Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Про що? Ти ж бо ні про що не спитала! — допоміг їй Ульріх після короткої паузи.

 — Ні. Спершу я маю ще дещо сказати. Я лежала, боячись поворухнутись, і відчувала огиду до себе на думку, що мою поведінку він може сприйняти як згоду; але я була геть розгублена, на мене важким каменем налягав страх. Що ти про це думаєш?

 — Нічого не можу сказати. Анічогісінько.

 — Однією рукою він весь час гладив моє обличчя, а друга й далі блукала. Тремтячи, з такою удаваною, знаєш, безневинністю вона ковзнула, мов поцілунок, по моїх персах і завмерла, ніби прислухаючись і чекаючи на відповідь. І нарешті хотіла була. ну, ти ж, либонь, розумієш, а обличчя його водночас шукало мого обличчя. Але цієї миті я з останніх сил вивинулася від нього й повернулася на бік; і знову з моїх грудей вихопився отой звук, загалом мені чужий — не благання й не стогін, а щось середнє. Річ у тім, що в мене є родимка, такий собі чорний медальйончик.

 — І як повівся твій батько далі? — холодно перебив її Ульріх.

Але Клариса не дала себе урвати.

 — Ось тут! — Вона через силу всміхнулася й крізь сукню показала місце на внутрішньому боці стегна. — Ось куди він дістався, де медальйончик. Цей медальйончик або має чудодійну силу, або з ним просто пов’язана якась дивовижа!

Зненацька в обличчя їй шугонула кров. Ульріх мовчав, і це повернуло Кларису до тями й пригасило думку, яка її сковувала. Вона знічено всміхнулася й хутко завершила:

 — Батько? Він ту ж мить підхопився. Я не бачила, що було написано в нього на обличчі; мабуть, збентеження. А може, вдячність. Адже я врятувала його в останню мить. Ти, либонь, думаєш: старий чоловік, а молоденька дівчина знаходить у собі на це силу! Я, певно, видалася йому якоюсь дивовижною, бо він так ніжно-ніжно потис мені руку, а другою рукою двічі погладив по голові. І, нічого не сказавши, пішов. То ти зробиш для нього, що зможеш?! Зрештою, мала ж я тобі все це якось пояснити.

Зосереджена й ділова, у пошитій на замовлення сукні, яку вона вдягала лише тоді, коли вибиралася до міста, Клариса стояла, простягнувши на прощання руку й маючи намір піти.

71. Комітет з підготовки настанов

у зв’язку із сімдесятиріччям правління

його величности починає засідати

Про свого листа до графа Ляйнсдорфа й свій заклик до Ульріха врятувати Моосбругера Клариса не обмовилася й словом; про все це вона, здавалося, забула. Та й сам Ульріх згадав про це не скоро. Річ у тім, що Діотима нарешті завершила всі приготування до того, щоб у рамках «Опитування з приводу підготовки настанов і вивчення побажань зацікавлених верств населення у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности» скликати особливий «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности», керівництво яким вона, Діотима, взяла на себе. Його ясновельможність сам склав запрошення, Туцці його підкорегував, Діотима показала поправки Арнгаймові, й нарешті їх схвалили. Проте в запрошенні лишилося все, над чим напружено міркував його ясновельможність. «До цієї зустрічі, — писалося там, — нас приводить загальна згода щодо того, що могутню демонстрацію, народжену в гущі народу, не можна віддати на волю випадку, вона вимагає далекоглядного керівництва збоку інстанції з широким кругозором і глибоким впливом, тобто згори». Далі йшлося про «надзвичайно рідкісне свято благодатного сімдесятирічного перебування на троні», про «вдячно згуртовані» народи, імператора-миротворця, недостатню політичну зрілість, всесвітньо-австрійський рік і нарешті — заклик до «власности й освічености» обернути це, обережно все зваживши і врахувавши, на блискучу демонстрацію «істинного» австрійства.

У Діотиминих списках виділили й загальними зусиллями ретельно доповнили групи мистецтва, літератури й науки, а з особистостей, котрим, не чекаючи від них діяльної участи, дозволили бути присутніми при цій події, після суворого просіювання лишилися, навпаки, тільки одиниці; і все ж число запрошених так зросло, що про звичайне засідання за зеленим столом уже не могло бути й мови, тож довелося обрати вільну форму вечірнього прийняття з холодними закусками. Запрошені сиділи й стояли де завгодно і як завгодно, й Діотимині кімнати нагадували табір війська духу, забезпечений бутербродами, тортами, винами, лікерами й чаєм у такій кількості, яку уможливили тільки особливі бюджетні знижки, що їх пан Туцці зробив дружині, — зробив, треба додати, без будь-яких перекорів, з чого не важко виснувати, що він намагався користуватись новими, інтелектуальними методами дипломатії.

