Розділ «Частина друга Триває те саме»

І ось тоді професор Швунґ і показав своє справжнє нутро! Він знехтував мою готовність до компромісу й пихато заявив, що в цьому реченні сполучник «і» треба замінити на «або». Ти розумієш його намір. Людина думки від дилетанта саме тим і відрізняється, що вміє побачити «або» там, де друга скаже просто «і», й Швунґ спробував накинути мені поверхове мислення, запідозривши мене, з огляду на мою пов’язану з отим «і» готовність до порозуміння, в тому, буцімто я не усвідомив глибини й значення суперечности, яку належить подолати!

Само собою зрозуміло, що від тієї миті я з усією рішучістю виступив проти нього.

Я відчув, що мушу домагатися прийняття моєї першої редакції без будь-яких змін, і свою компромісну пропозицію відкликав; але Швунґ почав з рафінованою підступністю завдавати мені всіляких прикрощів. Так, він заперечує, що, коли пристати на мою пропозицією, яка бере за основу здатність усвідомлювати протиправність дій, то особу, котра страждає, як це буває, на особливі маячні ідеї, але загалом здорова, можна виправдати через психічну хворобу лише в тому разі, коли пощастить довести, що вона внаслідок своїх особливих маячних ідей припускала наявність обставин, які виправдовують її дії або звільняють їх від покарання, а відтак поводилася, хоч і в хибно уявному нею світі, все ж таки коректно. Але це заперечення зовсім непереконливе, бо, хоч емпірична логіка й знає людей, почасти хворих, а почасти здорових, логіка юридична, коли йдеться про той самий злочин, у жодному разі не має права визнавати одночасне існування цих двох юридичних станів, для неї людина або осудна, або неосудна, і ми маємо право припускати, що й особи, котрі страждають на особливі маячні ідеї, здатність відрізняти правне від протиправного загалом не втрачають. І якщо в окремих випадках цю здатність у них і затьмарювали маячні ідеї, то досить було б лише особливого напруження їхніх розумових здібностей, щоб погодити це з рештою їхнього власного «я», і нема жодної причини вбачати в цьому якісь особливі труднощі.

Я відразу й заперечив професорові Швунґу, що, позаяк стан осудности й стан неосудности, з погляду логіки, одночасно існувати не можуть, то мусимо припустити, що в таких індивідуумів вони швидко чергуються, і саме з цього й випливають труднощі для його теорії, бо в разі кожного окремого злочину належало б відповідати на запитання, котрий із цих поперемінних станів його викликав; а для цього довелося б називати всі причини, які мали вплив на звинувачуваного від його народження, і всі причини, які мали вплив на його предків, що наділили його добрими й поганими властивостями… Ти, мабуть, не повіриш, але у Швунґа таки вистачило зухвальства відповісти мені, що так воно й має бути, оскільки юридична логіка, коли йдеться про той самий злочин, не має права визнавати одночасне існування двох юридичних станів, і тому, мовляв, щодо вияву кожної окремої волі треба вирішувати: міг підсудний, з огляду на свій психічний розвиток, звладати з такою волею чи не міг. Ми, наважується стверджувати професор Швунґ, багато виразніше усвідомлюємо те, що наша воля вільна, ніж те, що все, що відбувається, має свої мотиви, і поки ми, мовляв, вільні з причини загальної, вільні ми й з кожної окремої причини, тому слід припустити, що в такому разі, щоб звести перешкоду причинно зумовленим злочинним імпульсам, потрібно лише особливо напружити силу волі».

У цьому місці Ульріх облишив з’ясовувати далі батькові плани й замислено зважив у руці численні додатки до листа, посиланнями на які рясніли його береги. Він лише кинув погляд на останні рядки в листі й довідався з них, що батько очікує від нього «об’єктивного впливу» на графів Ляйнсдорфа та Штальбурґа й наполегливо радить йому своєчасно у відповідних комітетах паралельної акції вказати на небезпеки, що можуть загрожувати духу державної цілісности, якщо в ювілейному році таке важливе питання поставлять і вирішать хибно.

75. Для Генерала Штума фон Бордвера

візити до Діотими — це приємне

урізноманітнення службових обов’язків

Невеличкий, товстенький ґенерал знов засвідчив Діотимі свою повагу… Хоча солдату в кімнаті для нарад відведено й скромну роль, почав ґенерал, він усе ж таки зважується пророчити, що держава — це потуга, покликана самостверджуватися в боротьбі народів, і що військова міць, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну. Але Діотима відразу його урвала.

