

 — О, золотий Відень! Чарівне місто! — промовив чоловік шанолюбно, як колишній міщанин, котрий зажди знає, що й коли сказати.