Роль громадської наглядачки на цьому збіговиську ставила перед Діотимою високі вимоги, і багато чого цю жінку, либонь, дратувало б, якби її голова не нагадувала розкішної фруктової вази, такої переповненої, що через її вінця раз у раз висипалися слова — слова, якими господиня вітала кожного, хто переступав поріг її дому, й викликала в кожного захват, демонструючи добру обізнаність з його останньою працею. Готувалася Діотима надзвичайно ретельно і впоралася з цією роботою лише завдяки допомозі Арнгайма, який надав їй свого особистого секретаря, щоб конспективно зібрати й упорядкувати найважливіші відомості. Чудесний шлак такого палкого завзяття склав велику бібліотеку, що її придбали на кошти, виділені графом Ляйнсдорфом на початок паралельної акції; разом із власними Діотиминими книжками бібліотека стала єдиною прикрасою в останній із звільнених кімнат, де квітчасті шпалери, наскільки їх узагалі було видно, виказували будуар, і цей натяк наводив на приємні роздуми про господиню. Але ця бібліотека виявилася корисним надбанням і ще з одного боку; адже кожне з гостей, вислухавши від Діотими люб’язне привітання, нерішуче рушало кімнатами далі, й у самому кінці увагу кожного неодмінно привертала заставлена книжками стіна, щойно він її помічав; перед стіною, оглядаючи книжки, раз у раз підводився й опускався гурт спин, мов бджоли перед розквітлим живоплотом, і хоч причиною була лише ота шляхетна цікавість, яку до книгозбірні відчуває кожна творча людина, та коли хтось нарешті виявляв тут власні твори, його до самих кісток проймало солодке вдоволення, і це було на користь патріотичній акції.

Духовне керівництво зібранням Діотима спершу віддала на волю чудесної стихії, хоч і вважала за потрібне відразу запевнити, зокрема поетів і письменників, що все життя загалом ґрунтується на внутрішній поезії, навіть життя ділове, якщо «поглянути на нього ширше». Це нікого не здивувало, хоч і виявилося, що більшість із тих, кого було вшановано таким зверненням, прийшли сюди, впевнені, що їх запрошено задля того, аби вони самі коротко, в межах десь так від п’ятьох до сорока п’ятьох хвилин дали паралельній акції пораду, прислухаючись до якої вона вже не зіб’ється на манівці, хай би там на які безглузді й хибні пропозиції марнували час подальші оратори. Через це Діотимі спочатку мало не зібралося на плач, і вона ледве зберегла самовладання, бо їй здавалося, ніби кожен каже щось інше, своє, а вона не спроможна звести все до спільного знаменника. З такими високими рівнями концентрації естетичного розуму вона ще не стикалась, і позаяк такі універсальні сходини великих людей трапляються теж не щодня, то розібратися в усьому можна було лише крок за кроком, методично докладаючи неабияких зусиль. А втім, на світі є багато речей, які порізно означають для людини щось зовсім інше, ніж разом; вода, приміром, коли її надто багато, робить менше задоволення (рівно настільки, наскільки менше її потрібно для того, щоб напитися, ніж для того, щоб утопитись), аніж тоді, коли її небагато; так само стоїть справа і з отрутами, розвагами, дозвіллям, грою на піаніно, ідеалами, та й узагалі, мабуть, з усім на світі, тож те, чим є яка-небудь річ, цілком і повністю залежить від того, якою мірою вона насичена, а також від інших обставин. Треба лише додати, отже, що винятку тут не становить і ґеній, — додати, щоб у враженнях, про які йтиметься далі, ніхто не побачив спроби принизити визначних особистостей, котрі самовіддано надали себе до послуг Діотимі.

Бо вже під час цієї першої зустрічі складалося враження, що кожен великий розум почувається вкрай невпевнено, тільки-но позбувається захисту свого гніздечка, звитого на вершині, й мусить висловлюватись на звичайному ґрунті внизу. На зміну неймовірній красномовності, що вражала Діотиму, мов якесь небесне явище, поки вона розмовляла з котроюсь із знаменитостей сама, — приходила, щойно до них приєднувався хтось третій чи четвертий і в суперечність між собою впадало вже кілька балачок, приходила прикра нездатність дійти згоди, й той, хто не боїться таких порівнянь, міг би уявити собі лебедя, який після гордого лету рушає перевальцем по землі. Та після тривалішого знайомства можна легко зрозуміти й це. Нині життя великих умів ґрунтується на засаді «бозна навіщо». Вони мають глибоку пошану й підтвердження її дістають на своїх ювілеях — від п’ятдесятирічного до сторічного — або на святкуванні десятиріччя якої-небудь сільськогосподарської вищої школи, що прикрашує себе почесними докторами, а також при інших різноманітних нагодах, коли годиться промовляти про німецьке духовне багатство. У нашій історії були великі люди, й ми сприймаємо це як належний нам інститут — достоту, як в’язниці чи військо: коли вже він є, то його треба ким-небудь заповнити. Тож із цією метою до певної міри машинально, що загалом властиво таким суспільним потребам, завжди беруть того, хто саме на черзі, й виявляють йому честь, дозрілу для того, щоб її віддавати. Але таке вшанування не зовсім реальне; у самісінькій його глибині зяє загальновідоме переконання, що ніхто, власне, такої чести не заслуговує, і вже важко збагнути, від чого відвисає щелепа — від захвату чи від позіхів. Коли нині чоловіка називають Геніальним, додаючи подумки, що нічого такого вже взагалі не буває, то в цьому є щось від ушанування мертвих, щось від тієї істеричної любови, яка здіймає Гвалт лише з однієї причини: через те, що саме почуття в ній, власне, й нема.

