Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — І, виходить, ніяк не кине свого давньогерманства? Клементина повела мову про материнські й батьківські почуття. «Материнським ходінням» трохи патетично назвала вона свій візит, ще однією метою якого було знову принадити до свого дому Ульріха у зв’язку з його, ходили чутки, такими великими успіхами в паралельній акції.

 — Я сама себе картаю, — провадила Клементина, — бо в останні роки проти волі Лео підтримувала ці її знайомства. Нічого такого я в них не бачила; ті хлопці й дівчата на свій лад ідеалісти; а якщо ти людина неупереджена, то вмій вислухати й кривдні слова. Однак Лео — ви ж бо його знаєте — через антисемітизм нервує, байдуже, який він — лише містичний і символічний чи справжній.

 — А Ґерда з її вільним, біляво-німецьким норовом визнати цієї проблеми не хоче? — додав Ульріх.

 — Вона щодо цього така сама, якою замолоду була я. До речі, як ви гадаєте, чи має Ганс Зеп майбутнє?

 — Хіба Ґерда з ним заручена? — обережно поцікавився Ульріх.

 — Той хлопець не має ж бо жодних перспектив забезпечити сім’ю! — зітхнула Клементина. — Про які заручити може бути мова?! Та коли Лео заборонив йому приходити до нас, Ґерда три тижні майже нічого не їла, й від неї лишилася сама шкіра та кості. — І раптом вона розгнівано сказала: — Ви знаєте, мені здається, це — мов гіпноз, мов якась розумова інфекція! Атож, іноді мені здається, що Ґерда під якимсь гіпнозом! Той хлопець весь час розводиться в нашому домі про свої погляди, а Ґерда навіть не помічає, як це щоразу ображає її батька-матір, хоч загалом вона завше була дівчинкою доброю й щиросердою. А що-небудь скажи їй, то вона одразу у відповідь: «Ти старомодна, мамо». Тож я собі й подумала, — адже для Ґерди авторитет лише ви, й Лео про вас теж такої високої думки! — чи не могли б ви якось зайти до нас і трохи відкрити їй очі на те, який незрілий той Ганс та його приятелі?

Позаяк Клементина була людина досить коректна, а намірялася вдатись, по суті, до акту насильницького, то виходило, що клопіт вона мала таки дуже серйозний. У цій ситуації вона, попри чвари зі своїм чоловіком, відчувала щось на кшталт солідарности з ним і загальної відповідальности. Ульріх стривожено звів догори брови.

 — Боюся, Ґерда скаже, що і я старомодний. Ця новочасна молодь нас, старших, не слухає, а тут питання принципові.

 — Я собі подумала була, що коли б у цій великій акції, про яку стільки розмов, ви знайшли для Ґерди яке-небудь завдання, то це, може, скоріше навело б її на інші думки, — вставила Клементина.

І Ульріх поквапився пообіцяти, що навідається до них, хоч і запевнив її, що для такого застосування Ґерди паралельна акція ще не дуже дозріла.

Коли за кілька днів Ґерда побачила його в себе вдома, щоки її взялися круглими червоними плямами; і все ж вона міцно потисла йому руку. Вона була з тих чарівливо цілеспрямованих дівчат, котрі, не замислюючись, пішли б в автобусні кондукторки, якби до цього закликала яка-небудь загальна ідея.

Ульріх не помилився, коли припускав, що застане її саму; мама в цей час вийшла до крамниць скупитись, а тато ще не повернувся зі служби. І щойно Ульріх переступив поріг кімнати, як усе тут разюче нагадало йому про один день із тих часів, коли вони зустрічалися. Щоправда, пора року була тоді вже на кілька тижнів пізніша; стояла весна, але видався один із тих дошкульно спекотних днів, які іноді летять, мов пластівці приску, попереду літа і які погано витримує ще не загартований організм. Обличчя в Ґерди мало тоді змучений, худий вигляд. Вона була одягнена в біле й пахла білим, як висушене на лугу полотно. Штори в усіх кімнатах були опущені, й помешкання сповнювали примхливі сутінки, пронизані стрілами тепла, які з обламаними вістрями проникали крізь сіру перешкоду тканини. Ульріх мав таке відчуття, немовби вся Ґерда складається, як її сукня, зі свіжо випраних полотняних куліс. Це відчуття було цілком об’єктивне, й він міг би спокійно поскидати з неї ті куліси одну по одній, анітрохи не потребуючи для цього любовного пориву. І саме таке відчуття він мав і тепер. Це була ніби цілком природна, однак марна близькість, і вони обоє її боялися.

 — Чому ви так довго до нас не приходили? – спитала Ґерда.

Ульріх відверто сказав, що її батько й мати — принаймні таке в нього склалося враження — проти таких близьких взаємин, якщо вони не мають на меті одруження.

 — Ох, мама!… — зітхнула Ґерда. — Мама смішна. Виходить, приятелювати ми не можемо, треба відразу думати про одруження?! Але ж тато хоче, щоб ви приходили частіше; адже в тій великій історії ви, кажуть, стали важливою птицею?

Вона говорила про це цілком щиро — про таку безглузду поведінку двох літніх людей, говорила, упевнена в природному союзі, що об’єднував її з Ульріхом проти них.

 — Я приходитиму, — відповів Ульріх, — тільки скажіть мені, Ґердо, куди це нас заведе?

Річ була в тому, що вони не кохали одне одного. Колись вони часто грали вдвох у теніс чи бачилися в товариствах, виходили разом прогулятись, цікавилися справами одне одного, і так непомітно перейшли межу, за якою перед близькою людиною вже можна не критися, навіть коли на душі в тебе не затишно, — на відміну від решти людей, перед якими намагаєшся причепуритись. Несподівано вони зблизилися так, як зближуються двоє, котрі давно одне одного кохають, ба навіть уже й не кохають, але обходяться й без кохання. Вони сварилися так, що збоку здавалось, немовби ці двоє не можуть одне одного терпіти, але це було те, що стояло поміж них перешкодою й воднораз їх поєднувало. Вони знали: бракує лише іскорки, щоб з усього цього спалахнуло полум’я. Якби вікова різниця між ними була менша чи якби Ґерда була заміжня, то випадковість обернулася б, мабуть, на крадіжку, а крадіжка — хай навіть з часом — на пристрасть, бо в кохання, як у злість, заводять себе словами, наслідуючи його повадки. Та саме через те, що обоє це розуміли, вони цього й не робили. Ґерда лишалася дівчиною, й це її страшенно дратувало.

Замість відповісти на його запитання, вона заходилася поратись у кімнаті, й зненацька Ульріх опинився біля неї. Це був дуже нерозважний крок, бо не можна в таку мить стояти так близько біля дівчини й починати про щось ромову. Вони пішли шляхом найменшого опору, як ото струмок, що тече лугом, обминаючи перешкоди, й Ульріх поклав руку Ґерді на стегно, діставши пучками тієї лінії, якою звичайно спускається вниз внутрішня підв’язка на панчосі. Потому він повернув до себе злякане й упріле обличчя Ґерди й поцілував її в губи. Отак вони й стояли — не в змозі ні вивільнитись одне від одного, ні поєднатися. Його пучки намацали широку Гумку підв’язки й кілька разів легенько стьобнули нею по стегну. Нарешті Ульріх відірвався від дівчини й, стенувши плечима, спитав ще раз:

 — Куди це нас заведе, Ґердо?