 — Пане ґенерал! — сказала вона, тремтячи від гніву. — Будь-яке життя ґрунтується на силах мирних; навіть ділове життя, якщо знайти правильний погляд на нього, — це поезія.

Невеличкий ґенерал якусь мить спантеличено дивився на господиню, але потім одразу оговтався.

 — Ваше превосходительство, — згідливо мовив він, і щоб зрозуміти це звертання, треба нагадати, що Діотимин чоловік був начальник відділу й що в Каканії начальника відділу за ранґом прирівнювали до командира дивізії, але що право на звертання «ваше превосходительство» мали тільки командири дивізій, та й то лише в службових стосунках; та позаяк солдат — це професія лицарська, то в ній далеко не підеш, якщо не звертатимешся до начальників «ваше превосходительство» й поза службою, і в дусі лицарського заповзяття «превосходительствами» називали заразом і їхніх дружин, не дуже замислюючись про те, коли ж ці перебувають на службі; отакий складний лабіринт за одну мить пройшов подумки невеличкий ґенерал, щоб уже з перших слів запевнити Діотиму в своїй беззастережній згоді й відданості, а далі він повів: — Ваше превосходительство, ви перехопили в мене слово. Коли створювали комітети, брати до уваги військове міністерство, само собою зрозуміло, з політичних міркувань не можна було, але ми чули, що цей великий рух має набути якоїсь пацифістської мети — чи то, кажуть, стати міжнародною акцією миру, чи то завершитися передачею наших вітчизняних фресок у дарунок Гаазькому палацу? — і я можу запевнити ваше превосходительство, що нам це надзвичайно імпонує. Адже про військових у людей уявлення зазвичай хибне; не хочу, звісно, стверджувати, нібито якийсь там молоденький лейтенант не бажає війни, але всі відповідальні інстанції глибоко переконані в тому, що сферу насильства, яку ми, на жаль, представляємо, треба поєднувати з духовними багатствами саме так, як ви, ваше превосходительство, щойно й сказали.

Він видобув з кишені штанів невеличку щіточку й кілька разів провів нею в один і в другий бік по своїх вусиках; ця погана звичка лишилася в нього ще з кадетських часів, коли вусів очікують у житті нетерпляче і з великою надією, але ґенерал про цю свою звичку навіть не здогадувався. Втупившись своїми великими карими очима в обличчя Діотими, він намагався прочитати на ньому, яке враження справили на неї його слова. Діотима вдала, нібито заспокоїлась, хоч насправді заспокоїтися при ньому цілком ніколи не могла, і зволила пояснити ґенералові, що відбулося після того великого засідання. Ґенерал особливо захоплено відгукнувся з приводу великого Собору, висловив свій захват Арнгаймом і запевнив, що таке зібрання матиме надзвичайно корисні наслідки.

 — Адже стільки людей навіть не здогадуються, як мало ладу в духовних справах! — провадив він. — Я навіть, з дозволу вашого превосходительства, впевнений, що більшість людей гадають, нібито загальний лад з дня на день прогресує. Вони вбачають лад у всьому: на фабриках і заводах, у конторах, у розкладах руху потягів, у навчальних закладах (тут можна, либонь, з гордістю згадати й про наші казарми, які, незважаючи на свої скромні можливості, нагадують просто-таки дисципліну злагодженого оркестру); одне слово, скрізь, куди не кинь оком, бачиш лад — лад на тротуарах і на вулицях, лад в оподаткуванні, в церковному житті, у комерції, в чинах, на балах, у моралі тощо. Отож я певен, що нині мало не кожна людина вважає: такого досконалого ладу, як у наш час, ще ніколи не було. Чи не має такого відчуття у глибині душі й ваше превосходительство? Принаймні я його маю. У мене, знаєте, щойно я послаблю увагу, відразу зринає відчуття, що дух нового часу полягає саме в такому більшому ладу й що імперії Ніневії й Риму занепали, мабуть, через якесь недбальство. Гадаю, більшість людей теж такої самої думки і в душі припускають, що минуле стало минулим, щоб нас покарати, щоб помститися за те, в чому не було ладу. Але це уявлення, — певна річ, омана, в яку люди освічені впадати не повинні. І в цьому полягає, на жаль, потреба в силі й солдатській професії!