Опинитися в такому стані людям вразливим, зрозуміла річ, неприємно, й вони намагаються по-різному з нього вийти. Одні від розпачу наживають багатство, навчаючись користатися з попиту не лише на великі уми, а й на чоловіків-шаленців, дотепних романістів, екзальтованих дітей природи й вождів нового покоління; другі носять на голові невидиму королівську корону, не скидаючи її за жодних обставин, і з гіркою скромністю запевняють, нібито воліють, аби про цінність того, що вони створили, люди судили аж через троє чи й через десять століть; зате всі сприймають як жахливу трагедію німецького народу те, що справді великі ніколи не стають його живим культурним надбанням, бо відриваються від народу надто далеко вперед. Треба, однак, наголосити на тому, що досі йшлося про уми так звані мистецькі, адже у взаєминах духу зі світом є одна вельми прикметна відмінність. Тоді як мистецький розум хоче, щоб ним захоплювалися так само, як захоплюються Ґьоте й Мікеланджело, Наполеоном і Лютером, навряд чи нині хто-небудь знає ім’я чоловіка, котрий подарував людям невимовну благодать наркозу, ніхто не дошукується якоїсь там пані фон Штайн у житті Ґауса, Ойлера чи Максвела, і мало кого турбує, де народилися й померли Лавуазьє і Кардано. Натомість досліджують, як їхні думки й відкриття розвивали вже власними думками й відкриттями інші, такі самі нецікаві особистості, й невтомно клопочуться їхніми досягненнями, що живуть у подальших досягненнях після того, як нетривалий вогонь особистости вже давно відгорів. Першої миті дивуєшся, усвідомивши, як різко відділяє ця відмінність одного від одного два типи людської поведінки, але на думку відразу спадають приклади протилежні, й ця відмінність здається вже найприроднішою з-поміж усіх меж. Досвід нам підтверджує, що це — межа між особистістю й працею, величчю людини й величчю справи, освітою й знанням, гуманністю й природою. Праця й індустріалізований ґеній не побільшують моральної величі, здатности бути людиною під оком неба, тієї цілісної життєвої мудрости, що переходить у спадок лише у вигляді взірців — державних діячів, героїв, святих, співаків, ба навіть кіноакторів; не побільшують саме тієї великої, ірраціональної влади, причетним до якої почувається й поет, поки він вірить у своє слово й тримається переконання, що його вустами, залежно від сучасних йому життєвих обставин, промовляє голос нутра, крови, серця, нації, Європи чи й людства. Він почувається інструментом загадкової цілісности, тоді як решта людей лише длубаються в буденних, зрозумілих речах, і в це покликання треба спочатку повірити, перше ніж можна буде навчитися його бачити! Переконує нас у цьому, безперечно, голос істини. Та чи не має ця істина однієї химерної риси? Адже там, де менше придивляються до особистости, ніж до справи, завжди знов з’являється, хоч як дивно, ще одна особистість, котра рухає справу вперед; а там, де звертають увагу на особистість, після досягнення певної висоти зринає відчуття, що самодостатньої особистости вже нема й що істинно велике лишилося в минулому!

Ті, що зібралися в Діотими, були геть усі цілісності, а на один раз цього забагато. Міркувати й творити для кожної людини так само природно, як для каченяти — плавати, а ці люди були в своїй справі професіонали й робили її таки краще, ніж решта. Тільки навіщо? Праця їхня була прекрасна, велична, неповторна, але таке багатство неповторности навіювало цвинтарний настрій, спертий дух минущости, де нема безпосереднього сенсу й мети, джерел і продовження. Незліченні спогади про побачене й почуте, перехрещення міріад вібрацій духу зосередилися в цих головах, що стриміли, мов дротики килимника у тканині, яка простиралася довкола них, перед ними й позад них без шва й окрайки, а вони ткали в якомусь одному місці узор, що десь інде повторювався майже з точністю й усе ж таки трохи інакше. Та хіба це раціональне використання самого себе — лишати таку невеличку цяточку на тканині вічности?