Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Я не хочу на це відповідати, — м’яко промовив той. — Краще розповім вам, щоб перемінити розмову, одну історію. Чи випадало вам чути, — і він притяг дівчину до себе рукою, в якій її зап’ясток сховався, мов дитина серед скель, — одну зворушливу історію про захоплення місяця? Ви ж бо знаєте, що колись наша земля мала кілька місяців? І є теорія — її підтримують, до речі, багато прихильників, — згідно з якою такі місяці — зовсім не те, за що ми їх вважаємо, не остиглі небесні тіла на кшталт самої землі, а величезні крижані кулі, що літають у космічному просторі; вони підійшли надто близько до землі, й вона їх затримала. Наш місяць — нібито остання з тих куль. Ви лишень погляньте на нього!

Ґерда послухалася й на осяяному сонцем небі знайшла поглядом блідого місяця.

 — Хіба він не нагадує крижану кулю? — спитав Ульріх. — Винне не освітлення! Чи ви коли-небудь замислювалися, чому виходить так, що ми бачимо завжди той самий бік місяця? Річ у тім, що він, останній наш місяць, уже не повертається тим чи тим боком, він уже захоплений! Розумієте, місяць, потрапивши колись під владу землі, не лише кружляє навколо неї — вона дедалі ближче притягує його до себе. Просто ми цього не помічаємо, тому що це кружляння з наближенням до землі триває сотні тисяч років чи й довше. Але цього не заперечиш, і в історії землі траплялися, мабуть, тисячоліття, коли вона притягувала тодішні місяці зовсім близько, й вони кружляли навколо неї з шаленою швидкістю. І так само, як тепер місяць тягне за собою припливну хвилю заввишки один-два метри, колись він, обертаючись навколо землі, волочив за собою таку собі хистку гору води й мулу заввишки з гірський хребет. Навряд чи можна уявити собі, по суті, страх, у якому в такі тисячоліття жили, мабуть, на цій божевільній землі покоління за поколіннями.

 — А хіба тоді вже були люди? — спитала Ґерда.

 — Ну звісно. Та зрештою такий крижаний місяць розривається, з гуркотом падає на землю, і хвиля заввишки з гірський хребет, яку місяць підняв під своєю орбітою, відкочується назад, з неймовірною силою затоплює всю кулю й знов розподіляється на її поверхні. Це — ніщо інше, як потоп, тобто велика загальна повінь, не більше й не менше! Хіба могли б усі леґенди розповідати про це так одностайно, якби люди не зазнали цього насправді? А позаяк один такий місяць у нас іще лишився, то й такі тисячоліття настануть іще раз. Думка це дивна.

Ґерда, затамувавши дух, поглянула у вікно на місяць; її долоня все ще лежала в Ульріховій; місяць висів у небі огидною блідою плямою, і саме ця непоказна картина надавала неймовірній вселенській авантюрі, що її жертвою Ґерда відчувала себе за якоюсь емоційною асоціацією, простої буденної правдивости.

 — Але в цій історії нема й крихти правди, — промовив Ульріх перегодя. — Таку теорію фахівці називають божевільною, а місяць до землі насправді теж не наближується й навіть, наскільки я пригадую, на тридцять два кілометри від неї далі, ніж мав би бути за розрахунками.

 — То навіщо ж ви розповіли мені цю історію? — спитала Ґерда, намагаючись вивільнити свою руку з його.

Однак її опір утратив усю свою силу; так траплялося з нею щоразу, коли вона розмовляла з чоловіком, що був аж ніяк не дурніший від Ганса, проте у своїх поглядах не перебирав міри, мав доглянуті нігті й зачесаного чуба. Ульріх дивився на ріденький чорний пушок, що дисонував із золотою шкірою Ґерди; здавалося, разом із цими волосинками з плоті пробивалася вся багатогранна складність бідних людей сьогодення.

 — Не знаю, — відповів він. — Чи приходити мені ще? Хвилювання своєї вивільненої руки Ґерда вилила на всілякі дрібнички, які заходилася перекладати з місця на місце, й нічого не відповіла.

 — Ну, то скоро я прийду ще, — пообіцяв Ульріх, хоча до цього дня такого наміру й не мав.

74. Четверте сторіччя до н. Х. проти 1797 року.

