Розділ «Книга друга»

 — Вітаю вас! — кинув, сміючись, доктор Фріденталь.

Але для Клариси ця сцена набула дуже великого значення.

 — А тепер ходімо до Моосбруґера! — сказав Фріденталь.

Але дійти до Моосбруґера їм не пощастило. Коли вони обережно вибралися з обох дворів і рушили парком угору, до якогось самотнього на вигляд бараку, до них звідкілясь раптом підбіг санітар, що шукав їх, схоже, вже давно. Він підійшов до Фріденталя й довго пошепки переказував йому якесь повідомлення — судячи з міни на обличчі в лікаря, що час від часу перебивав санітара запитаннями, повідомлення важливе й неприємне. Повернувшись із поважним і прикро враженим виглядом до гурту, який очікував його, Фріденталь сказав, що в одному з відділень стався інцидент і кінця йому наразі не видно, тож він, Фріденталь, змушений, на жаль, їхню екскурсію перервати. При цьому насамперед він звертався до поважної особи в Генеральському мундирі, схованому під лікарняним халатом; але Штум фон Бордвер вдячно відповів, що й так уже дістав достатнє уявлення про порядок і прекрасну дисципліну в цій установі і що після побаченого знайомство з іще одним убивцею, зрештою, вже не має значення. Клариса, навпаки, мала таке розчароване й приголомшене обличчя, що Фріденталь відвідини Моосбруґера й ще дещо запропонував перенести на інший день і повідомити Зиґмундові телефоном відразу, щойно цей день визначать.

 — Дуже люб’язно з вашого боку, — подякував за всіх Генерал, — тільки щодо мене, то я, далебі, не знаю, чи мої справи дадуть мені змогу приєднатися до всіх.

Так вони й домовилися зробити, і Фріденталь звернув на стежку, яка завела його за пагорб, де він невдовзі й зник з очей, а решта в супроводі санітара, якого їм залишив лікар, рушили до виходу. Вони зійшли зі стежки й попростували навпростець униз мальовничим схилом, порослим буками й платанами. Генерал скинув халата й весело ніс його на руці, мов плаща на заміській прогулянці, але балачка вже не в’язалася. Ульріх не виявляв бажання ще раз вислуховувати настанови до наступного вечора, а сам Штум був уже надто заклопотаний поверненням додому; за свій обов’язок він вважав сказати кілька розважливих слів лише Кларисі, від якої ґалантно крокував ліворуч. Але Клариса була неуважна й мовчазна. «Може, їй, зрештою, й досі ніяково через отого паскуду?» — питав себе ґенерал, відчуваючи потребу якось пояснити, що в тій особливій ситуації він не міг по-лицарському за неї заступитись; а з другого боку, обставини склалися так, що про це краще було не розмовляти. Тож на зворотному шляху панувала похмура мовчанка.

Аж коли Штум фон Бордвер сів до свого екіпажа, полишивши Ульріхові подбати про Кларису та її брата, до ґенерала повернувся його добрий настрій, а з ним з’явилась і думка, завдяки якій ці гнітючі враження набули певного ладу. Він дістав з великого шкіряного портсиґара, якого завжди носив із собою, сиґарету й відкинувся на спинку сидіння, пахкаючи в сонячне повітря першими блакитними хмарками. І з приємністю сказав:

 — Либонь, страшна це річ — така душевна недуга! Мені аж тепер спало над думку, що, поки ми там були, я не бачив жодного, хто б курив! Людина, далебі, й не здогадується, скільки в неї переваг, поки вона здорова!»

34. Назріває велика подія. Граф Ляйнсдорф і річка Інн

Услід за цим хвилюючим днем настав «Великий вечір» у Туцці.

Паралельна акція красувалася в усій своїй пишноті й блиску; сяяли очі, сяяли коштовності, сяяли імена, сяяв розум. За певних умов психічнохворий міг би зробити з цього висновок, що на такій світській вечірці очі, коштовності, імена й розум зводяться до того самого. І не можна сказати, що він зовсім не мав би рації. Поприходили всі, хто не поїхав на Рив’єру чи на північно італійські озера, крім тих небагатьох, хто о цій порі, наприкінці сезону, принципово не очікував уже ніяких «подій».

Натомість з’явилося багато людей, котрих тут іще ніколи не бачили. Через тривалу перерву в списку наявного складу утворилися прогалини, і, щоб їх заповнити, новеньких залучали поквапніше, ніж це відповідало Діотиминій звичці бути обережною. Граф Ляйнсдорф сам передав своїй приятельці список тих, кого він хотів запросити з політичних міркувань, і коли вже принцип винятковости її салону принесли в жертву цим високим міркуванням, то й решті вона не надала тепер такого значення, як зазвичай. А загалом причиною цього врочистого зібрання був тільки його ясновельможність; Діотима трималася думки, що людству можна допомагати лише попарно. Але граф Ляйнсдорф уперто стояв на своєму: «У процесі історичного розвитку власність і освіченість не виконали свого обов’язку; ми повинні зробити останню з ними спробу!»

І граф Ляйнсдорф повертався до цього щоразу.

 — Люба моя, ви й досі не зважилися? — питав, бувало, він. — Давно пора. Хто вже тільки не вилазить зі своїми деструктивними тенденціями! Ми повинні дати освіченості останній шанс зберегти рівновагу.

Але Діотима, заклопотана розмаїттям форм поєднання людей у пари, забувала про все на світі.

Зрештою граф Ляйнсдорф заходився її наставляти:

 — Ви знаєте, люба, я не звик вас такою бачити! Ми ось звернулися до всіх із гаслом «Діяти!» Я особисто змусив міністра внутрішніх справ. ну, вам-бо я можу довірити, що то я змусив його подати у відставку. Все робилося, звісно, там, нагорі, дуже високо нагорі. Але то був уже справдешній скандал, і ніхто не мав мужности покласти цьому край! Отож я довіряю це лише вам, — провадив він, — а тепер прем’єр-міністр попросив мене, щоб ми самі взяли активнішу участь в опитуванні з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами, позаяк новий міністр ще не встиг у всьому розібратись. І саме ви, хто завше виявляла найбільшу стійкість, — саме ви хочете тепер лишити мене напризволяще? Ми повинні дати власності й освіченості останній шанс! І знайте: або так, або… інак!

Цю не зовсім завершену кінцівку фрази його ясновельможність промовив з такою погрозою в голосі, що сумнівів не лишалося: він знає, чого хоче, й Діотима з готовністю пообіцяла поквапитись; але потім знову про це забула й нічого не зробила.

І ось одного дня графа Ляйнсдорфа охопила його відома жага діяльности. Й він з’явився до Діотими на своїх сорока кінських силах.

 — Чи нарешті що-небудь сталося?! — спитав він, і Діотимі довелося дати неґативну відповідь.