Розводячи отак балачки з цією розумною молодою жінкою, генерал відчував глибоке задоволення; це приємно урізноманітнювало його службові обов’язки. Але Діотима не знала, що йому відповісти, тож навмання промовила ще раз:

 — Адже ми справді сподіваємося зібрати найважливіших людей, хоч і тоді завдання не стане легшим. Ви не уявляєте собі, які різноманітні ініціативи до нас надходять, а вибрати хочеться ж найкращі. Але ви ось, Генерале, казали про «лад». Додержуючи ладу, тверезо все зважуючи, порівнюючи й контролюючи, мети ніколи не досягнеш; рішення має бути як блискавка, як вогонь, як інтуїція й синтез! Якщо взяти історію людства, то вона не становить логічного розвитку, а своїми несподіваними ідеями, сенс яких виявляється вже згодом, нагадує радше поезію!

 — Даруйте на слові, ваше превосходительство, — відказав Генерал, — але в поезії солдат тямить не багато; та якщо хто-небудь і здатний блискавкою й вогнем запалити рух, то це — ви, ваше превосходительство, і старий офіцер це розуміє!

76. Граф Ляйнсдорф виявляє стриманість

Хоча цей гладкий Генерал робив візити й без запросин, а проте чоловік він був, як-не-як, досить світський, і Діотима розповіла йому більше, ніж хотіла. І коли його все ж таки й оточувала атмосфера страху, спонукавши її згодом пошкодувати про свою довірливість, то причиною цього був, власне, не сам Генерал, а, як пояснювала собі Діотима, її давній приятель граф Ляйнсдорф. Чи його ясновельможність часом не ревнував? А якщо ревнував, то кого? Хоча граф щоразу й ушановував Собор своєю короткою присутністю, такої прихильности до нього, на яку сподівалася Діотима, він не виявляв. Його ясновельможність відчував очевидну неприязнь до того, що він називав «чистісінькою літературою». Для нього це було поняття, пов’язане з юдеями, газетами, жадібними до сенсацій книготорговцями і з ліберальним буржуазним духом, що мляво розводив балачки й творив за гроші, і сполучення «чистісінька література» стало в графа просто-таки улюбленим висловом. Тепер щоразу, коли Ульріх збирався прочитати йому пропозиції, які надходили з поштою і серед яких траплялися й усілякі заклики надати світові руху вперед чи назад, граф відмагався словами, звичними для кожного, хто довідується, що, крім його власних намірів, є ще й наміри решти людей; він казав: «Ні, ні, на сьогодні я маю важливі плани, а оце ось — це ж бо чистісінька література!» У таким випадках він думав про ниви, селян, сільські церковки й про той міцно, як снопи на скошеній ниві, зв’язаний рукою Божою лад, де стільки прекрасного, здорового й корисного, хоч іноді цей лад, щоб не відставати від часу, й мириться з Ґуральнями в маєтках. А за такої спокійної широти поглядів стрілецькі товариства й об’єднання молочарень видаються, попри всю їхню недоречність, осередками твердого ладу та єдности; і якщо вони вважають за потрібне на світоглядній основі висунути певну вимогу, то вона, сказати б, має перевагу внесеної до земельного кадастру духовної власности перед вимогами, народженими в голові якої-небудь приватної особи. Тим-то щоразу, коли Діотима збиралася повести з графом Ляйнсдорфом серйозну розмову про те, що довідалася від великих умів, той зазвичай тримав у руках чи діставав із теки подання якого-небудь об’єднання з п’ятьох телепнів і заявляв, що такий папірець у світі реальних тривог важить більше, ніж фантазії Геніїв.

Це був такий самий дух, за який начальник відділу Туцці хвалив архіви свого міністерства, що офіційно не визнавали існування Собору, зате надзвичайно поважно сприймали кожен блошиний укус навіть найменшої провінційної газетки; й у таких клопотах Діотима не мала нікого, кому могла б довіритися, крім Арнгайма. Але саме Арнгайм брав графа Ляйнсдорфа під захист. Це він, Арнгайм, пояснював їй спокійну широту поглядів того вельможі, коли вона нарікала на пристрасть, яку граф мав до стендових стрільців та об’єднань молочарень