Ульріх одержує від батька ще одного листа

Швидко розлетілася чутка про те, що сходини в Діотими мають надзвичайний успіх. У цей час Ульріх одержав від батька навдивовижу довгого листа, а на додачу ще й цілий стос брошур та окремих друкарських відбитків. Батько писав приблизно таке: «Любий сину! Твоє тривале мовчання… Проте від третьої особи я на втіху собі довідався, що мої клопотання про тебе… мій доброзичливий товариш граф Штальбурґ… Його ясновельможність граф Ляйнсдорф. Наша родичка, дружина начальника відділу Туцці. Справа, задля якої я змушений тепер просити тебе скористатися всім твоїм впливом у твоєму новому колі, полягає ось у чому:

Світ запався б, якби істиною могло бути все, що за неї приймають, а дозволенним — будь-яке бажання, котре людині таким здається. Тому наш спільний обов’язок — визначати одну-єдину істину і праведне бажання в міру того, як нам щаститиме це робити, з невблаганним відчуттям обов’язку пильнувати, щоб це й викладено було в чіткій формі наукового твердження. Із сказаного ти можеш зробити висновок, що це означає, коли я повідомлю тобі, що не лише в колах дилетантських, але досить широко і в наукових, які, на жаль, піддаються впливам непевних часів, уже давно набув поширення надзвичайно небезпечний рух за те, щоб у новій редакції нашого кримінального кодексу домогтися якихось нібито поліпшень і послаблень. Мушу зауважити, що цю нову редакцію уже кілька років випрацьовує створений міністром комітет з відомих експертів, бути членом якого маю честь і я, — так само, як і мій університетський колега професор Швунґ (цього чоловіка ти, либонь, пам’ятаєш із тих давніх часів, коли я його ще не розкусив і довгі роки вважав найкращим своїм товаришем). А щодо згаданих мною послаблень, то наразі з чуток — хоч загалом це, на жаль, надто ймовірно — я довідався, що в наступному році, році ювілею нашого високоповажаного й милосердого правителя, тобто з огляду на атмосферу, сказати б, великодушности можна очікувати особливих зусиль, спрямованих на те, щоб прокласти в нас шлях такому згубному послабленню правосуддя. Само собою зрозуміло, ми з професором Швунґом однаковою мірою сповнені твердої рішучости поставити на цьому шляху заслін.

Я, звісно, розумію, спеціальної юридичної підготовки ти не маєш, однак, либонь, усвідомлюєш, що така правова невизначеність, яка фальшиво називає себе гуманністю, не знає кращої лазівки, ніж поняття неосудности, яке унеможливлює покару злочинця, поширити, надавши йому нечіткої форми обмеженої осудности, й на тих численних індивідів, котрі не є ні психічнохворі, ні нормальні з погляду моралі й становлять ціле військо тих неповноцінних, морально недоумкуватих, які, на жаль, несуть чимдалі більшу заразу в нашу культуру. Тобі не потрібно пояснювати, що поняття такої обмеженої осудности — якщо його взагалі можна назвати поняттям, що особисто я заперечую! — має бути якнайтісніше пов’язане з нашими тлумаченнями цілковитої осудности чи неосудности, й відтак я підходжу безпосередньо до суті своєї справи.

Спираючись на вже наявні законоположення і враховуючи викладені обставини, я в уже згаданому дорадчому комітеті вніс пропозицію сформулювати §318 майбутнього кримінального кодексу відпов. у такій редакції:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльнос-ти, внаслідок чого…» Професор Швунґ теж вніс пропозицію, яка починалася точнісінько такими самими словами.

Але далі в його пропозиції йшли слова: «…внаслідок чого свобода волі такої особи ставала неможливою»; тоді як у моїй пропозиції стояло таке: «…внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії». Мушу визнати, спочатку я й сам не завважив у цій розбіжності ніякого злого заміру. Особисто я завжди дотримувався думки, що з розвитком розуму й здорового глузду воля шляхом розмислів та рішень, що з них випливають, бере гору над потягами й інстинктами. Відтак вольова дія — не підсвідома, вона завжди пов’язана з мисленням. Людина вільна тією мірою, якою вибирає свою волю; якщо вона має людські потяги, тобто потяги, що відповідають чуттєвому боку її сутности, якщо, отже, її мислення порушене, то вона не вільна. Вияв волі — це якраз не щось випадкове, а самовизначення, що неминуче випливає з нашого «я», і волю, отже, визначає мислення, і якщо воно порушене, то воля — вже не воля, й людина чинить лише за природою своїх потягів!… Але я, звісно, знаю, що в літературі представлено й протилежний погляд, згідно з яким воля, навпаки, визначає мислення. Ця концепція має своїх прихильників серед сучасних юристів, щоправда, лише від 1797 року, тоді як та, яку поділяю я, протистояла всіляким нападкам ще від IV сторіччя д. н. Х.; але я хотів довести свою готовність до компромісу й запропонував формулювання, що враховувало обидві пропозиції і звучало б, отже, так:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльности, внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії і свобода її волі ставала неможливою».